«Існують, мабуть, у кожному житті якісь моменти з інших життів — не до кінця твої, але чиїсь.. Вони, може, не належать нікому, і тому там усе так легко збувається, це ніби сон, невагомий, поза життєвими мірками.. Там усе можливе..»
Олег Лишега, «Лозанн»
До берега Івано-Франківська велика вода викинула лише шматки мене. Розтерзане полотно думок, потрощені дошки слів, рвані тенета для вилову ідей та іржаві гвіздки відчуттів — стомлене тіло, викинуте на гарячий пісок теплого міста. Я намарно намагаюся підвестися, не склавшись докупи, — «..бита цегла розсипалася під руками, зі щілин вивалювались закляклі стоноги, мурашки..» (Олег Лишега, «Квіти в темній кімнаті»).
Старий Станіславів підхопить мої уламки дбайливими долонями і терпляче вчитиме мене знову ставати цілісною — «..А може, це рука допомоги і розуміння, простягнена, правда, трохи незвично?..» (Олег Лишега, «Відчуття весни»).
Місто Лишеги вчитиме мене зупинятись. Через калейдоскоп подій, через відключення світла, через неймовірну спеку, через істерику над порожнечею в голові, а коли це все не спрацює — через ангіну й температуру 39 посеред літа.
Місто Лишеги вчитиме мене чути. Через гул генераторів, через спів птахів, через плюскотіння дрібних хвиль, через стукіт металевих приборів, через гуркіт військових літаків і через тихі слова, сказані просто на вухо: «Пиши, пиши, пиши».
Місто Лишеги вчитиме мене бути. Через нескінченні розмови з людьми, через запах кави і лікеру з кожного кутка, через неспішні прогулянки серед гарячого каміння, через сліпо блакитне небо, через близькість гір та тишу міського озера у сутінках.
«Я нічого не знала про Лишегу до цієї резиденції», — необачно кажу вголос в один із завмерлих днів.
«А що ж ти тоді тут робиш?» — прилітає назад.
Збираю уламки — думаю про себе — «я можу думати лише про те, чого можу торкнутись..» (Олег Лишега, «Океан»). Збираю уламки своєї і — неочікувано — чужої, але такої близької історії.
«Що ж ти тут робиш?»
Уперше не прикидаюсь, думаю. Мені не хочеться видатися розумною, не хочеться бути успішною, не хочеться відразу бігти до книгарень і скуповувати всі книги Олега Лишеги, запійно вивчати історію Франківська і його людей — «дивіться, я тут, я причетна», не хочеться вихвалятися зробленими перекладами чи публікаціями власних текстів. Мені не хочеться вдавати з себе ту, ким я не є. Вперше мені хочеться просто відчути.
«Я даленію.. Я даленію на місці.. І хоч як би до вас наближався, даленію.. Наближаючись, даленію.. Кожен мій рух даленіючий.. І, втрачаючи мене, ви вже не просто мене відчуваєте, а обіймаєте своїми повіками..» (Олег Лишега, Adamo et Diana).
Місто Лишеги вчитиме мене своєчасності. Я топтатимусь ногами по бруківці сотню разів, але тільки коли моя стопа звикне до її форми — місто розповість її історію, «Цю вулицю перейменовували три рази, перша назва…». Мої очі блукатимуть поверхнями старого каміння у пошуках прихованої краси, але тільки коли я перестану шукати — місто проведе мене таємними двориками до мальованих стель у непримітних під’їздах. Я гарячково бігатиму стометрівкою туди-сюди кільканадцять разів, ледь не збиваючи людей з ніг, у намаганні відчути ритм франківського серцебиття — але відчую його, лише коли зупинюсь. І я завжди носитиму із собою порожній нотатник — бо ж слова! Слова тут мусять висіти просто в повітрі, тільки встигай схопити — але слова прийдуть, тільки коли я зможу по-справжньому мовчати.
«Олег Лишега — він був диваком, — каже мені Іван Ципердюк. — І якщо не мати того регістру, то не зрозумієш, про що він говорить».
І я починаю слухати.
Слухати відлуння історій, перешіптування спогадів, пів посмішки сумних очей, павзи поміж слів, уламки чужого життя. Слухати про письмо, про поезію, про переклад, про сповільнене споглядання природи. Подумки стягую свої старі і чужі — нові для мене — уламки до однієї кімнати, шукаю для них найкращий порядок, місце, найвигідніше світло.
«..і тепер мені здається, що все залежить лише від світла — але того, що є в тобі.. Так, простір відійшов — і ти вже живеш у часі..» (Олег Лишега, «Портрет»).
Я вдивляюся у фрагменти власної історії — людини, що з гарпуном у руках застрибує на глибину, полюючи на мальків ідей, — і раптом переводжу погляд на іншу фрагментарну присутність.
«…і ми бачимо чоловіка, який сидить в закочених штанях по коліна, голий до пояса, бородатий, худий, як Ісус Христос, — і шось там руками робить… «Знайомтеся, це — Олег Лишега! Він ловить рибу руками!»
На березі Івано-Франківська я неспішно впиваюся пальцями у теплу вохру піску. Я думаю про те, як уламки спогадів нагадують музейні експонати у тісній, погано освітленій кімнаті. Як легко можна прогулюватися серед випадково збережених речей, світлин, правдивих і напівправдивих історій, викинутих великою водою на сушу, відчуваючи, що ось-ось торкнешся чогось цілісного, збереш повне уявлення про Когось.
Але Олег Лишега вчить нас не цього. Бо бігати по узбережжю, хаотично хапаючи уламки, нагрібати повні руки битих дощок, затертого водою скла, ржавого металу — це про неспокій. Це про поспіх. Про намагання вберегти те, що неодмінно зникне з часом.
І я здіймаю погляд до великої води, до бурхливого потоку життя —
«..Єдина надія лише на той морський гуркіт, де вона зможе забутися, як перед зовсім іншою реальністю..» (Олег Лишега, «Квіти в темній кімнаті»).
Я полишаю уламки старої себе на березі і пірнаю назад у воду стишена, мріючи… раптом і мені пощастить зловити свою рибу руками.
