Оксана Забужко: між забутим та несказаним

Шекспірів «Гамлет» закінчується смертю: вмирає Клавдій, вмирає Лаерт, вмирає Ґертруда, вмирає Гамлет і вмирає Офелія. Але так само закінчується він і безсмертям: до королівського палацу Ельсінор із Польщі припливає Фортінбрас — новий король данський. Фортінбрас дізнається про трагедію принца данського з вуст Гораціо і наказує вшанувати памʼять Гамлета, таким чином виконуючи його передсмертне бажання — аби всі нещастя його життя та його країни були знані та більше ніколи не повторилися.

Одна людина, проте, не погодилася з таким розвитком подій. Фортінбрас, сказала вона, ніколи не зміг би подарувати Гамлетові безсмертя, адже… Фортінбраса ніколи не існувало. Фортінбрас є фікцією, так само як є фікцією мрія про те, що голос переможеного може бути почутим, записаним і переказаним. 

Цією людиною була Оксана Забужко, яка в передмові до своєї збірки есеїв «Хроніки від Фортінбраса» говорить про нового короля данського не тільки як про людину дії, але і як про людину-літописця: він ставить собі задачу не тільки навести лад у «посттрагічному світі», але й зафіксувати сам перебіг трагедії — аби зафіксоване слугувало пересторогою майбутнім поколінням. Забужко натякає, що Фортінбас — це постать, якої критично бракувало українській культурі з її повсякчасними розривами та недосказаностями.

«Кожна людина, пишучи про інших, пише тільки про себе», — говорив В. Домонтович, але цю фразу можна цілком застосувати і до Оксани Забужко: говорячи про брак в українській культурі літописця-Фортінбраса, вона водночас приміряє цю важливу роль на себе. Увесь її доробок (публіцистичний, філософський, літературний) можна відчитувати як таку собі хроніку української культури, яку вона намагається реконструювати по клаптиках після довгого забуття. Спробуймо придивитися: якою є ця хроніка та за якими законами вона написана? 

Одна з ліній роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» оповідає про героїню Дарину, яка живе в Україні за часів «нульових», але чий батько давно помер в радянській психлікарні (як це бувало, хворим його зробили лікарі). Одного дня Дарина копається у сімейній бібліотеці й знаходить у випадковій книжці речення, дбайливо підкреслене її батьком: «Гамлетівська нездатність до рішучих дій при виді торжествуючого зла». А на полях біля цього речення стоїть не менш «торжествуюче» слово «оце!!!».

Цей, здавалося би, невеличкий факт перевертає усе, що Дарина знала про свого батька, догори дриґом. Для неї біографія її батька складалася з коротких, зрозумілих, майже механістичних свідчень домашнього кола. Мовляв, «народився там-то», «працював над тим-то», «був рішучою людиною» та «був закатований за це системою». Ці свідчення, однак, є суто зовнішніми щодо самої людини, вони нічого не кажуть про її внутрішню боротьбу, переживання та сумніви. Саме тому імпульсивно підкреслена фраза про «гамлетівську нездатність до рішучих дій» є ключовою для Дарининого розуміння свого батька, адже це те, що батько не випускав назовні, те, яким він не хотів, аби його бачили інші. Це та фраза, в якій він намагався довести — передусім самому собі, — що він не буде вагатися «при виді торжествуючого зла», що він не стане Гамлетом. І, зрештою, саме за його небажання стати «Гамлетівським типом інтелектуала» він і був закатований та «перемолотий» радянською системою.

Може видатися, що ця невеличка деталь є важливою суто в межах однієї сюжетної лінії цього роману. Ця деталь та міркування про неї, однак, є показовими щодо всієї історіософської концепції Оксани Забужко, себто щодо її уявлення про те, як саме відбувається, описується та інтерпретується історичний процес. Традиційно ми мислимо про історію як про ланцюжок великих подій: це війни, битви, перемоги, поразки, колонізації, угоди тощо. Усе це те, що ми можемо легко промаркувати у часі і, відповідно, про що ми можемо легко розказати в хронологічній послідовності. Безумовно, ці всі речі є важливими, але вони випускають із поля зору дещо вкрай значуще — значуще не з перспективи політика, а з перспективи самих людей ізсередини історичного процесу, а саме: їхні «мікроісторії», в яких, попри свою «локальність», проглядається ширший історичний контекст.

Звісно, що це протиставлення глобальної Історії та «мікроісторій» людей, які живуть у ній, особливо важить у контексті колоніального минулого України та багаторазових спроб Росії асимілювати чи зредукувати історію України та її людей — точно так само, як це сталося з батьком Дарини, якого звели до певного набору фактів у його сфальсифікованій кримінальній «справі».

Видається, що Оксана Забужко ставить собі задачу розказати ці «мікроісторії», які говорили би про Україну набагато більше, ніж будь-яка історична книжка. Через це в усьому доробкові авторки можна знайти величезну кількість невеличких вставних історій-відступів, у правдивості яких можна не сумніватися, адже з такою реальністю, як у нас, письменник не має нічого вигадувати, він (чи вона) має просто подивитися навколо і зафіксувати побачене, почуте й прочитане.

Одна з цитат, повʼязаних із такими історіями, вражає своєю показовістю, попри очевидну банальність. Цитата, разом із коментарем Оксани Забужко, звучить так:

Показовою ця цитата є тому, що в ній ідеться про страх зникнення з історії, про страх померти і ніколи зрештою не бути почутою. Певною мірою це є (пост-)колоніальний синдром: оскільки, як ми знаємо, «історію пишуть переможці», то колонізовані (себто апріорі ті, хто програв) наражаються на небезпеку бути «виписаними» з історії як такої. Видається, що це і є причина, чому письмо є настільки важливим для таких країн, як наша, — воно дозволяє нам залишати слід в історії і відтермінувати забуття. Вочевидь, Оксана Забужко, будучи однією з ключових наших письменниць, ставить собі за задачу саме це — боротьбу проти забуття.

Особливо цікавою ця боротьба стає тоді, коли у письмі йдеться про інше письмо, коли письменниця намагається відрефлексувати власну інтелектуальну традицію — про що варто поговорити окремо.

Попри те що до реґалій Оксани Забужко найчастіше зараховують «письменниця», «поетка», «публічна інтелектуалка», «філософиня», не менш закономірним є говорити про неї як про літературознавицю, адже цілих три книги з її доробку присвячені трьом найканонічнішим постатям української літератури: Тарасові Шевченку, Іванові Франку та Лесі Українці. У кожній з цих книг Забужко намагається своєрідно «перечитати» доробки згаданих авторів.

Так, у «Філософії української ідеї» вона перечитує творчість Івана Франка у контексті тогочасних художніх та політичних пошуків у європейських літературах — зокрема, вона підмічає подібність між міркуваннями Франка та еспанця Міґеля де Унамуно (це, зокрема, хвалить Юрій Шевельов у своєму листі до Забужко від 3 грудня 1992 р.).

У книзі «Шевченків міф України» авторка намагається значно поглибити (чи то навіть перевернути) загальне уявлення про Тараса Шевченка. Зокрема, Забужко береться за дослідження доволі непопулярної частини доробку Шевченка — його російськомовних повістей. Вона показує, що попри поверхову подібність до так званих «петербурзьких текстів» російської літератури, Шевченкові твори радше підважують російський образ цього міста, адже Петербурґ для Шевченка — місто нице та дрібʼязкове, це центр імперії, центр зла, але зла переборного, і переборного передусім сміхом та висміюванням.

У цьому, пише Забужко, Шевченко розвиває сатиричний струмінь, започаткований Миколою Гоголем:

Третьою (і водночас найбільш ґрунтовною) книжкою з «літературознавчих» є Notre Dame d’Ukraine — 600-сторінкове дослідження про Лесю Українку, через творчість якої Забужко намагається перепрочитати всю українську культуру починаючи з XVII сторіччя. А точніше, авторка говорить про українську шляхту — суспільний прошарок, в існуванні якого пересічний українець би засумнівався — адже яка шляхта може бути у колонізованого народу? Забужко показує, що українська шляхта — і Леся Українка як одна з найвидатніших її представниць — зіграла фундаментальну роль у становленні модерної української нації.

Як це часто відбувається у текстах Забужко, тут вона намагається виборсатися із завалів колоніальної думки і переглянути те, чим назагал є українська шляхта і чим вона відрізняється від шляхти російської. По-перше, каже Забужко, «шляхти, у європейському розумінні, в Росії не було, — в ній було тільки “дворянство”, аристократія історично молода і суто світська». На відміну від української шляхти, яка веде свою тяглість принаймні з часів козацтва, російська поняття «тяглості» не має у принципі — через що в російській культурі аристократія як така перестає бути навіть аристократією і стає тим, що Забужко називає «інтеліґенцією розриву», яка існує передусім «тут-і-тепер» і для якої невідомі будь-які поняття про «вічність». Як підмічає Забужко, у Лесі Українки це протиставлення найбільш очевидно показане у її драмі «Кассандра», в якій драматургиня «переписує» сюжет про облогу та спалення Трої. Головний конфлікт пʼєси розгортається у діалозі між пророкинею Кассандрою, яка невтішно попереджає троянців про майбутню загибель Трої, та «лжепророком» Геленом — таким собі маніпулятором суспільної думки (ми би сьогодні сказали — політтехнологом). В контексті російської «інтелігенції розриву» Оксана Забужко каже про останнього:

Таким чином, каже Забужко, у сюжеті про Кассандру та Гелена відбивається уся історія конфлікту української та російської культур. У творчості самої Забужко цей конфлікт потім переродиться у її «Музеї покинутих секретів» — у діалозі Дарини Гощинської та Вадима, в якому так само йдеться про питання політичних маніпуляцій та пропаганди, от тільки міфологічне тло напівзанепалої Трої тут замінене тлом цілком справжнім — геополітичними пристрастями межі XX та XXI століть.

Про важливість Лесі Українки для всієї української культури можна говорити ще дуже довго — але однозначно варто згадати її слова, які дивовижним чином відлунюють у творчості Оксани Забужко:

Відлуння це — настільки гучне, що йому варто приділити окремий розділ.

Світова культура породила безліч візій того, чим є література і для чого вона потрібна. У релігійних культурах література часто виконує ритуальну функцію — звідси важливість молитви та процесу її проговорення. Для напівіронічного Майка Йогансена література є «лімонадою» — способом відпочити та розважитися після робочого дня (про що він пише у «Як будується оповідання»). Для декадентів та модерністів література — це така собі «річ-у-собі», вона не має виконувати ніяких суспільних функцій, а натомість має гратися сама із собою (звідси й відомий вираз «мистецтво заради мистецтва»).

Для Оксани Забужко література є передусім зброєю. В цьому вона є цілком послідовною щодо плеяди письменників-еміґрантів із СРСР, які, програвши збройну боротьбу після Визвольних змагань, були вимушені продовжувати боротьбу іншими способами — згадаймо хоча б Маланюкове протиставлення «стилета і стилоса», за яким вгадується натяк, що стилос — це і є новий стилет. Також для неї завжди цілком очевидною та зрозумілою була теза Юрія Шевельова про те, що «[і]сторія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни» (із есею «Москва, Маросейка») — теза, яку Забужко ретранслювала вже починаючи зі своєї есеїстики 90-х років (попри нерозуміння сучасників, спʼянілих щойно отриманою Незалежністю). 

У своїх текстах вона одна з перших (на пару з літературознавцями: канадцем Мирославом Шкандрієм та австралійцем Марком Павлишиним) починає цілеспрямовано міркувати над питаннями (пост-)колоніального становища України. У своєму есеї «Жінка-автор у колоніальній культурі» вона говорить про те, що колоніальність — це передусім переконання в тому, що «менша» культура є лише відхиленням від норми (яку встановлює, звісно, метрополія):

Утім, колоніальність у Забужко ніколи не є колоніальністю суто політичною — себто проявом влади метрополії над колонією. Колоніальність, натомість, є структурою універсальнішою, а тому включає в себе також, наприклад, підпорядкування жінки чоловікові у патріархальному суспільстві. Через це Забужко говорить про «подвійну дискримінацію» жінки в колонії, адже вона підпорядкована водночас і як жінка, і як представниця колонізованої нації.

Таким чином, «ословлення» проблематики колонізованого суспільства є способом змінити й деколонізувати його. Однак таке бачення літератури як засобу боротьби має у Оксани Забужко глибше світоглядне коріння — про що варто поговорити окремо.

Однією з видатних характеристик імперських мовних політик є навʼязування ідеї про те, що мова є виключно засобом спілкування — що це, якщо не єдина, то точно основна її функція. З цієї політики випливає чіткий висновок: не важливо, якою мовою ти говориш чи як ти нею говориш, якщо ця мова в змозі передати потрібні тобі сенси. 

Оксана Забужко усією своєю творчістю показує, що ця теза є абсолютно хибною. Вона каже, що «літератора, коли він тільки годен відчувати свій матеріал — слово — бодай настільки, наскільки порядний столяр чує дерево, просто неможливо заморочити ста­лінськими мовожерськими ідеями, ніби мова — всього тільки за­сіб спілкування, отже, байдуже, як саме передавати індиферентну до слова думку — хоч рідною, хоч есперанто, хоч на мигах, “аби було понятно”» (есей «Мова і влада»). Натомість, каже Забужко, паралельно до комунікативної функції, мова також виконує функцію «владну»: допомагає вибудовувати соціальні ієрархії, «непомітно» навʼязувати людям певні ідеології і загалом відіграє величезну роль у існуванні структур влади.

Одна з найцікавіших «мовних» тез Оксани Забужко стосується особливості радянської мовної культури та її впливу на українську. Забужко говорить про те, що практично кожна мова є певною мірою «вкоріненою» в ландшафти країни, в якій ця мова використовується:

Безумовно, каже вона, те саме характерне і для української мови. Радянський проєкт, однак (як і загалом імперський російський), засновувався на геть протилежних засадах: замість укоріненості він проголошував необхідність постійного руху, переселення, невкоріненості — саме тому homo sovieticus повсякчас має бути готовим покинути домівку й переселитися — чи то «на шахти Донбасу, у степи Північного Казахстану, на будівництво залізниці “от Байкала до Амура”».  Іншими словами, він має бути готовим стати волоцюгою:

Цим пояснюється російсько-радянська мовна політика, яка намагалася якомога більше уніфікувати весь простір імперії, навʼязуючи всім регіонам єдино можливу мову — російську (при цьому — в її найбільш нормативній формі). Забужко пише:

Зрештою, цим пояснюється й сучасна російська політика, якій важливіше захопити чужі землі, аніж облаштувати чи бодай захистити свої. Річ у тім, що для них не існує дому як такого, для них існує тільки простір, у якому треба рухатися і який треба завойовувати.

Але назагал мова важить у філософській концепції Забужко на ще більш глобальному рівні — оскільки людина мислить переважно саме вербально, то, за Забужко, єдино за допомогою слів речі починають існувати в людській свідомості: «те, для чого нема слів, для людської свідомости не існує» (есей «Найдовша подорож»). Отже, слово та «ословлення» відіграють величезну історичну роль: через слово ми можемо фіксувати історію (та невеличкі історії), памʼятати про неї та застерігатися від її повторення (а, за Забужко, не вимовлена та не відрефлексована історія завжди повертається до нас у найгірших своїх проявах).

Тож, повертаючись до історії Гамлета, принца данського, видається, що Забужко натякає: у реальності ця історія ще не мала змоги закінчитися. Гамлет помер, Клавдій помер, померли Розенкранц та Ґільденстерн, але поруч із ними не було нікого, хто вислухав би їхню історію, записав її та передав нащадкам, аби вона ніколи не повторилася. Народилося ціле нове покоління, новий король загадково помер, новий Гамлет був у розпачі, нова різанина відбулася в Ельсінорі, й новий Фортінбрас прибув, аби почути, що сталося в Данському королівстві.

І сподіваймося, що цього разу світ почує трагічну історію Гамлета, принца данського, а разом із нею — все лихо, що припало на долю данського народу.