«От, пуста мова любові, що торгується із надією»

В українсько-американських поетичних читаннях взяли участь Наталі Айлберт, Закарі Шомберґ, Тарас Малкович, Юлія Мусаковська, Мар’яна Савка та Остап Сливинський (інколи далі — ініціалами). Напередодні молоді автор(к)и пізнавали мову Станіславова від Тараса Прохаська: мову закапелків і зачілків старих будинків, рослин і тварин, ресторацій, бруківок, кованих оздоб, вибраних епох, вулиць і постатей. Мову автентики й дивних реконструкцій. Мову спорту. Вечір дня наступного, на перший погляд, був тандемом української та англійської. Утім, на фестивалі мов лунало чимало, і завжди переважала мова любові. Хоча один відомий французький теоретик писав, що ми повсякчас не в змозі говорити про те, що любимо.

Буває, молодий автор навіть не знає, чи любить він поезію. Здається, «найгірше — це впізнати й не зізнатись» (ЮМ), але водночас «той, хто каже «люблю», певно, має за собою провину» (ОС). Початківці від письма часто-густо грішать невпевненістю, сумнівами. Їм здається, щось неодмінно має їх обнадіяти. Щойно замигтить якась сподіванка, мова стане впевненішою, влучнішою, «твоєю» і перестане бути пустою.  

Насправді мова молодих авторів дуже різна. Справа не в білінгвізмах, діалектах, ерудиціях, навіть не в досвідах або словниках. Як і будь-яка інша, поетична мова неможлива без удосконалення «мовних знань» (ЮМ), без кропіткої праці. І хоч видається надто грубим очікувати від письма певного зиску, часто «з зиску, власне, і постає робота» (НА). Кожен шукає свою образність, риторику, інтонацію. Вірші вільніші за нас: «Це те, що не має господаря, не має домівки, постійно в мандрах» (МС). І водночас вірші — це «сум’яття, суцвіття, сузір’я» (МС), їх не можна обділяти увагою, вони потребують опіки, діагностики, нових перероджень. Дехто з молодих авторів уже вміє відпускати вірші у мандри чи на гастролі. Мова молодих авторів дуже різна. І все ж їхня мова спільна.

Коли світло за спиною Наталі Айлберт міниться кольорами, легко повірити, що воно зачакловане її рівним сильним голосом. «Мене турбує, що подив — це ніщо інше як розповідь про згасання» (НА). Авторка слухає переклади своїх віршів не без здивування: де вона сама в тій поезії, у словах, яких не розуміє? Її мова є мовою зізнання: у втраті та прощанні так важко будувати наративи. Складно довіряти мові працювати без тебе, навіть якщо ти досвідчена авторка. А як працювати з надлишковістю мови, і, навпаки, як чинити з пустою мовою, чим її наповнювати?

За мовою можна визначити, які вселено в неї надії. Молоді автор(к)и плекають надії писати краще, доступніше, аби тебе розуміли. Для себе, для когось. У стіл, у світ. Писати вчасно. Хтось ніжно та по-дитячому тішиться своєю надією, а хтось плекає її наполегливо, навіть настирливо. Комусь надія мариться у вигляді сигнального примірника поетичної збірки, хтось сподівається на ексклюзивну прихильність досвідченого колеги. Іншому випадає розраховувати на мовчання або, навпаки, на сміх як на еквівалент успіху. Надії на спільноту, на підтримку, відкритість, на невичерпність образів, на вдалі угоди зі совістю та з видавцями. Сподівані редактори, які ніколи не пропонують прибрати зі збірки найдорожчий вірш. Добре було б володіти кількома мовами, нізащо не зректися власної.

Як використовуємо мову, на що її витрачаємо, якщо не марнуємо? Це також питання перекладу. Тарас Малкович між двома текстами перекидає місток розуміння. В українських перекладах американські поети зустрічаються з новими версіями себе. У них — ранок, тож це непоганий початок дня. Молоді автор(к)и в залі фантазують про те, як колись і їхні твори перезнайомлять їх зі самими собою. У них — вечір, хороший час для мріяння.

Юлія Мусаковська обережно перегортає аркуші, той звук робить у тиші маленькі надрізи. Вона таки «довідалась, що вони хотіли сказати», ті, за кого говорять її вірші. Молоді автор(к)и мають бути готові відчути «гостре каміння слів у пересохлому роті» (ЮМ). Муситимуть говорити крізь те каміння, долаючи біль і втому. Їхні слова, «тверді та опуклі від люті, чорні від горя, як бетонне перекриття старого бомбосховища» (ЮМ) будуть потрібні, будуть важливі. Бо там, де такі слова — там і з’являється «така любов — що аж у горлі клубок гарячий» (ЮМ).

У поезії Закарі Шомберґа живі та мертві частенько міняються місцями. І для поета, і для прозаїка затримка дихання дуже небезпечна — публіка за таке карає байдужістю. Автор міркує про жорстокість символізму мови. Праворуч від Закарі висить плакат із зображенням руки й написом «Hand». Він читає вірш «Люди з руками». Перекладений майже 10 років тому вірш про любов і насолоду одне одним нині прочитується геть інакше. Слухати його українською направду тяжче, ніж англійською. Метафорика й естетика стають якісь незугарні, а безручність героїв обертається незручністю мови. Стає до біса ніяково, навіть соромно за те, що в тебе є кінцівки. Поети ж промацують світ не руками! Мова любові небезпечно плинна, а контексти поезії аж надто проминальні. Те, що вчора було красивим дотепом, завтра може стати втіленням чийогось незбутнього бажання. Навіть коли «всі мої мови мічені, нерозмінні» (ОС), важко передбачити, які мови поєднаються, щоб утворити нову, і чи не знищать вони одна одну.

Але чи бувають тексти геть безнадійні? Радше надія буває слабша й сильніша — такими виходять і тексти. Надія дражнить, провокує, під’юджує, погрожує, часом виснажує. До речі, сильніша надія не завжди робить письмо віртуознішим. Хто входить тут, покинь усю надію!

“So it goes, this empty language of love, bargaining with hope” («От, пуста мова любові, що торгується із надією» — ОС). Мова торгується з надією за зусилля, час, сон, дрібку везіння. Можливо, писати тільки те й значить, що вправлятися в любові. Адже письмо — це про те, «як сильно ми спільно можемо любити» (ЮМ). Мова любові намагається наповнитись авторовою любов’ю до самого себе: я — автор, усе мені вдасться! Виконаю всі вправи та завдання, піду на дивні експерименти, кину собі стільки викликів, скільки жбурнуть у мене критики. Однак парадокс у тому, що аби надії справдились, часом варто звільнити мову любові від любові до себе: зберегти цю мову пустою. Прибрати себе, відкинути свої надії, залишити тільки письмо. Не нова ідея, навіть допотопна. Але геть не така проста й зручна до втілення, як може здаватися.