Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
Я досі не вірю, що це сталося. Що я справді була в «Літературній школі в Карпатах» — із горнятком кави на ранкових читаннях, зі щоденним переглядом розкладу, ніби в ньому було щось обов’язкове, хоча я встигала всюди і водночас ніде. Що я бігла з валізою на зупинку, як у погано зрежисованому трилері, і писала оповідання, пропускаючи лекцію, на яку так хотіла потрапити.
Я привезла додому не сувеніри й не фотоальбом, а вісім текстів. Вони виникали самі собою: під час підготовки, у дорозі, між лекціями, після розмов, у тиші ввечері. Тільки тепер, коли я їх розклала в одну лінію, вони стали мапою. Не мапою місць — мапою внутрішнього руху. І, як виявилося, моїм справжнім компасом у цій подорожі були не гори й не книжки, а люди.
Перший запис
Я ще вдома. Переді мною три книги й три вечори, щоб їх подужати. Паралельно — у двох вкладках пошук квитків на автобус. І думка, що страшніше: приїхати непідготовленою чи не приїхати взагалі? Лист від організаторів звучить м’яко: «рекомендація», але я вже відчуваю невидимий присмак вимоги. Чемодан відкритий, книги розкладені, браузер зависає. І раптом розумію: Літосвіта почалася ще до того, як я зійшла з поїзда. І почалася вона не з книжки, а з людини — організатора, який уже одним листом запустив мій внутрішній марафон.
Другий запис
День перед виїздом. Я беруся за виклик Ростислава Семківа — «Смішні кохання» Мілана Кундери. Відверто — не моя книжка. Але, читаючи, ловлю в ній власні відбитки: епізоди, коли я грала роль у чиємусь сценарії, і гірше — коли писала сценарій сама. Це дивна суміш неприємного впізнавання й раптового натхнення. І я розумію: у Літосвіті завдання — це не формальність, а прихована кнопка «запустити процес». А Семків, навіть заочно, стає моїм першим тренером у цьому забігу.
Третій запис
Виїзд. Сцена, гідна Пуаро: дзвінок від водія, біг із валізою нічним містом, карти на телефоні вдають, що не знають, де я. Розворот на місці. І — я встигаю. Займаю найкраще місце в автобусі і вперше відчуваю, що моє «їду в літературний табір» починається буквально зараз. І поряд, як у кожній добрій історії, з’являється випадковий попутник — той, із ким обмінюєшся кількома словами, але вони залишають у пам’яті відбиток тепліший, ніж кава в горах.
Четвертий запис
Перший повний день у Карпатах. Прокидаюся з відчуттям, ніби отримала головну роль у серіалі «Жінка, яка все встигає». Ранкові читання, йога, лекції, обід, підйом у гори, робочі чати. Збоку — дисципліна, усередині — балансування між «мені треба» і «мені хочеться». І от кураторка, та сама людина-випробування, без зайвих прелюдій кидає репліку: «Правда нікого не хвилює — треба м’ясо». Я сміюся. Але десь у глибині мозок уже починає будувати сцени, в яких я буду це м’ясо постачати.
П’ятий запис
Попри графік, у мене крутиться інша мрія — написати про щось, чого немає в програмі. Про шезлонг біля басейну. Про гриби в лісі. Про кущ ожини, з якого я їм ягоди просто так. Єдине, що встигаю, — сфотографувати цю ожину. Думаю: «Опишу її, як Токарчук описує шафу». І навіть не засмучуюся, що зараз це неможливо — знаю: ожина стала символом історій, які ще дозріють. Як і моє вміння писати їх без поспіху.
Шостий запис
Це момент, коли я вперше зізнаюся собі: тут немає розкішного «ще один розділ і спати». Є короткі уривки між заняттями, розмовами, «треба». Я сумую за власним ритмом читання. І вперше з’являється ностальгія за домом — не драматична, а тепла, як запах улюбленої кухні. А ще я помічаю, що люди навколо — ті самі однодумці, за якими я їхала, — змінюють мене сильніше, ніж книжки.
Сьомий запис
Пік. Я вирішую пропустити лекцію й сісти писати. Пишу так, що мурашки по шкірі можна сплутати з прохолодою від вікна, але я знаю — це від адреналіну. Іронія, вигадка, особистий досвід — усе лягає в текст, який я полюбила з першого абзацу. В цей момент думка кураторки перестає бути вирішальною — я вже задоволена. І вперше за ці дні відчуваю: я не просто вчуся — я дію.
Восьмий запис
Вечір перед від’їздом. Книги повернуться на полиці, робота — в телефон, а гірські ранки — у фото. Цей момент повільно завертається в пам’ять. Не як підсумок, а як фіксація теперішнього: трохи втоми, трохи радості, трохи суму, що все так швидко. І головне — відчуття, що всередині щось почало рости. Можливо, це буде новий текст. Можливо — нова я.
Я їду додому. Я відчуваю, що посіяла зерно. Воно ще не проросло, і плоди збирати рано. Але я вже бачу, що з цього може вирости. І поки що я просто переповнена — усім спектром емоцій, від легкої іронії до тихої вдячності. І, якщо чесно, я б радила кожному іноді давати собі таке випробування — не обов’язково в Карпатах, але обов’язково з людьми, які змінюють тебе так, що ти й сама цього не помічаєш.
