Підгледіти крізь шпарину оповіді: простори Ольги Токарчук

Усе сталося якось не так і не тоді. Вона мала стояти у цій залі роком раніше, сама. Усі погляди і спалахи фотокамер мали належати лише їй. На неї не мали рикошетити питання, не їй поставлені. Але 2018 року в нобелівському комітеті дещо сильно пішло не так, церемонію з галасом скасували, і вона, Ольга Токарчук, лауреатка 2018-го, змогла вийти за нобелівську кафедру аж наступного року, разом з австрійцем Петером Гандке, якому пощастило отримати свою премію вчасно. У повітрі ще вчувався шлейф «преміального» скандалу, іскрило й довкола неоднозначної фігури Гандке.

Але ось вона нарешті виходить до мікрофонів — невисока жінка у стриманій чорній сукні й круглих окулярах у товстій темній оправі. Говорить про фотографію. Першу світлину, яку вона запам’ятала з дитинства. На ній зображена її мати — ще до того, як народилася Ольга. Мати сидить перед старим радіо. Ми не бачимо фото, але відчуваємо його тиху меланхолійність. Такими бувають лише старі чорно-білі кадри, зроблені ніби мимохідь. Жінка на світлині — замислена і сумна.

Ольга Токарчук каже: «Відтоді я зрозуміла, що означає “бути”». Це — непросте розуміння. Бодай тому, що можна «бути відсутнім» і «бути ніде»… «Бути» з’являється раніше, ніж перетинаються простір і час, творячи об’єктивну присутність. «Бути» — це акт мислення і промовляння. Навіть так: «бути» — це акт оповіді. Мати розповіла собі доньку, щоб та змогла народитися. Ми розповідаємо собі й те, в чому хочемо жити, і те, чого хочемо уникнути. Ми розповідаємо втрачене, щоб воно могло статися вдруге.

У далекому 2009-му Ольга Токарчук приїхала до Києва на запрошення Центру польських та європейських студій Могилянки. Сьогодні в таке важко повірити, але на зустріч із нею прийшло доволі небагато людей. Говорилося про її опубліковані на той час українською книжки: «Мандрівку людей книги», «Гру на багатьох барабанчиках», «Правік та інші часи», «Останні історії». Розмова була домашньою, спокійною, крізь вікна цокольного поверху з двору Могилянки лилося пополудневе світло. Після зустрічі Ольга Токарчук зізналася, що має ще іншу мету приїзду до України: вона якраз пише роман, у якому дія відбувається на Поділлі, щоправда, давно, у XVIII столітті (це будуть «Книги Якова» — роман, який на той час іще не мав назви, але існував у її голові). І їй потрібно відвідати деякі місця, щоби правильно їх описати. Ми скептично похитали головами. Що там уціліло від XVIII століття, в цих селах і містечках, куди вона збиралася їхати? У найкращому разі — трохи руїн.

Через майже десятиліття Ольга Токарчук описала цю подорож в есеї-лекції «Психологія літературного творення світу». Хаотична пострадянська забудова, бруківка давніх ринкових площ, що визирала з-під порепаного асфальту, зарослі бур’янами цвинтарі… Це вимагало «тренінгу бачення». Вона стояла, дивилася, і поступово невидиме починало проявлятися: якісь діти з інших часів, що бавляться у травах, хиткий віз, що їде глинястим путівцем. Вона змогла побачити відсутню ланку оповіді, яка вже складалася в її уяві. Уся ця історія багатомовної Речі Посполитої, цей українсько-польсько-єврейсько-вірменсько-турецький вавилон мов, фільварки і синагоги, православні цвинтарі й кіркути, базари, на яких усе змішувалося і переливалося — усе те, що ніяк не можна вмістити в монологічну версію будь-чиєї національної історії, але воно було, було… Щоб побачити це невидиме — там, серед запилюжених містечок Поділля, — Ользі потрібно було спочатку його собі розповісти, але щоб розповісти, потрібно було побачити. Приїхати туди, де, здається, нічого не вціліло, озброївшись якоюсь оповіддю-начерком, а потім, побачивши, розповідати далі, щоб примарно побачене — як той віз у тумані — могло обрости звуками і запахами.

Здається, мені нарешті стає зрозуміло, навіщо Ольга Токарчук здійснила цю нелогічну, дивну мандрівку: вона спробувала розірвати замкнене коло неможливості оповідати про невидиме. Адже те, що «є відсутнім», також «є».

У своєму дебютному романі «Мандрівка людей Книги» (я не знаю, як про це написати без спойлерів, тож якщо ви ще не читали — можете пропустити цей абзац) Ольга Токарчук розповідає історію вигаданої таємної секти XVII століття, яка вірить в існування Книги, що вміщує в собі всю мудрість світу.

Героїв чекає міфологічна мандрівка: щоб дістатися до Книги, їм потрібно подолати численні перешкоди; власне, ця мандрівка стає їхнім життям, хоч вони цього ще не розуміють. І завершується це життя так, як написано в Книзі, прихованій від їхніх очей.

Дійти до Книги означає подолати межу між життям і смертю, а саме на цій межі закінчуються означування і розуміння. Тому не дивно, що до Книги дістається лише один із членів «експедиції» — єдиний, який не вміє читати. Лише йому дозволено перейти «на той бік», побачити і повернутися.

Критикиня Кінґа Дунін називає сюжет «Мандрівки людей Книги» «тропом, якому можна підпорядкувати всі книжки» Токарчук. У цьому «тропі» є один особливо важливий момент: той неписьменний герой, якому дозволено побачити Книгу, — глухонімий. Тобто він не просто не зміг «прочитати» Книгу (йому вдалося хіба що побути в полі її випромінювання) — він про цей досвід зможе розповісти лише жестами.

Саме тому важливо дозволити літературі бути різною: фрікуватою, химерною, грайливою, провокативною, незручною і невчасною, — дозволити їй танцювати на столі посеред поважного прийняття, мовчати, коли всі очікують пишної промови, втручатися, виправляти і перебивати, кружляти довкола одних і тих самих тем, вдаватися до самоповторів, не закінчувати думку і закриватися в собі, зануджувати й огризатися, не критися з емоціями і безоглядно любити. «Письменники вибороли собі цей марґінес ексцентричності», — напівсерйозно-напівжартома каже Ольга Токарчук.

Крім строгої чорної сукні, в яку Токарчук була вбрана під час нобелівської церемонії, в її гардеробі є ще одна, не менш відома: синя сукня, в якій вона отримувала премію Букера. Ця сукня має свій секрет. Якщо трохи підняти горішню тканину, з-під неї визирне нижня спідниця з надрукованою на ній репродукцією гравюри невідомого автора, що її використав астроном Каміль Фламмаріон у підручнику з «популярної метеорології». На ній зображений мандрівник, який, дійшовши до краю землі, вистромлює голову крізь атмосферу просто у космос. 

Ольга Токарчук згадувала цю гравюру не раз — і в романі «Бігуни», і в есеїстиці. Чому вона для неї така важлива? У певному сенсі подорожній на гравюрі робить те саме, що випало на долю неписьменного героя «Мандрівки людей Книги» — він визирає на інший бік, щоб побачити підкладку світу. Що там видно?

Приблизно те саме, що бачимо ми, коли заглядаємо на зворот вишиття чи під корпус якогось складного електронного пристрою: нитки чи кабелі, якими все пов’язане між собою. Бачення світу як цілості, як організму, в якому немає нічого випадкового, — це те, без чого Ольгу Токарчук неможливо ні уявити, ні зрозуміти.

Це бачення часто з’являється як спалах. Якось рідко про прозу Токарчук пишуть як про «літературу одкровення» чи «літературу осяяння». Мабуть, тому, що терміни ці давно вийшли з моди й нині асоціюються більше з житіями святих. А може, тому, що «осяяння» у Токарчук зовсім не схоже на те, як ми звикли його уявляти: воно, власне, зазвичай і не осяйне, і не піднесене, і відбувається в якійсь темній комірчині, а якщо й у храмі, то здається якимось осяянням-навпаки, тобто затемненням, і ще не відомо, куди воно веде.

Так діється з Аннушкою, героїнею роману «Бігуни», коли та заходить до церкви і бачить над собою лик Христа на дерев’яній дошці. І цей лик — то обличчя Бога загубленого, бездомного, воно викликає розпуку; з героїнею мусило статися це «затемнення», щоб вона з тріском закрила своє попереднє життя і пустилася в дивну й ризиковану мандрівку — не до Книги, як у першому романі, а від Книги, що стала цвіллю і порохном. І Аннушка, втративши віру в те, у що звикла вірити, починає рухатися світом навпомацки, зате самостійно; починає намацувати переплетене коріння світу — в певному сенсі навіть буквально, бо мандрує вона підземеллями метро.

Або ж дивне осяяння Якова Франка, головного героя роману «Книги Якова»: майбутній самопроголошений єврейський месія переживає сходження «руах га-кодеш», тобто божественного духу, який оселяється в людині. Ця мить осяяння — зовсім не «осяйна». Тіло майбутнього «месії» звивається, пітніє, його очі витріщуються, якась сила жбурляє його на землю, з-під змученого лежачого тіла витікає струмочок сечі. Ця сцена є подоланням тіла, його приниженням, вигнанням. Тіло має поступитися місцем духові, щоби прийшло виразне бачення. І воно приходить: це — бачення істини як того, що складається з якнайбільшої кількості елементів сущого. Усе у світі — переплетене і пов’язане, а отже, той, хто хоче пізнати, мусить за всяку ціну уникати виборів «або—або». Бачення, що відкрилося Якову, веде його від месіаністичного юдаїзму в іслам, а далі — в католицизм, щоб урешті зацвісти якимось синкретичним, не знаним раніше вченням; у лику Діви Марії він бачить утілення юдейської божественної сутності — Шехіни, — жахаючи цим і євреїв, і християн.

Ольга Токарчук називає Якова Франка «людиною з пограниччя культур», обдарованою «розумом синкретичним і синтетичним, а не догматичним і аналітичним». Так, синтез, а не аналіз є шляхом, який дозволяє пробитися крізь глуху стіну того, що є незбагненним через свою суперечливість. Це — ніби підняття на один рівень вище, як зробив отой мандрівник на гравюрі Фламмаріона. Синтез дозволяє вирватися з лабіринту нескінченних антиномій, але для цього потрібно вирвати себе за чуба з болота рутинного мислення.

Такий синтетичний розум — це те саме, про що говорив філософ Лєшек Колаковський у своїй «Похвалі непослідовності», порівнюючи людей недогматичних і винахідливих, схильних до поєднування нібито непоєднуваного з мостами чи тунелями, які дають змогу «обдурити» природні перешкоди замість проливати даремний піт, підкоряючись їхньому ландшафту. Лише вони справді досягають мети.

Таких людей Ольга Токарчук шукає, за такими тужить. Зі смутком вона згадує письменника-фантаста Станіслава Лема та літературознавицю Марію Яніон як «останніх ерудитів», які вміли побачити світ як тканину, як суцільне плетиво. Дозволимо їй таке зітхання, хоч віримо, що ерудити й «люди синтезу» ще є серед нас. Але не забуваймо: в уявленні Токарчук таке бачення є не постійним, рутинним, а дається у миттєвих зблисках — тих-таки осяяннях, — ніби у темному цеху хтось ненадовго вмикає світло.

Ці зблиски вона пов’язує з Кайросом — давньогрецьким богом миті, слушної нагоди, раптового здогаду. Цей бог має голену потилицю, лише спереду — гривка; тому схопити його за чуба можна тільки тоді, коли він наближається, а не тоді, коли вже проминув. Це — легковажний, хуліганський, безвідповідальний бог. Він дає нам шанс, а як ми ним скористаємося — з користю чи шкодою для себе та інших, — залежить лише від нас.

Описуючи осяяння, Токарчук не лишає нас у блаженному спокої, а кидає у вогнисту піч морального сумніву. Аннушка з «Бігунів» вирвалася з рутини щоденності, в якій провалювалася в себе, — але залишила вдома хворого сина. Капітан порому Ерик із того ж роману, спраглий далеких мандрів, у жесті благородного бунту розвертає своє «приручене» судно у відкрите море — але наражає на небезпеку пасажирів. Яків Франк доходить до розуміння, що дорога до істини лежить посередині між уторованими стежками традиційних учень і релігій, і веде за собою інших — але мимохідь засновує тоталітарну релігійну секту, в якій, зокрема, зневажає жінок. 

Яніна Душейко, героїня роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих», у жахливому осяянні відкриває глибину страждання тварин — але починає жорстоко вбивати браконьєрів. Ольга Токарчук не ставить простих запитань, не дає простих відповідей. На лаві присяжних — лише ми.

Найгірше — це жити біля глухої стіни. Іноді вона необхідна — чи треба нам, українцям, це пояснювати? Але жити біля неї — нещастя. Стіна затуляє собою половину поля зору, відтинає половину шляхів для руху. А ще вона створює небезпечну ілюзію, що тут, по наш бік, усе — монолітно-безпечне, «своє», а все загрозливе й чуже лишилося «там». Мури, огорожі, турнікети й кордони для Токарчук — мірило нещастя людського світу.

Покинувши рай, ми прийшли у світ, уявляючи себе надзвичайними й повноважними послами «божественного». Ми навіть не усвідомили, яким обмеженим і збіднілим є наш погляд згори вниз на решту Божого творіння. Намагаючись зробити світ якомога кориснішим і комфортнішим для себе, ми його поділили, «розсадили» колами довкола себе. «Так не піде», — застерігає Ольга Токарчук. Якщо ми бажаємо зрозуміти та зберегти світ, про антропоцентричну модель доведеться забути. Стіна, яку ми вибудували між нами й природою, загрозливо тріщить — і якщо ми не хочемо, щоб ця загата луснула і спричинила катастрофу, вже відтепер мусимо поступово відкривати шлюзи, впускати у наш світ іншість. Ця тема поступово виходить на передній план у Токарчук — починаючи з роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих», через «Химерні оповідання» і до найновішого на сьогодні роману «Емпусіон».

У тексті Transfugium із книги «Химерні оповідання» Токарчук описує особливий заклад, у якому людина за своїм бажанням може перетворитися на тварину. Ця межа — перехідна, людський вид не відділений від решти світу непроникною стіною; жінка, яка за мить стане вовком, просто перепливає на тихому плоті на інший берег озера.

В іншому оповіданні з тієї самої збірки — «Зелені діти» — авторка оповідає нам історію з XVII століття: особистий лікар польського короля під час однієї з подорожей виявляє дивний феномен — дітей із зеленкуватою шкірою, які приходять із краю, де, за легендами, люди живуть на деревах і зимують, впадаючи в сплячку у встеленому мохом дуплі, не знають Бога, а світ наш для них є лише міражем.

Важливий момент: усе це діється у глибокій провінції королівства (якщо точніше — на Волині, в околицях Луцька); у цьому суворому й первісному краї, як спостерігає герой, людина почувається нічим і всім одночасно. «Принцип простий, — читаємо в оповіданні, — що ближче до центру, то все здається справжнішим і матеріальнішим. Що далі, то більше світ розповзається, як полотно від вогкості». Світ, з якого прибуває герой, — то наш, звичний, людський, поділений, ієрархізований, впорядкований світ; світ, що складається з основи й піткання. Те, з чим він межує, у чому «розповзається», — теж світ, але суцільний, густий, плазматичний, не доступний для опису людськими категоріями.

А поміж ними — не стіна, а смуга переходу. Ось це і є те, що цікавить Ольгу Токарчук найбільше. Смуга переходу, помежів’я існує лише там, де немає стін. І в цій смузі народжується найцікавіше.

Для опису цієї смуги переходу Токарчук використовує особливий термін — «метаксí». Грецькою μεταξύ означає просто «поміж». Це слово звучить у «Бенкеті» Платона — у тому епізоді, де Сократ переказує міркування своєї вчительки, мудрої Діотіми, про Ероса. Ерос — це той, хто перебуває поміж богами і людьми. І саме тому Ерос є прагненням — «прагненням до прекрасного», пошуком мудрості. Адже той, хто перебуває не поміж, а у мудрості й красі, її не прагнутиме. Метаксí — це рух і творчий неспокій. Це — місце, де зруйновано кордон, а може, його там ніколи й не було. Токарчук в однойменному есеї описує цілу «Країну Метаксí» — «простір досвіду, який завжди лишається невиразним і тьмяним, для якого важко підшукати слова, а водночас у ньому постійно тривають процеси творення, ферментації, бродіння».

У цій «країні-поміж» можна бути і тим, й іншим водночас, і весь час рухатися між двома полюсами. Таким героєм є і згадуваний Яків Франк, і юнак-гермафродит Мечислав із роману «Емпусіон», єдиний, якому дозволено безпечно переступити межу між чоловічим і жіночим світом. Але першим таким виразно межовим героєм у творчості Токарчук є монах Пасхаліс із книги «Дім дня, дім ночі». Про цього героя Токарчук пише, що він виник у її голові дуже давно, ще в підлітковому віці, і ніби чекав свого втілення в якійсь оповіді. Пасхалісові тісно в межах його статі, і він знаходить собі покровительку, святу Куммерніс, яку можемо пам’ятати з казок братів Ґрімм, — бородату жінку, що попросила у Бога подарувати їй заріст на обличчі, аби не бути виданою заміж і зберегти цноту.

Бог виконав її прохання, а сама Куммерніс за непослух була скарана на хресті. Дивні розп’яття з бородатим обличчям і жіночим тілом можна досі побачити в багатьох містечках Центральної Європи.

Такі постаті зшивають собою світ, творять unus mundus. Але й ми, читаючи, постійно перебуваємо у Країні Метаксí — між реальністю та фікцією. У цій мерехтливій смузі між ними приходить якесь розуміння, яке може народитися у взаємному відображенні реального й вигаданого і було б неможливим усередині лише чогось одного з них.

Ольга Токарчук часто говорить про особливу роль художньої оповіді у «зцілюванні світу», творенні отого unus mundus. Адже вона будується на метафорі — зшиванні речей, тобто синтезі, який шукає у світі коридори можливого, але ще не здійсненого. Протилежністю до метаксí Ольга Токарчук бачить буквалізм — своєрідну сліпоту, яка змушує людину конвульсивно триматися поверхового шару значень і бачити кожну річ відокремлено від інших. Люди, що страждають на буквалізм, — нудні, несамоіронічні, позбавлені почуття гумору, нетворчі й догматичні. Якщо вони ще й релігійні, то легко перетворюються на фанатиків. 

Так виникають теорії змов.

Особливо характерним це, на думку Токарчук, є для чоловіків, і воно прогресує з віком. У романі «Веди свій плуг понад кістками мертвих» є цілий розділ, який називається «Тестостеронний аутизм». Що це таке? Це, якщо узагальнити, — втрата здатності мислити абстраговано й символічно, яка також впливає і на соціальні навички. Останнє не має дивувати, бо, як пише Токарчук, метафори є «спільним ґрунтом для нас усіх, поодиноких і відокремлених; це те, що нас об’єднує». Зацікавлення машинами й інструментами, тобто всім, що підлягає механічній логіці, заступає собою емпатію та міжлюдську взаємність. Історія та біографії визначних людей стають на книжкових полицях на місце романів. Дуже показовою є ця втрата вміння читати фікцію: все, що «не сталося насправді», втрачає для тих, що страждають на «тестостеронний аутизм», будь-яке значення. Я часто зустрічаю таких людей. Ви, мабуть, теж.

Ольга, здається, й сама розуміє — ні, це не кокетування, це справжнє розуміння певного парадоксу, — що та невловна «цілість» є зовсім не цілістю, а лише її ілюзією, клаптиковою ковдрою, зшитою павутинням, що єдиний будівельний матеріал такої «цілості» — то самовпевненість і (само)обман; саме її пропонують автори «мотиваційної» літератури, що дає відповіді на всі запитання світу. А справжня цілість — це тонка й довга робота, бо доводиться працювати з дрібним і крихким матеріалом. Не можна збудувати ніякої цілості, не зважаючи на сни та здогадки, скороминущі з’яви на краю поля зору, дрібниці й пустощі, дивацтва й химерії. А цього — безліч. Цілі галактики подробиць і ефемерид. Тому цілість можна радше «впіймати», «підгледіти», ніж «збудувати». І ніколи — остаточно.

Так, письменники вибороли собі це право: право на шаленство і фантазування, на ризиковані експерименти… Навіть на дивні буквалізми, як-от в оповіданні Токарчук «Календар людських свят», де Бог насправді щороку помирає і воскресає. Або в «Емпусіоні», де вислів «лоно природи» набуває дуже химерного, цілком дослівного значення. «А що, якби уявити собі щось подібне?» — ніби запитує Ольга Токарчук.

Бо ми маємо знати, чого прагнути і чого остерігатися. Що нас вб’є, а що нам, можливо, допоможе. Тож мусимо проводити подібні досліди. Ольга Токарчук не має ілюзій щодо цього світу, не варто шукати в ній «утішительку». Світ — безнадійний, і вже тим паче його не врятує література. Та все ж таки вона, література, дещо може. Що? Бути примхливим ліхтариком, який вряди-годи вихопить у темряві майбутнього те, до чого варто йти.