Між піснею та поезією: мистецьке співтворення Чубаїв

Мабуть, було щось мрійливо-незбагненне та відсторонено-самозабутнє в часі молодіжного нонконформізму 1970-тих, коли у львівських квартирниках народжувалися поезії, що їм через десятки років судилося стати піснями. Саме таким, здається, й був тоді Грицько Чубай — заглибленим у мрії юнаком, що подивовано дивився на світ «очима метеликів, суниць і також черешень», як писав він сам у листі до Олега Лишеги. Тих черешень, які в 1969-му вони, мабуть, разом з Віктором Морозовим, Олегом Лишегою та Миколою Рябчуком купили цілий кілограм перед сеансом (кольорового!) фільму Дьордя Евеса «Три ночі кохання», що про нього згадує сам Чубай. 

У сховку тих львівських квартирників народжувалося те, що вибухне силовим акордом наприкінці 1980-х та початку 1990-х — поезія в пісні (чи пісня в поезії?), гучно струснувши ґрунт вже надтріснутої тоталітарної дійсності та заявивши про українську модерну музику на тріумфальній «Червоній Руті-89». Те, що було іманентною потребою у 70-х, раптом стало непотамовним джерелом для спраглої на українське слово в музиці молоді.

Пісня завжди супроводжувала поезії Чубая — як згадує Віктор Морозов, вони «збиралися в Грицька чи в Миколи, Грицько і Лишега читали свої найперші вірші, [а він] виконував пісні…». Проте тоді їхні пісні не підхоплювали галасливі юрби, а слова не завчали напамʼять багатотисячні авдиторії. Тиск радянського терору не передбачав жодної самобутності, і ще в 1972-му дав про себе знати — юного Чубая затримали кадебісти, і в спробі зламати в ньому митця змусили свідчити проти українських дисидентів. Втім, це їм усеодно не вдалося, хоч і сильно зранило його, на кілька років скувавши творчий голос за стіною болю.

Все ж, голос продовжив звучати у своєму переродженні — тільки вже голос сина, а не батька. Взявши за гімн «Плач Єремії», Тарас Чубай  огорнув батькові вірші мелодією — дбайливо, наче вони й були написані для пісні. І хоча це мистецький напрям не був новим (Тарас визнав першість Віктора Морозова, після якого «Плач Єремії», «Мертвий півень», «Кому Вниз» та інші «підхопили цю тенденцію»), все ж саме «українська поезія прийшла на допомогу українському року». Відтак, поезія здобула свій голос — і чи не пророчою тепер видається назва першої збірки Грицька Чубая «Постать голосу»? Наче передбачаючи, що слова стануть піснею, злиються докупи у співі, ставши неподільною цілістю.

У цьому гармонійному синтезі вже немає окремішності поезії, немає відрубності мелодії. Так про пісні рок-гурту пише і Кость Москалець  у книзі есеїв «Гра триває» — це «цілість чутого, де одна з частин — вірш Грицька — відтепер назавжди лишається неповною без пісні Тараса». Це «коло в колі», глибока синергія, «визволення від письма завдяки оточенню співом». Голос, що більше не замкнений у мовчазному тексті, і замкнути його вже неможливо, бо й пісні немає без Грицькових слів.

Проте чим є пісня — перестворенням? До-творенням? Трансформацією? Схоже, що пісня не просто до-творює, бо до-творення — ознака незавершеності первісного. І ні, це не трансформація, бо й первісне залишається незмінним — змінною стає лише його відтворюваність, яка водночас визріває як самостійний мистецький набуток. То що ж це? Можливо, це співтворення, віддалене в часі, де на перетині слова й пісні (чи таланту батька й сина) зароджується новий культурний артефакт, що вже не є лише сумою частин, а скоріше сплетінням обох. Відтак, поетичне слово можна і бачити, і чути водночас.

Так, вже перші рядки вірша «Коли до губ твоїх…» породжують синестетичний ефект — вірш не просто неповний без пісні, він уже чується піснею, десь у ньому невідʼємно живе мелодія, вона мовби активізує слух, і вже ось-ось вібрації струн гітари торкнуться слів, і, здається, ось-ось зазвучить мелодія…

Коли журналісти спитали Тараса Чубая, як він вибирав вірші під пісню, той відповів: «Переважно це було таким чином, що коли я читав, я вже чув відразу музику…». Можливо, то була непоясненна музична інтуїція, а може, чуття митця, що приходить разом із надихом. Була якась природність у пошуках музичної форми, невимушеність. Поезія ставала піснею — чи, може, навпаки, пісня була в поезії від самого початку? А раптом музичність криється десь у матриці тексту, у віршовому ритмі, в мелодиці звуків, чи семантиці слів — чи й усе разом має бути закладеним у процесі творення поезії, щоб вона стала піснею? 

Мабуть, відповіді на це питання немає, а якщо й є, то в кожного музиканта своя. Однак певним є одне — завдяки пісні репресована українська мова вперше зазвучала гучно зі сцени в нових, несподіваних формах. Новоствореним українським гуртам у кінці 80-х потрібні були поезії для пісень, не лише майстерно та високохудожньо скомпоновані, а передовсім — українською мовою, не спотвореною радянським режимом.

В інтервʼю для «Української правди» Тарас Чубай казав, що виконавці зрозуміли, що «є чудові тексти, які можна покласти на музику», і в цій дії віднайдення ірраціональне (творче, духовне, містичне?) сходилося з раціональним — тож так постали легендарні пісні, і мабуть, немає тих, хто їх не чув. Та чи лише ця проста потреба була головним мотивом?

Іншим було утривалення мовленого у співаному — надто мало прожив Грицько Чубай, проте пісня не дає згаснути його імені. Та, мабуть, найболючіша з усього непочутість — бо її було вдосталь за життя. У 70-ті на квартирниках збиралися тихо у теплому товаристві — ще не час був на великі стадіони. Стадіони будуть уже в «Плачу Єремії», і саме крізь пісні сина для багатьох відкриватимуться вірші батька.

Ця віддаль в часі — невідʼємний елемент акту співтворення, вона необхідна, бо породжує нові сенси. Проте в цій віддалі також і нескінченність миті в усій розмаїтості її станів, як і у вірші «Коли до губ твоїх…», що наче застигає незрушно у своїй невтіленості. Так само і в пісні, високий і піднесений «півподих» завмирає в гострому емоційному натязі, а потім гасне в затиханні «півкроку», мʼяко відпускаючи ту, так і невтілену, мить. Не перетнувши горизонту втіленого, вона розчиняється, а разом з нею і дія, що не сталася, але була закладена в намірі. Напевно, і пісня, що тоді ще не сталася, вже була частиною вірша, зродилася разом з ним. Може, саме цієї втіленості в пісні чекали ті рядки?..