«НепрОсті» — знаковий роман Тараса Прохаська, що побачив світ у 2002 році. Це одна з найяскравіших книжок сучасної української літератури, що поєднує магічний реалізм, історію та міфологію прадавніх гір.
За словами автора в інтерв’ю для BBC, тут ідеться «про історію Карпат ХХ століття, чи його першої половини, але в тому сенсі, що Карпати одночасно були і дуже закритою територією, де зберігалося щось дуже архаїчне і автентичне, і разом з тим альтернатива полягає в тому, що Карпати протягом багатьох століть (про що ми рідко думаємо) були надзвичайно відкритою територією, це був магніт, де відбувалися контакти з іншими цивілізаціями, іншими культурами. І це є міф Карпат, відкритих для світу».
Читання «НепрОстих» — це як вхід у простір, де плинність часу стирається, а межа між реальністю та міфом розчиняється. Роман не має чіткої лінійної структури — це своєрідний калейдоскоп подій, асоціацій, спогадів і легенд. Це світ, де панують непрОсті — «земляні боги, люди, які за допомогою вроджених або набутих знань можуть приносити користь або шкодити комусь». Ці напівміфічні істоти існують поза часом і простором, володіють особливими знаннями й здатностями, а їхня мудрість пов’язана з природою і таємницями цього краю.
«Альтернативну» історію Карпат, що розгортається у проміжку 1913–1951, подано у 20 ненумерованих частинах, кожна з яких має свій заголовок. Така структура передає безладність і невловимість часу, де кожне речення містить відбиток минулого чи окремий виток пам’яті.
Закритий світ, відкритий для легенд
Продираючись крізь заплутані хащі подій, можна помітити, що особливу увагу приділено топоніміці як засобу передачі «сакральної географії» Карпат. Віра Лендєлова у статті «Тарас Прохасько: “НепрОсті” (автор, який стоїть [сам] над собою)» зазначає, що тут «ідея місця набагато важливіша за ідею народу». Справді, за допомогою назв і описів місцевості, що межують з реальністю та сновидінням, автор перетворює простір на живий суб’єкт, здатний диктувати власні правила й визначати життєві траєкторії героїв.
Кожна локація настільки органічно поєднується з подіями, що, здавалося б, абсолютно химерні й фантастичні події набувають цілком реального характеру. Як каже дослідниця:
«Детальна карта, яку він створює таким чином, перегукується з уявними просторами або тими, що з’являються в напівдрімоті, нагадуючи читачеві про минулі місця чи втрачений час».
Окрім головних персонажів, на сторінках з’являються й реальні історичні постаті: жителі гір можуть вільно навідуватися до Михайла Грушевського в Криворівню для державницьких розмов, а у Ялівець приїздить посол австрійського парламенту Василь Стефаник. Такі моменти додають роману особливого звучання, перетворюючи його на своєрідний міст між реальністю і художньою вигадкою.
Життя як оповідь
Автор прагне, аби читач не просто засвоював інформацію, а переживав її на рівні емоцій та інтуїції, постійно оновлюючи власне сприйняття. Здається, що текст можна почати й завершити з будь-якого місця. Порядок і розташування не відіграють великої ролі, бо головний тут сюжет. Іноді здається, що його зовсім немає, а інколи — що він пронизує кожну сторінку. Наступна частина ніби доповнює попередню, і поступово частинки пазлу починають складатися, вимальовуючи історію Себастяна і трьох Анн — мами, дочки та внучки.
«Життя вирує всюди, хай по-дрібному, одноманітно, але нестримно, неповторно і нескінченно», — це речення стає своєрідним орієнтиром у прочитанні роману. Протягом читання виникають багато запитань, серед яких: Чи можемо ми впіймати сутність часу? Чи є у нас вибір, чи ми приречені проживати життя, як воно є? Автор не дає чіткої фабули, не пропонує «класичної» розв’язки. Він запрошує відчути, уявити, доповнити, пізнати, віднайти, а не розтлумачити. Віра Лендєлова також пише:
«Можливо, це також історія про те, що ніколи не можна пізнати (маємо на увазі знання, яке виходить за межі можливостей людського пізнання) таємницю людини і світу, проте в дусі філософії Еріха Фромма можна до цього наблизитися через чисту любов».
Відчуття «невловимості» реальності посилюється у сценах, де персонажі стикаються з метафізичним, а також через образ непрОстих, які «приходять, як хтось народжується, або щось народжується, і придумують йому життя, оповідають сюжет, оповідь стає причиною, життя — наслідком оповіді, і причиною нової оповіді, яку можна послухати і переповісти». Використовуючи образ карпатських мольфарів, автор підтверджує значення слів для людей, адже «життя нема без оповіді, бо оповідь є життям, сюжети не закінчуються».
«НепрОсті» у сучасному контексті
Свого часу роман викликав резонанс в українському літературному середовищі. Тодішні огляди наголошували на його медитативності, образності та магічному реалізмі. Наприклад, Олександр Грищенко у статті «Ландшафтні експерименти Тараса Прохаська: від мініатюри до геокомплексу» характеризує автора як «письменника топографічного мислення», підкреслюючи його особливу схильність до ландшафтних пошуків і трансформацій.
Твір сприймали як експеримент, що розширював межі української прози. Водночас частина критиків писала про надмірну фрагментарність та елітарність, як-от Ярослав Голобородько у збірці «Артеграунд. Український літературний істеблішмент», де зазначив, що у Прохаськових текстах «світ постійно розсипається на конкретні докладні реалії — і невдовзі знову збирається в асоціативно смислові сейми».
Сьогодні «НепрОсті» стали частиною новітньої класики і регулярно з’являються у списках сучасної літератури, рекомендованої до прочитання. Читачів особливо захоплює перевидання у форматі артбуку від видавництва Terra Incognita.
У період, коли Україна проходить черговий етап осмислення своєї історії, цей твір набуває нового значення. Якщо на початку століття він був такою собі «інтелектуальною мозаїкою», то зараз у ньому читається глибша екзистенційна нота: переживання самотності, втрати і відчуження стають особливо промовистими. Проступають нові етичні (як-от інцест чи вбивство рідної людини) й історичні теми (Галичина з її багатошаровою травматичною історією, де перетинаються сліди імперій, воєн і тиші забутих поколінь).
У тексті постійно присутні війни. Вони ніби накладаються одна на одну, а герої живуть у часи безперервного насильства, що формує їхню свідомість та вибір: «Чому завжди війна? Так питала маленька Анна, дочка Себастяна, коли почала розуміти складніші історії. І Себастян вжахнувся — він дійсно розказував малій лише про війну, усе про війну, хоч був уже 1921 рік; він дійсно вже два роки навчав її лиш того, що могло на війні придатися, і виховував як солдата». Цей епізод наштовхує не лише на думки про травматичну спадковість війни, а й на глибшу проблему: чому людина навіть у момент завершення війни не здатна уявити інше майбутнє, крім наступної війни?
У розмові з журналістами «Української правди» Тарас Прохасько говорить: «війна є найвдячнішою темою для оповіді про минуле». Бо ж війна — це не лише найгостріші переломні моменти, а й емпатія, колективний біль, співпереживання, геройство та гордість. Можливо, автор відчував, що спокій, який панував у країні на початку 2000-х років, був радше ілюзією? Коли офіційна риторика говорила про стабільність і поступ, він вловлює внутрішній злам — те, що ми ніколи насправді не виходили з тіні війни. І головне — чи вийдемо ми з неї взагалі?
На цьому тлі непрОсті постають як уособлення тих, що опинилися поза звичним історичним наративом: дисиденти, вигнанці, біженці — усі, хто існують у проміжному стані між минулим і теперішнім, реальністю та вигадкою. Це нагадує сучасний досвід війни, переселення, зникнення людей, розчинення у просторах, що більше не є домом, а саме він, як нагадує автор, «є основою біографії і виразним результатом існування» для більшості людей.
Слова, що залишають слід
Не менш важлива тема мови, що постає як живий організм, динамічна субстанція: «Голос живий і голос оживлює. Голос сильніший від образу. Франц казав мені, що є речі, значно важливіші від долі. Скажімо, інтонації, синтаксис. Коли хочеш залишитися самим собою — ніколи не відкидай власних інтонацій». Автор стверджує, що слова — це не просто знаки, а сліди, що залишаються в пам’яті, мов фрагменти фотографій, і потім споглядаються з відчуттям певної недосяжності.
Тетяна Гребенюк у праці «Художня культура українського постмодернізму (на матеріалі сучасної прози)» підкреслює, що Тарасу Прохаську «притаманні мовні ігри», що були характерними для постмодернізму. Його спосіб письма постає як своєрідний експеримент, де мова тече сама собою, а читач (як непрОсті з карпатських вершин) спостерігає за цим дійством.
Цей текст захоплює багатьох: унікальний та надзвичайно образний стиль, що порівнюють із музикою чи живописом, незрівнянна атмосфера Карпат, філософія й медитативність. Діалог із твором нагадує подорож лабіринтом, у який необхідно потрапити кожному, хто цікавиться творенням світу за допомогою розповіді, захоплюється магією гір, цінує пам’ять роду, помічає плинність часу і хоче знати, «як неграмотні гуцульські псевдочарівники-хитруни маніпулюють Європою і світом за допомогою сюжетів».
Між класикою і експериментом
Чи можна назвати «НепрОстих» новітньою класикою? Якщо класика — це текст, який формує ідентичність поколінь, то цей твір точно є нею для певної частини українців. Але якщо класика — це твір, що має потужний вплив на літературний процес загалом, то тут є питання. Тарас Прохасько відкрив дорогу до літератури відчуттів, де форма важливіша за сюжет, але чи став він серед центральних постатей українського канону? Можливо, його тексти залишаються «непрОстими» не лише у змісті, а й у позиції між культовістю та маргінальністю?
«НепрОсті» — це багатошаровий текст, лабіринт історії, культури та мови. Автор створює образ світу, де кожне слово, назва і образ мають власну автономію, а сюжет набуває значення лише в процесі взаємодії з читачем. Ця гнучкість сприйняття дозволяє творові залишатися відкритим для інтерпретацій. Сучасний читач знаходить у ньому як символічне відображення минулого, так і дзеркало для роздумів про майбутнє. Роман, що пульсує на перетині часу й простору, запрошує пере(про)читати себе і світ навколо.
