Ким є Юрій Андрухович для сучасного українського читача: поетом-бунтарем, іронічним прозаїком чи хронікером пострадянського часу? І що, коли саме ця багатогранність — не суперечність, а ключ до розуміння його письменницької природи? У 1990-их його тексти стали не просто революційним словом в літературі, а й такими, що активно формували культурний світогляд та ідентичність українського народу, пропонуючи абсолютно нову художню мову.
Його «Московіада», яку сам автор назвав романом жахів, є яскравим прикладом поєднання бурлеску, балагану та блазнювання з елементами автобіографізму, гострої сатири та іронії. Попри це, не всі критики змогли зрозуміти та позитивно оцінити цей текст. Зокрема, Кость Москалець у рецензії «Незадоволення твором» критикував Андруховича за художню непереконливість та порушення прозового дискурсу, називаючи мандри героя байкою про ніщо. Проте, зважаючи на постмодерну природу роману, такі прийоми стають способом для автора передати світовідчуття хаосу й кінця епохи.
Про прокляту актуальність роману та відсутність шансу на його забуття говорив і Юрій Андрухович, виступаючи з промовою на фестивалі мистецтв Asphalt у Дюссельдорфі, і це триватиме принаймні до того часу, поки існуватиме імперіалістична версія держави Росія.
Як падає імперія?
Якщо якась імперія і мала б здатність падати красиво, то радянська точно б на це не спромоглася. Останній день її передсмертної агонії схожий на бал-маскарад, де кожен обиватель відсторонюється від реальності, плекаючи марні ілюзії, про те, що імперію можна врятувати, тоді як усі, навіть, здавалося б, незначні деталі натякають, що незабаром на неї чекає кінець без шансу на відродження.
Отто фон Ф. відвідує безліч мікротопосів у стані алкогольного сп’яніння, це зокрема: пивний бар на Фонвізіна, закусочна, і врешті метрополітен в підземеллі. Буквально ці топоси можна означити колами пекла, які проходить герой, аби врешті постати перед «божим» імперським судом, де має вирішитися його доля як громадянина імперії.
Перші ознаки занепаду імперії Отто фон Ф. помічає вже в гуртожитку Літературного інституту, де панує атмосфера розчарування — майбутні поети та письменники перетворюються на деградантів, стаючи заручниками шкідливих звичок, гублячи свого «літературного генія» у лабіринтах конаючої імперської столиці.
Один з найбільш очевидних симптомів падіння імперії — тотальний алкоголізм, який стає єдиним можливим способом існування системи в агонії. Для кожного перманентний стан сп’яніння стає своєрідним ритуалом втечі від абсурдного повсякдення. Міф про щасливе життя в імперії миттєво розвіюється, щойно Отто фон Ф. переступає поріг пивбару на Фонвізіна. Відсутність келихів для напоїв неочікувано стає однією з причин того, чому імперія перестала бути життєдайною.
І пивний бар, і закусочна постають як втрачені місця, де, як не дивно, пиво стає рідиною для причастя, бо ж контингент таких місць — це здебільшого деградовані персони, в яких відсутні будь-які принципи та норми моралі.
Фатальна помилка імперії — зрада пияків, яких вона кинула напризволяще, бо лише їхнє безсенсовне існування забезпечувало стабільне економічне становище держави. Але тепер ситуацію врятувати не вдасться, бо ж відчайдухи заради пляшки ладні ризикувати навіть власним життям: «Ця імперія загине під ударами пияків. Колись вони всі вийдуть на Красну площу і, вимагаючи пива, рушать на Кремль. По них стрілятимуть, але кулі відбиватимуться від їхніх проспиртованих непробивних грудей». Один з таких невиправданих ризиків заради пляшки алкоголю для десантника Руслана закінчується безглуздою смертю, коли той випадає з вікна сьомого поверху гуртожитської кімнати Отто фон Ф.
Полиці магазину «Дитячий світ» зовсім порожні, а замість них створюється ілюзія достатку за допомогою великої кількості паперових голубів, що розміщені на вітринах магазину: це відверте глузування з радянського суспільства, передовсім з дітей, яким імперія пообіцяла щасливе дитинство. Паперові голуби — прозорий натяк на штучність імперії, бо ж у момент розпаду в неї не залишається нічого, окрім примарної величі. Як слушно зауважує у статті «Вигнання привиду імперії: “Московіада” Юрія Андруховича» Мирослав Шкандрій, автор деміфологізує Москву як блискучий центр культури та елегантності.
Кульмінаційною точкою мандрів головного героя стає метрополітен — у задушливій підземній системі, тунелях, кварталах та клітках, де збережені ганебні злочини імперії й ховається її справжня суть. Знавіснілі щури, що пожирають все навколо, стають не лише справжньою загрозою для імперії, а водночас і символом деградації імперського суспільства, що стає на шлях самознищення та є останнім породженням імперії. Як наслідок — «велична імперія» гине не в героїчних боях, а в черзі за кухлями з пивом, тарілкою бульйону та дитячими іграшками.
Проблема ідентичности
Перебування українського поета Отто фон Ф. у столиці імперії впливає на його ідентичність. Здається, що на початку герой намагається повністю відсторонитися від імперії, постаючи в позиції Іншого. Але так чи інакше, часте спілкування з університетськими друзями, в яких національна ідентичність майже не проявляється, та й саме вже перебування у цьому просторі має негативні наслідки.
Друзі Отто фон Ф. — типові прихильники ідеї про «єдиний народ» в імперії, що виключає утворення незалежних держав та відокремлення народів, адже для таких індивідів сепарація — загрозлива. Недаремно один з друзів поета висуває претензії до націоналістів, мовляв, чому вони так хочуть відокремлення та самостійности. Дуже награним видається звернення до Бога в контексті питання про окремі нації, бо ж якби Бог існував, він би не допустив того, щоб нації існували, бо це є надто загрозливим.
Оля Гнатюк у статті «Авантюрний роман і повалення ідолів» вказує на те, що герой, підкреслюючи свою відчуженість, та як інші, переходить у категорію «бувший громадянин імперії». Тобто, фактично він переживає кризу ідентичности: спостерігаємо конфлікт радянської та національної ідентичностей, що виникає через конфлікт ідеологій, де радянська більшою мірою переважає, натомість національна, не маючи жодних шансів перед імперською, поступово стирається.
Як типовий homo sovieticus Отто визнає, що аж ніяк не націоналіст, як-от у листуванні з представником українства Олельком Другим зауважує, що не має ні краплі москвофільства і його перебування в Москві обумовлено відсутністю можливостей для поїздки до будь-якої іншої країни.
«Тому я за повне й остаточне відокремлення України від Росії. Хай живе непорушна дружба між українським та російським народами! Я бажаю великому російському народові щастя і процвітання!» — ці слова героя ілюструють внутрішній дисонанс в його світогляді, бо, з одного боку він засуджує імперію, але в той самий час вірить у можливість збереження непорушної дружби з іншими народами. Погодьтеся, що сьогодні таку позицію точно не зрозуміли б, а втім цей епізод яскраво демонструє ще й роздвоєність його як особистості.
І водночас не можна заперечувати того, що українська ідентичність в героєві все ж таки присутня, бо, намагаючись вибратися із втраченої Москви, Отто фон Ф. робить численні спроби врятувати себе. Він усвідомлює, що імперія — суцільна машина пропаганди, тому досить часто ставить питання про місце та роль українців в імперії, називаючи Москву найбільшим у світі українським містом. Натомість єдине, що пов’язує Отто фон Ф. з Україною у Москві — його приятель Кирило, з яким вони планують видавати прогресивний український журнал, але сам герой постійно відкладає ці зустрічі.
У кризових ситуаціях герой має гостру потребу у тому, щоб відчути себе українцем: до прикладу, на допиті з кагебістом Сашком він захищає власну національну ідентичність, заперечуючи існування імперії та його будь-яку причетність до злочинів, які йому приписували.
Симпозіум мерців та розстріл Отто фон Ф. ідолів імперії — блискучий прийом автора, аби показати, як епічно герой повертає собі себе. Цей імпровізований карнавал стає для героя шансом повернення до української ідентичности, бо ж у конференц-залі зібралися всі ті, хто створив ідеологію імперії: тут і Ленін, і Іван Грозний, і навіть Катерина ІІ. Логічно, якщо зруйнувати ідеологію імперії, у цьому випадку ідеологів, вона стане непридатною до існування.
Жорстокий розстріл символів імперії — це не лише особисте прощання героя з імперією, це ще й акт, що твориться заради однієї мети — повернути собі національну ідентичність, остаточно попрощавшись з імперською добою української історії. Передовсім герой робить це заради самого себе, тому й постріл у скроню — це вбивство в собі того homo soveticus, що не давав довгий час усвідомити себе українцем, а повернення Отто фон Ф. до України — його духовне сходження до Раю, де, знайшовши спокій, він врешті перестане тікати від себе та інших.
Нові маски старої імперії
Ідеї та проблеми роману «Московіада» набувають особливої актуальності у 2022 році, коли Росія продовжує свою політику експансії, розпочавши повномасштабне вторгнення в Україну. Те, що у 90-их ХХ століття роках було карикатурою на розпад імперії, в сучасних реаліях сприймається як пророцтво, бо ж імперії нікуди не зникають, вони просто змінюють маски. Тепер замість радянської риторики — антизахідництво, «русскій мір» та загарбницькі «спецоперації».
Фатальність існування Москви для всього цивілізованого світу головний герой помічає одразу: допоки існуватиме це імперське місто, майбутнє всього людства перебуватиме під загрозою. Отто фон Ф. пропонує досить радикальну ідею, але з позиції сучасності вона видається єдино можливою — Москву потрібно зрівняти із землею, а на її місці створити «зелений заповідник для кисню, світла та рекреацій» задля збереження світопорядку: це чітка позиція героя щодо знищення імперської ідеології, що загрожує всьому демократичному світові.
Яке ж місце України в імперії? Очевидно, що імперія без України з її величезним культурним потенціалом не змогла би проіснувати так довго. Тому, так само як і в часи імперії, зараз Росія, прикриваючись ідеєю «слов’янської єдності», концепцією «братніх народів», просто користується Україною задля конструювання міфу про велику культуру.
Герой відкрито іронізує над бажанням маленьких людей врятувати імперію: такі ідеї викликають у нього огиду, бо він не хоче бачити Україну частиною імперії. Натомість його товариш Єжевікін відданий ідеї слов’янської єдності, «єдиної та неділимої Росії», яка бореться з вигаданими загрозами та ворогами, щоб виправдати свою загарбницьку політику. Україна не стала винятком, адже агресія сучасної Росії проти України — бажання відтворити колишню велич, незаконно загарбуючи території інших держав.
Виголошення «великих промов» імперських діячів на симпозіумі жахають, бо важко не помітити влучність та актуальність цих ідей для ситуації, в якій ми перебуваємо сьогодні. І поки на симпозіумі намагаються зрозуміти, бути чи не бути Великій державі, з уст його учасників лунають знайомі наративи про загарбання чужих земель, володіння всім світом й питання про те, де ж кінець кордонів імперії.
Імперія прагне забезпечити своє майбутнє за рахунок інших держав, даючи їм примарну незалежність, яка стає лише засобом для досягнення єдиної мети — колонізації. Надання омріяної незалежності — це лише хитрий політичний план, аби хірургічно вписати інші народи в імперію, це дає зрозуміти, що незалежність тих держав — фікція, в уявленні імперії вони всього-на-всього «незалежні смітники на чолі з недолугими маріонетками». Так само злочинно вчиняє Росія й на українських окупованих територіях, створюючи квазідержавні утворення та призначаючи своїх політичних маріонеток для управління.
Загадковий персонаж Чорна Панчоха згадує вже багаторічно практикований імперією, а далі й Росією спосіб проведення виборів — референдум як ідеальний спосіб маніпуляції народами. Але насправді це лише ілюзія того, що голос звичайного громадянина чогось вартий, бо ж за мірками імперії любов до держави вимірюється насильством, вбивствами та обманом. Як відомо з українського досвіду, такі референдуми нічого не вирішують, це лише спосіб імперії виправдати власні злочини.
Імперія повністю знівельовує ідентичність людини, і не лишень національну, а й особисту, прагнучи зробити її зручною для системи, бо ж її головна мета — виховати раба в ім’я Великої Імперії, який не здатний мислити об’єктивно, а придатний лише для виконання злочинних наказів.
Атмосфера хаосу супроводжує весь роман Юрія Андруховича, коли в намаганні реанімувати імперію герої втрачали себе та свою ідентичність, щоправда, єдиний кому вдалося врятуватися, — українець Отто фон Ф., що деміфологізував імперію, яка подібно до сучасної Росії прагнула відновити величність за рахунок крові поневолених народів, їхньої розтоптаної державності, спаплюженої культури та закутої в кайдани національної гідності.
«Московіада» Андруховича — не лише передбачення майбутніх катастроф, що вже частково реалізувалися, а й остаточне переконання, що перспективне майбутнє України як незалежної держави можливе лише поза імперією та її ідеологічним впливом. Це певною мірою, як писала у праці «Сучасна українська проза. Постмодерний період» Роксана Харчук, «націєтворчий проект відновлення у формі карнавалу», але з позиції сьогодення тодішня карнавальність Андруховича стає жорстокою реальністю, в якій доводиться виживати.
