Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
Для чого люди пишуть? Для чого створюють нові історії і нові світи?
Світ розпадається на групи і спільноти. Вони існували завжди, вважається, що людина — тварина соціальна. Спільноти формувалися навколо місця народження, роду, сім’ї. Місце народження визначало шлях життя. Науково-технічний прогрес зробив географію менш важливою. Мчимо світом із величезною швидкістю, немає жодного закуточка, куди за великого бажання ти не зміг би потрапити. Рух подарував свободу і неспокій.
Свобода відкрила глибші пласти відповідальності за рішення. Немає сенсу переживати, коли просто пливеш із течією, а ось при зміні руху щоразу виникає питання: а чи правильно я вчинив? Що, як варто було повернути в інший бік? Кожен новий поворот часто перетворюється на втрату оточення, — знайомих і друзів, цілей і перспектив. Суспільство атомізується щоразу, коли ми рухаємося до власного «я», віднаходимо себе. Зібрати незалежні атоми у щось спільне набагато важче. Відчувати себе окремим атомом боляче.
Раніше говорити з терапевтом про біль у глибині себе було незвичним — тепер раптово можна відчути себе білою вороною серед людей, які цього не роблять. Відкриваючи себе, доводиться весь час занурюватися глибше. Це схоже на дослідження матерії. Ти розбиваєш її на молекули, згодом на атоми, потім на елементарні частини, далі на кварки, анти-кварки і глюони, але і вони з чогось складаються, тому, рухаючись ще глибше, рано чи пізно приходиш до пустоти, схожої на порожнечу. Усвідомити власну порожнечу ― завдання болюче. Власна порожнеча тисне зсередини.
А що, як сенси також порожні? Якими вони ще можуть бути, якщо розбирати їх до кварків і йти далі? Але чим тоді інші вигадані світи є гіршими, якщо в цьому стало незатишно, а деякі люди називаються терапевтами лише тому, що вивчили конструкцію болю цього світу трохи краще за інших? Часом безмежно хочеться відключити мозок і стати просто беззахисною ніжною тваринкою, квадробером блискучого високотехнологічного пустого простору. Відключити погоню за сенсами, які в жодному разі не варто починати ділити на молекули, якщо намагаєшся уникнути порожнечі.
Вид з місця біля бару, де так добре писалося
Ми хочемо створити власні світи задля того, аби змінити правила, бо наявні нас тиснуть і розчавлюють. Люди, яким затишно в цьому світі, просто живуть. Світ не знає щасливих імен, бо вони просто щасливі. Біль зумовлює потребу в русі. Позбав людство болю, і прогресу не стане. Ми воюємо з природою, закатуючи землю шарами асфальту, перемагаємо клімат кондиціонерами, літаємо швидше за птахів, подовжуємо своє життя, змінюємо фізичне тіло відповідно до стандартів того, що нині називають красою. Щоразу сподіваючись зробити світ щасливим місцем. Ми настільки захопилися грою у прогрес, що забули його цілі. Нехай уже штучний інтелект нарешті обробить квінтильйони одиниць інформації про нас і зробить усе як треба. Вивчить нас до анти-кварків і глюонів, а потім ще глибше, до самої порожнечі. Щоби вивільнити наш власний час на дослідження сенсу, якого зрештою також не стане.
Світ змінюється ззовні і не змінюється зсередини, стрімко біжить і залишається на місці. Я дивлюсь на цю картину, відчуваю питання, які варто поставити, але їх все більшає, а відповіді аж ні на крок не наближаються. Здається, часом я трохи розумію себе і трохи — людей навколо, але переважно це знання про те, якими одинокими ми є. Все, що ми можемо, — це змінити картинку за вікном, збуджуючи гормони, що на певний час заблокують рецептори нещасності.
Хтось будує свій комфортний світ через роботу, хтось через сім’ю, хтось через змінену свідомість, хтось через епатаж, хтось через творчість. Творчість є зведенням комфортнішого світу. Але ось біда — відповідно до теореми Геделя про неповноту, будь-яка формальна система вимагає аксіоматичної основи. А світ є формальною системою. Ми маємо змусити новостворений світ працювати за диктатом наших правил, встановлених як аксіоми. Нам це подобається, тож ми щиро дивуємося, коли інші тікають від нашого світу зі знервованими посмішками. Обіцяють колись повернутися, знаючи наперед, що брешуть.
Знайдений в Сатанові дорогою додому напій eXpresso
Література ― найбюджетніший, а отже найскладніший варіант творчості. Олівця і паперу достатньо, щоби творити письмову літературу, — для усної вистачило б самих людей, — усі фарби і спецефекти з’являться згодом. Сповнені неспокоєм люди намагаються віддати власний біль іншим через персонажів, конфлікт, кульмінацію і катарсис, несвідомо підкреслити кінцем історії конечність світу. Літературу творять нещасливі люди у сподіванні віднайти інших нещасливих людей з подібним діагнозом. Хтось із них не вірить, що світ може стати кращим місцем. Хтось таки дарує гепі-енд, там в кінці, перед завершенням історії. Та кожна книга приречена на останні сторінки, які знищать її світ.
Література стає окремішнім світом для обраних. Вони розповідатимуть, що, як, для чого, хто що думав колись у минулому, які світові проблеми розв’яже чергова книга. Їм комфортно і затишно в літературі, вони знають про цей світ багато, і їм тут справді затишно. Як же тут затишно і комфортно, навіть коли боляче. На відміну від решти світу. Якої решти світу? Ніякого іншого світу не існує. Література поглинає всі наявні та уявні світи. Якої ще решти світу? Її і справді не існує.
09.08.2025. Тюдів. Літшкола.
