Уроки Ганни Арендт про тоталітаризм

Чума в Альбера Камю наставала поступово. Спочатку на вулицях стали помічати мертвих щурів, потім поодинокі смерті. Через те що катастрофа відбувалась плавно, її сприймали з байдужістю, і тільки коли її наслідки торкнулися кожного — містяни усвідомили її серйозність. Врешті-решт чума відступила, але залишила після себе неприємний присмак — мікроб, що її спричинив, не помер і може повернутися у будь-який час. 

Це очікування повернення катастрофи, без сумніву, стало духом часу. Воно відобразилось не тільки у мистецтві, а й у філософії та науці. І саме цією тривогою пронизана та частина творчого спадку Ганни Арендт, яка присвячена тоталітаризму. Серед її найвідоміших робіт можна виокремити «Джерела тоталітаризму» і «Айхман у Єрусалимі. Розповідь про банальність зла». Глибокі, феноменологічні й напрочуд гострі, вони увійшли в канон західної філософської думки. Нехудожня мова цих текстів цілить у суть справи набагато більш влучно, ніж образність Камю, тож вони заслужено зажили широкої популярності. У Арендт збудником чуми тоталітаризму є не вірус і не мікроб, а людина, точніше тіньові прояви її особистості, про які не заведено гучно говорити. Втім, вони показали себе страшніше за будь-яку хворобу: не тільки спричинили велику кількість смертей, а ще й здатні перетворити найбанальнішу людину на ката.

Ганна Арендт теж бачила, що тоталітаризм настає поступово. Але початок його міститься не у політичних ідеях, які, наче вірус, ширяться серед мас, не у «закручуванні гайок» владою і не у зростанні насильства на вулицях. Конкретна людина — перша жертва тоталітаризму. 

У книзі «Айхман в Єрусалимі» Арендт описує цікавий епізод із суду над Адольфом Айхманом, завідувачем відділу гестапо, який відповідав за  «вирішення єврейського питання». Під час свого виступу Айхман заявив, що він у житті керується (або принаймні керувався) етичним вченням Імануеля Канта, зокрема його визначенням обов’язку, і навіть доволі точно цитував категоричний імператив. Ця заява приголомшила всіх присутніх та викликала гучне обговорення. Кантів припис — «чини лише за такою максимою, керуючись якою ти водночас можеш побажати, щоб вона стала загальним законом» — аж ніяк не пасував злочинам проти людяності, які чинило гестапо й сам Айхман. Не в’язався Кант і зі стратегією захисту підсудного. На суді Айхман не раз наголошував, що він не був хазяїном своїх вчинків, просто виконував накази, не був у змозі змінити ситуацію самотужки, та вживав інші добре знайомі нам фрази про так звану «маленьку людину». На противагу цьому, Кант, навпаки, наголошував на активній суб’єктності, закликав до моральної рефлексії над своїми вчинками та відповідальності за них.

​Своєю чергою Ганна Арендт віднаходить моральні принципи, якими міг керуватися Айхман, а з ним і інші на перший погляд моральні люди. На її думку, для них Кантовий імператив набув нових формулювань: «Дійте так, ніби принцип ваших дій такий самий, як і принцип законодавця або закону країни» або «Дійте так, щоб фюрер, якби знав про ваші дії, схвалив їх». Ця метаморфоза одночасно поєднує відмову від суб’єктності та сліпу покору. Людина в таких умовах втрачає індивідуальність на користь натовпу, розчиняється у волі провідника та його почасти агресивних амбіціях, й у підсумку переймає нову редакцію моралі, в якій виконання злочинних наказів дорівнює законослухняності.

Відмова від моральної суб’єктності, безперечно, є трагедією не тільки особистості, а й спільноти, до якої вона належить. Атомізація й соціальна ізольованість населення сприяли тому, що на місце груп, у яких люди усвідомлюють і поділяють спільні цінності, приходить юрба — дезорганізована велика група людей без чіткої політичної позиції, а та згодом перетворюється на тоталітарну масу.

У своєму творі «Джерела тоталітаризму» Арендт помічає, що маса сама собою була неактивна і часто складалася з людей, які не брали участі в демократичних процесах держав, а іноді й були скептично налаштованими до них. Натомість усередині неї не було чітких переконань — правду кажучи, це була купа людей, де кожен лишався зі своєю думкою наодинці й усі були переконані у нездатності нічого змінити. Саме це робило можливою тотальну відданість маси тоталітарному режиму, яку описувала Ганна Арендт. Позбавлені міцних соціальних прихильностей та підтримки спільноти представники маси шукали відраду в лідері, почасти достатньо агресивному у своїй жадобі до влади. У підсумку саме маса забезпечила необхідну для тоталітарних лідерів популярність, яка дозволила з мовчазної згоди натовпу прибрати з політичного життя будь-яку опозицію й заглушити у буденності будь-яку альтернативу.

Проте тоталітарна маса, на думку авторки, цікава й своєю толерантністю до насильства й нетолерантністю до ворогів. Ідея, що людське життя — це боротьба з образом ворога, не нова. Ми зустрічаємо її в історії філософії від «Левіафана» Томаса Гоббса до «Поняття політичного» Карла Шмітта чи «Політичної антропології» Гельмута Плеснера. І сама Ганна Арендт відзначає неприязнь до несхожих, як-от антисемітизм, расизм, імперіалізм, як добре знайомі явища. Знайомою була й реакція юрби, яка, за свідченнями Арендт, зустрічала акти насильства захопленим зауваженням: «Може, це й підло, проте спритно». Очевидно, що тоталітарні маси, атомізовані та морально розбещені, швидко вбирали образ ворога, об’єднуючись задля протистояння.

Натомість Арендт підсвітила справжню новизну тоталітаризму — ненависть до певної групи перетворилась на особисту проблему в індивідуальному бутті кожної людини: ганебно було походити з ворожої групи: чи це євреї у нацистів, чи куркулі в більшовиків. Насильство ж до ворогів перетворилися на фундамент самовизначення, від якого залежало, як влаштується життя на особистому рівні, чи вступить людина у партію, чи гарно виконуватиме роботу. На рівні держав уся влада та навіть саме поняття держави звелося лише до засобу боротьби та винищення ворогів.

​ Щодо ворогів, то їх винищували двічі. Спочатку морально — представників ворожої групи дегуманізували. Вони переставали бути суб’єктом етики, до них не можна було відчувати співчуття, а варто було бачити лише як перепону до цілей тоталітарного режиму. Потім фізично, адже сумлінний робітник чи відданий сім’янин уже не відчуває потреби рефлексувати над своєю «роботою» із вирішення «питань».

Ганну Арендт не можна назвати оптимісткою. Головне повчання про тоталітаризм, яке вона пропонує читачеві, — це визнати, що прожиті в минулому «темні часи» не виняток, а навпаки, доволі реалістичний стан речей. Вона зауважувала вади державного та суспільного устрою, тиснула на болючі місця та вказувала на рани, яким судулося загноїтись. Але її неможливо назвати й песимісткою: коли Арендт викладає свої перестороги, кажучи, що марно тікати від цієї сумної реальності, то її слова сповнені віри в людство. А ще — надії, що ці уроки будуть засвоєні, робота над помилками буде зроблена й людство, хоч і не з першої спроби, але зможе перемогти свою тінь!

За це спадок Ганни Арендт цінують і поважають в усьому світі передовсім за правдиве зображення того, якими можуть бути по-справжньому «темні часи». А її уроки про тоталітаризм зберігають важливість і донині. Особливо зараз, у контексті російсько-української війни, коли вони актуалізуються та набувають нових аналогій навіть через пів століття після смерті авторки.

Матеріал створено за сприяння Goethe-institute в Україні з нагоди 120-ліття з дня народження Ганни Арендт.