«Я ж казала!» — здається, улюблена фраза Оксани Забужко. Її тексти стають і джерелом натхнення, й об’єктами критики. Так само може захоплювати або відштовхувати її абсолютна впевненість та емоційність у висловлюваннях щодо української історії та літератури, зокрема тих тем, що стосуються жіночого та національного питання. Але навряд чи будуть сумніви в досконалому володінні Оксаною Забужко риторичним мистецтвом: сотні тисяч переглядів її лекцій та інтерв’ю на YouTube є тому підтвердженням. «Люблю слухати, а читати не можу», — часто пишуть глядачі в коментарях під цими відео.
Та передовсім вона є письменницею, і «читати» — це найбільш наближене дієслово до Оксани Забужко та її інтелектуальної праці. Можливо, філософська освіта вплинула на стилістику художніх і нехудожніх текстів, бо мемів про надскладну «мову» Забужко і занадто довгі речення так багато, що вони навіть набридають. Насправді за ними ховаються доволі-таки зрозумілі ідеї, що відгукуються багатьом у сьогочасний кризовий період. Але є і читачі, які змогли зрозуміти небагато, — тут тексти Забужко видаються лакмусовими папірцями, за допомогою яких можна перевіряти оволодіння навичкою читати складні речення з різними видами зв’язку на пів сторінки (і розуміти їх). Та що більше українських читачів осилять це, то краще.
«Польові дослідження» і перші реакції
Література в період останніх років існування Радянського Союзу та повернення Україною незалежності в 1991 році не могла не відреагувати появою цікавих, часом контраверсійних тенденцій, нових імен та літературних угрупувань. Соломія Павличко у статті «Виклик стереотипам: нові жіночі голоси в сучасній українській літературі» пише, що «свобода виявилася своєрідним шоком»: цензуру було скасовано, ті теми, що були заборонені, враз стали найбільш популярними серед тогочасних письменників, «еротика, поряд із критикою компартії та частковим відкриттям незнаних сторінок національного минулого, сп’яняла авторів новизною».
Яскравим явищем у літературному житті 90-их років став непересічний роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996) Оксани Забужко, охарактеризований нею як прецікавущий культурний експеримент, про який Юрій Шевельов особисто писав авторці: «Таж такого навіть в Івано-Франківську не надрукують!» Роман мав успіх, і Забужко писала в листі Шевельову, що це була «переможна презентація “Польових досліджень” при повному стєчєнії народа в залі на 500 душ, із п’ятьма телекомпаніями й однією кіностудією включно».
Цікаво, що письменниця завжди мала бажання написати книжку, яку прочитав би «наш “рускоязичний” обиватель», щоб цим текстом хоч якось спробувати врятувати хронічно кепське становище, яке впритул почало наближатися до безнадійного: про це свідчить пропозиція видавничого фінансиста перекласти роман на російську мову, «щоб розійшлася» (цікаво, що згодом текст переклали на більш ніж десяток інших мов). На щастя, листування Шевельова і Забужко було видане окремою книгою, і воно не лише допомагає мати краще уявлення про тогочасну ситуацію в різних сферах життя, а й фіксує дрібниці, які сьогодні видаються нам надзвичайно цікавими (наприклад, Оксана Забужко у своєму листі називає Сергія Жадана «лапочкою»).
Отже, назва книги, її форма та зміст у той час спричинила бурхливу реакцію суспільства, роман активно обговорювали і критики, і пересічні читачі. Цікавою є різниця у сприйнятті тексту чоловіками та жінками: більшість негативно налаштованих критиків були чоловіками, і їхнім головним аргументом було те, що жінка не може дозволити собі таку відвертість, вживання нецензурної лексики та зображення еротичних сцен. Як же сильно змінилося суспільство та його норми за останні 29 років — і це підтвердження тому, що Україна рухається в правильному напрямку. Туди, де немає непотрібних заборон та обмежень, недоречних гендерних стереотипів та необхідності перекладати на російську, аби мати успіх (з останнім ситуація взагалі протилежна).
Чи відгукується роман сьогодні?
Це історія аб’юзивних стосунків письменниці Оксани, яка читає курс в американському університеті, та художника Миколи — їхній конфлікт є основним у творі. «Польові дослідження з українського сексу» не є типовим романом, адже за формою це своєрідний виступ, монолог нараторки, що часом схожий на потік свідомості, тут відсутня велика кількість персонажів, діалогів та сюжетних поворотів, а авторка часто додає у текст віршовані рядки та звертається до «публіки».
Цікаво, як філософський концепт «свій-інший» у романі втілений в опозиції українського та американського менталітету: проживаючи певний період в США, нараторка порівнює особливості світогляду та часто різко протиставляє їх, що дозволяє через перебування в просторі «іншого» краще зрозуміти «своє».
Цитуючи повість «Травнева ніч, або Утоплена» Миколи Гоголя, авторка ставить риторичне питання: «Знаете ли вы украинскую ночь, леді й джентльмени?» і сама ж дає заперечну відповідь — «ні чорта ви не знаєте». Або ж розповідь про «не менш муторні ночі» американців, яка має іронічне забарвлення, адже вони вкорочують собі віку на День подяки в своїх «ошатних сабербіальних будиночках, обплетених плющем», бо не мають з ким їсти індика у святковий вечір. Здається, що сьогодні, коли Україна перебуває в активній фазі війни, цей контраст між нашими реаліями та чужими «турботами» відчувається ще гостріше.
Забужко пише, що «український вибір — це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває» — ця опозиція є надважливою в романі. В пустому аеропорту, чекаючи свого вильоту в Америку, Оксана називає Бориспіль головними воротами країни — «країни, безнадiйно неприналежної до нервової мережi, що рясно оповиває планету». Нараторка усвідомлює свою непоміченість та нерозпізнаність, вона втомлюється «не бути в цьому світі»: відповідаючи на питання місцевих американців «звідки ви?», оповідачка отримує від них наступне питання «де це?». Можливо, на мапі світу нашу державу знайдуть не дуже швидко, але ситуація відчутно змінилася. Тепер ми є і будемо — і це усвідомлення важливе не лише для інших народів, але й передовсім для самих себе.
Чи відгукується роман сьогодні?
Літературознавиця Тамара Гундорова дослідила текст Оксани Забужко у своїй статті «Постколоніальний роман генераційної травми та постколоніальне читання на сході Європи»
Проговорення травми стало необхідністю в постколоніальний період, адже непропрацьована травма може репродукуватися, впливати на життя окремих індивідів та цілої нації, тому наративізація стає єдиним способом впоратися з цим досвідом. Травматичне минуле не зникає, а навпаки — проривається в сучасність, нав’язливо й руйнівно впливаючи на неї. Його придушення або ігнорування лише поглиблює проблему, тоді як осмислення й озвучення досвіду травми дає змогу звільнити теперішнє й критично оцінити минуле.
Вербалізація травми з метою її подолання — важлива частина роману. Літературознавиця Тамара Гундорова у статті «Постколоніальний роман генераційної травми та постколоніальне читання на сході Європи» називала «Польові дослідження…» психотерапевтичним проговоренням особистої й національної травми, де особиста драма героїні віддзеркалює колоніальну історію України з дилемою «слабкого чоловіка» та «сильної жінки» включно. Любовна історія стає метафорою зруйнованої інтимності та порушеної національної психіки, в якій сексуальність веде в постколоніальне несвідоме, сповнене агресії, нарцисизму та суїцидальних потягів.
Нараторка в романі ставить діагноз тогочасному українському суспільству, що пережило тоталітарну травму: аутизм, шизофренія, інфантильність. Вона звертається до читача і каже, що Микола — перший український мужчина, якого не потрібно українізовувати та носити на побачення з ним книги Липинського чи Грушевського, щоб розширити спiльний внутрiшнiй простiр порозуміння. Знайомство з Миколою спричинило появу відчуття, що є шанс вирватися з «отої вiковiчної вкраїнської приреченостi на небуття», яке так боліло персонажці, у якій ми впізнаємо і саму Оксану Забужко.
Але ці стосунки, які ми сьогодні назвали б токсичними, нараторка називає божевільною любов’ю: їхню історію можна побачити із шрамів, порізів та опіків на тілі жінки. І знову в тексті діагнози: нараторка називає Миколу аутичним маніяком, а себе — націонал-мазохісткою. І додає, що з обох сторін у них severe psychological problems (поважні психічні проблеми). Роман Забужко постає як історія складних взаємин поетки та художника — двох травмованих українських інтелектуалів, чия боротьба за особисту свободу розкриває глибшу національно-культурну проблему і відображає травму всього українського народу, яка має бути усвідомлена, проговорена і, зрештою, зцілена.
Моновистава Галини Стефанової «Польові дослідження з українського сексу»
Сприймати роман сьогодні
За допомогою цього тексту цікаво прослідкувати, як багато всього змінилося: здається, що більше немає страху небуття, бо цього тепер просто неможливо допустити. Рівень національної свідомості помітно зріс, а шанс зустріти чоловіка, «якого не потрібно українізовувати», теж не дорівнює нулю. Та й токсичних стосунків намагаємося уникати, залагоджуючи severe psychological problems за допомогою психотерапії, подкастів, книжок. Складними є обидва відтинки: і період, коли був написаний та опублікований роман, і час, у якому ми живемо зараз. Але є відчуття, що сьогодні у цьому політичному й культурному хаосі є більше розуміння того, куди ми як нація рухаємося й навіщо нам це потрібно. Цей екзистенційно-філософський роман Оксани Забужко підтверджує, що ми на правильному шляху.
І якщо тоді, у 1996 році, роман став феноменом через свою провокативну назву, наявність нецензурної лексики та відвертих описів, то зараз цим нікого не здивуєш: нічого з перерахованого більше не працює як прийом епатажу. І в персонажці роману навряд чи багато сучасних жінок упізнають себе. Але він важливий насамперед як фіксація непростого кризового періоду для українців: і особливістю є те, що авторка демонструє руйнівні наслідки колоніального досвіду цілої нації за допомогою небанального прикладу — аб’юзивних стосунків двох українців-інтелектуалів. Крім цього, важливо, як саме Оксана Забужко це робить: без табуйованих тем і лексики, часом надто емоційно, але завжди відверто і точно.
Озвучити, щоб нарешті почути та усвідомити — і засвоїти всі необхідні уроки, аби не повторити помилок у майбутньому, аби спробувати докласти максимум зусиль, щоб не з’явилося більше текстів, які порушують проблему наслідків травматичного досвіду всієї нації. І можливо, коли всі зможуть уважно прочитати ті довгі речення на пів сторінки, Оксані Забужко все менше доведеться повторювати «я ж казала!»
