На резиденції імені Олега Лишеги в Івано-Франківську я читала Ґеоргі Ґосподінова, вкрай цікавого та чи не найвідомішого болгарського письменника, букерівського лавреата. Було в його «Природному романі» (та й не тільки) щось невловно й водночас немислимо лишегівське. Особливо лишегівськими мені здалися такі рядки:
я зникну масово
сказав він їм
я зникну масово
сказав
як динозаври
Крім того, тут, в Івано-Франківську, я багато читала поета Витісненого покоління Миколу Воробйова, Олегового сучасника, зокрема й вірш «Настрій дощового дня»:
Треба йти, зустрічати, казати,
і пити, і думати.
Обминати машини.
Читати щось. Не чекати —
чекаючи вічність.
Невідомо,
коли розпочався дощ…
Ці рядки теж дуже кортить назвати лишегівськими — за духом.
Тут, в Івано-Франківську, у кімнаті з чорними стінами, в оточенні книжок та легендарних «Четвергів» Іздрика, мені випадково трапилося ще дещо дуже лишегівське, а саме есей Наталі Єрьоменко, теж резидентки, яка, щоправда, перебувала в місті в цій ролі з десяток років тому й, звісно ж, на іншій резиденції. В альманасі «Станіславський феномен» вона використовує дуже лишегівське речення: «Що може бути простіше, ніж просто бути присутньою».
До речі, про присутність: «Олег був людиною простору, але не часу, і в цьому сенсі видавався вічним», — це спостереження належить уже Миколі Рябчуку, письменнику та доброму другу Лишеги.
«Людина простору, але не часу», — повторюю і нотую. Це написано так, ніби Рябчук… знав? Знав, що для того, хто таки наважиться за Лишегою запитати: «Людині хіба не дано розпізнати не більше,/ Ніж те, що вона годна сама переступити», — для того час уже не матиме значення — важитиме й промовлятиме простір: бруківка, сходи, лави, ліхтарі й мости — вічний простір, бо раптом, ніби в потилицю, бʼє найпростіша на світі думка: поруч завжди є хтось, хто памʼятає, як було до тебе, як було з тими, кого ти не застав, хоч застати мав усі шанси.
Тож ідея жити в Івано-Франківську впродовж місяця, вести бесіди з людьми, яким пощастило добре знати Олега, теж видалася мені дуже лишегівською: покладатися на слово, довіряти спогадам про місця, яких часто вже не існує, фіксувати усну історію, записувати й помічати щось, що могло лишитися непійманим, неословленим, — усе це речі одного з Лишегою «жанру», бо ж його друзі пам’ятали, як на будь-які заклики друкуватися більше, письменник відповідав: «Я тут із вами сиджу, розмовляю, читаю вам — і мені вже хóроше. Нащо друкуватися?»
Ідея розповідати про письменника через локуси (а саме це ми й спробували зробити, створюючи на резиденції «Маршрут Лишеги» Івано-Франківськом) теж настільки лишегівська, наскільки лишень можна собі уявити. Тисмениця — Івано-Франківськ — Львів — Київ — Лемонт — Мюнхен — Прага — Люблін. Про цю людину рідко хочеться говорити датами: міста і місця завжди пасують значно краще.
Пасують і хаотичні спогади, які важко чіпляються за гачки місяців та років, взоруючись натомість на невичерпні поклади емоцій. Памʼять про ці події — незабутні шаленства, які на рівному місці міг утнути лише Олег, — справді була колективна, мала неймовірну властивість захоплювати кожного з півслова, застигати, зрештою, в мозку яскравим епізодом, що з часом здавався ледь не вихопленим із якогось кінофільму. Бо ж лише вигаданий персонаж міг забути про власну презентацію дебютної книжки й плавати натомість у річці. Бо ж лише вигаданий персонаж міг кинутися до улюбленої водойми посеред сніжної зими й без жодних вагань дозволити темним хвилям поглинути власне тіло.
«Хтось […] дотепно зауважив, — пригадує Рябчук, — що Лишега — це не прізвище, а певне поняття — як нечуй, небельмес, неборак, нетяга, лишега». Проте що саме воно насправді означає — воно та його похідне — «лишегівський», яке я так неприпустимо часто тепер вживаю? Відповісти на це питання однаково легко в Івано-Франківську та нестерпно важко деінде.
Лишега — це простота та невигадливість власного існування, яка якимось парадоксальним чином о певній порі, при певному світлі й на певній вулиці видається найгеніальнішою виставою; свідком таких вистав трапляється бути хіба кілька разів на життя — це якщо пощастить. Тож коли ця вистава, як і все інше неповторне, уривається, то «зникає масово», закарбовуючись у памʼяті яскравим, непозбувним сумним спалахом.
Лишега — це чекати на вічність, і більше ні на що не чекати. А тому за кожної нагоди без краплі страху й недоречного сумніву робити крок знову й знову, розпізнаючи ледь не навпомацки більше, ніж будь-коли зможуть інші при повному світлі дня.
Лишега — це мистецтво присутності. Ти — ніби химерний, бентежний, кострубатий магніт — тебе будь-що помічають. Що може бути легше? Що може бути складніше?
Лишега — це зокрема й такі рядки з «Пісні 212»:
Так багато суперзірок, порослих очеретом..
Десь там Том Джонс
Співає про зелену-зелену траву..
В таку ніч місячними борами
Водять хороводи опеньки,
Притрушені цинамоном..
Як би я хотів пуститись знову
Тим Чумацьким Шляхом назад,
Поорати ще теплий пил..
В таку ніч
Відкриваються найбільші оперні театри —
Для тих, хто в морі, для тих, хто не спить,
Елла Фітцджеральд
Мажеться глиною голубою..
Ми не пропадем у цьому світі!..
Ніколи, ніколи не сумуватиму —
Зовсім як дерево низенько над водою.
А що таке лишегівський — я певна, ви й самі вже знаєте. Лишається хіба практикувати вживання слова в реальному житті. Можливо, що більше ми вживатимемо це слово, то більш лишегівським робитиметься світ.
