Тиха присутність одного київського поета: есей про «Київські контури» Аттили Могильного

Є в нашій літературі один поет, якого прийнято вважати київським. Він вписав себе в урбаністичні ландшафти, залишаючи по собі сліди-спогади в затишних двориках на Відрадному, у кав’ярнях на Подолі й у підніжжі Замка Річарда. Це Аттила Могильний — поет, що навіки вплетений у міські лабіринти, але чию присутність важко помітити серед інших українських письменників.

Небагато про Аттилу писали за його життя, небагато говорять і нині: Могильний був одним із вісімдесятників — того покоління української літератури, що стало перехідною ланкою між шістдесятниками та письменниками постмодернізму.  Неомодернізм, що визначав поетичну мову вісімдесятників, дозволяв їм говорити складно, іронічно, інтелектуально — замість героїчного пафосу попередників. Проте саме ця виважена інтонація, інтимність висловлювання й увага до особистого досвіду стали визначальними рисами нової літературної чутливості. Цей поворот до глибоко особистісного досвіду, іноді меланхолійного, іноді міфопоетичного, був способом повернення до того, що радянська епоха намагалася стерти — приватного, інтимного, національного.

Чимало з письменників 80-их увійшли до серії поетичних збірок від видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Серед них можна почути голоси Юрія Андруховича, Олександра Ірванця, Ігоря Римарука, Наталки Білоцерківець… Однак є й такі поети, кому, за словами Івана Малковича, «випало пройти свій творчий шлях у звичайній для українського митця шапці-невидимці». Ці рядки він написав у статті «Династійний київський поет», у якій йдеться про Аттилу Могильного — його однокурсника й найліпшого друга, з яким навчався на філфаці в КНУ ім. Тараса Шевченка. 

Університетське середовище об’єднало молодих поетів Аттилу Могильного, Івана Малковича та Ігоря Маленького, що стало канонічною подією. Вони разом навчалися, винаймали квартиру, на якій проводили вечори за чашкою чаю (хоч зазвичай то були радше «хмелясті посиденьки»). Вони творили, за спогадами Малковича, терцет трьох «М» і були щирими друзями. 

Народжений у сім’ї письменника-шістдесятника Віть Вітька, Аттила був приречений на звання «династійного» поета, або «принца», як його жартома називали товариші. І справді, у ньому було щось аристократичне — у поставі, поведінці, у тому, як він тримав цигарку й читав вірші.

Такий образ — ледь присутнього поета-аристократа — зберігся і в літературній пам’яті. Могильний не був постійним учасником літературного процесу; він просто писав — і, здається, сам вшивав себе у київські вулички, залишаючи після себе поезію на знак тихої присутності.

Серед вісімдесятників Аттила Могильний вирізнявся передусім нерозривним зв’язком із містом, про що говорить і назва посмертної збірки «Київські контури», відредагованої його другом Малковичем і виданої 2013 року. А у квітні 2018 вулиця на Солом’янці, неподалік бульвару Вацлава Гавела, де поет прожив більшу частину свого життя, почала носити його ім’я.

Частину його віршів займають подорожі, які зазвичай не виходять за межі міста: він мандрує в межах Києва, починаючи свій шлях з Відрадного, далі рухається на Чоколівку, споглядає пейзажі Солом’янки. Могильний складає оди рідним міським околицям: «заводські» райони з «учорашніми селюками», як зазначає Ігор Кручик, отримують у нього шанс на естетичне осмислення.

Могильний надзвичайно уважний до деталей, йому вдається передати текстуру міста: він фіксує ледь помітні зрухи сонячних променів на фасадах, краплі туману, що осідають на металеві поверхні, тремтіння тіней біля ставка, перші лінії світанку в промислових передмістях. Це урбаністичний пейзаж його поезії — тихий, медитативний і почасти меланхолійний.

Його поезії схожі на особистий щоденник, де місто — свідок, а ми — випадкові читачі цієї відвертості. Збірка наповнена інтимною лірикою, яка стає способом фіксації душевних порухів автора. Він занотовує спогади, перетворюючи почуття на поетичне слово, адже лише поезія здатна вмістити те, що неможливо осмислити раціонально.   

Іван Малкович пригадує, що характер в Аттилки (так його називали друзі) був мрійний, стриманий і радше потайний. Та в поезії він стає щирим і відвертим, романтичним, рвійним, охопленим пристрастю до міста й жінок. «Окрім поезії, був падкий на дівчат, міг закохуватися з півпогляду (але переважно ненадовго)» — і це справді відчутно: у його віршах з’являється не одна муза. Йому потрібно кохати, аби далі мати змогу говорити про кохання — і це було зумовлено його характером.

Образи жінок у поезії Могильного також завжди тісно пов’язані з міським простором: вони з’являються в нічних провулках, проступають у склі вітрин, розчиняються в сутінках вулиць, тому стають частиною київського «аттилівського» ландшафту, якого вже немає, але який зберігся в його поезії. Ігор Маленький у статті «Примхлива зваба провидіння» говорить, що саме в нього «навчився відчувати Київ через дівчат у прокурених кав’ярнях».

Аттила спостерігає за містом, фіксує враження, перетворюючи їх на спогади: затишні вулиці, що пахнуть суницями, нагадують про дитинство, квартали Старого Києва з черепичними дахами пам’ятають про зимові прогулянки двох закоханих, а  Вулиці міста не залишаються звичайними маршрутами: вони стають траєкторіями внутрішніх рухів поета.

Київ — багатошаровий простір. Поет міфологізує місто вісімдесятих, оживлює образи минулого, сягаючи історії русичів: князь Ігор повертається по Боричевому узвозу, половецький вигнанець вдихає запах євшану, а привиди в будинку з химерами мирно п’ють індійський чай з англійської порцеляни. Відтак місто набуває об’ємності: накладаючи поверх тогочасного Києва інший часовий пласт, Аттила Могильний намагається розширити наше сприйняття міста, увиразнити його багатовимірність. Це перетворює Київ на метапростір, де сучасність і минуле не відділені, а пронизують одне одного, створюючи особливу поетичну географію.

Поруч із Могильним вулицями снують давні князі, дзвони б’ють «мов стріли в червоні щити», а вулиці стають способом пам’ятати — місто перетворюється на поетичний архів.

Аттилу Могильного не можна втиснути у рамки «нафталінової» традиції, його письмо не викликає відчуття забронзовілості й далекої часової дистанції, радше навпаки: він органічно вписується в сучасність, наче пересічний хіпстер із Подолу — у потертій вінтажній шкірянці, з кавою та збіркою поезії в руках.

Його поезія — жива й рухлива — досі веде діалог із містом, а читачеві довіряє найпотаємніше, сприймаючи його як щирого друга. І навіть сьогодні, читаючи його тексти, ніби відчуваєш, що він десь поруч, по-тихому присутній поміж нас — досі блукає вулицями Києва і вдивляється у знайомі горизонти: спостерігає…