«Жінки їхніх чоловіків» — рання збірка оповідань Софії Андрухович, у якій письменниця остаточно оформлює свій авторський стиль. У цих текстах Софія Андрухович вибудовує непередбачувану, але цілісну систему образів, що згодом проросте у її великі романи. У цій збірці тілесність, буденність, внутрішні травми і вигадка переплітаються в голосах одинадцяти жінок, що говорять гучно, болісно, іноді відразливо — але завжди чесно. Як ця книга впливає на подальшу творчість авторки і чому її химерність — це не слабкість, а метод?
Це есе — спроба пройти за нитками голосів жінок їхніх чоловіків і зрозуміти, чому письмо Андрухович — одне з найпотужніших у сучасній українській літературі.
Софія Андрухович увесь свій творчий шлях розриває шаблони. Її третя книжка — збірка оповідань «Жінки їхніх чоловіків» (2005) — саме такий розрив. Вона наповнена придушеними емоціями, непристойними бажаннями, соромом, тугою, темрявою. Це форма глибокого письмового самостановлення, де вже чітко окреслюється стиль, що стане впізнаваним у подальших текстах авторки.
Наталя Сняданко відгукнулась про «Жінок…»: «Третя книга молодої авторки, колишньої станіслав’янки і теперішньої киянки — це збірка оповідань, не схожих і набагато зріліших від двох попередніх прозових книг авторки “Літо Мілени” та “Старі люди”».
По той бік прикрашених образів
Софія Андрухович не будує в цих текстах окремий світ — навпаки, її пильний авторський погляд проникає у звичайне життя. Богдана Матіяш зазначила: «…в Софіїному письмі немає відчуття зроблености твору, є натомість природний рух сюжету, мови, думки, відчуттів, емоцій, вміння спостерігати й бачити світ довкола…»
Як писала Люцина Домбровська у виданні «Криниця» 2011 року: «В оцінці польських та українських критиків, проза молодої письменниці заперечує стереотип т.зв. “жіночої літератури”. Її оповідання можна назвати дотепними, навіть різкими, — але напевно не сентиментальними чи “солодкими”».
«Жінки їхніх чоловіків» — збірка одинадцяти голосів, які звучать не солодко і манірно, а правдиво й без прикрас. Це тексти, де персонажки не вписуються в нав’язані шаблони ідеальності, вони дістають на-гора справжню сутність речей і жіноче буття у всіх його проявах, з усією внутрішньою напругою.
Цей текст є спробою пройти слідом за цими голосами, розшифрувати їхню мову, віднайти зв’язки між оповіданнями і простежити, як із цієї збірки виростає подальша прозова архітектура Софії Андрухович. Зокрема, теж доволі ранній роман «Сьомга» (2007), magnum opus «Амадока» (2020) та найновіший «Катананхе» (2024). Адже «Жінки їхніх чоловіків» — це не кінець і не початок, а жива точка перетину, у якій зустрічаються травма і вигадка, тілесність і дух, любов і деструкція. Це письмо, що ламає жанри, викривлює очікування, але при цьому говорить напрочуд чесно й глибоко. Ці оповідання чіпляють, змушують ставити питання і повертатися до читання-перечитування-переосмислення. Тому що світ, як і життя її героїв, — химерний і незрозумілий. Але з тієї самої причини — надзвичайно реальний.
Романтика звичного
Основа подієвості більшої частини оповідань складається з буденних речей, що їх зазвичай ігнорують, не надаючи великого градусу важливості. Вміння Софії сконструювати з цього цілий твір відмітила Богдана Матіяш одразу після першої публікації: «Вартими уваги є також мінімалізм, із яким авторка прописує персонажів, зримість написаного й цікавість сюжетів. Жінки їхніх чоловіків, жінки, на котрих Софія спиняє погляд, не можуть бути нудними. Простори, в яких вони є, з найбанальніших перетворюються в повні несподіваних подій, думок і речей, щойно авторка береться про них оповідати. Світ чи то стає цікавішим, чи то авторка таким його проявляє в текстах…»
Ця звичайність гіперболізується, часом доходячи до абсурду, аби на неї зрештою звернули увагу. Наскільки неймовірними насправді є хворі стосунки Ізабели з Ярком, привласнювальні написи жінок на його тілі? Або ж вбивство рудоволосої Астрід, яка цілком могла існувати як альтер-его оповідачки. Читач стикається з нормалізацією особистих переживань, травматичних ситуацій, а також тіла як реального об’єкта, а не відредагованої і прикрашеної картинки. Мистецтво не ідеальне, а правдиве. І все, що так хотілося б витіснити, отримує голос.
Софія Андрухович майстерно препарує буденність, підносячи її читачам у нових барвах. Це не штучна романтизація буденності, але її віднаходження. Поїздка на роверах може бути пригодою, навіть якщо самої пригоди не сталося. Твоя напарниця і не знатиме, що з тобою щойно трапилось нещастя, що твій рот наповнений кров’ю і вибитими зубами, а ровер притиснув тіло до землі своєю вагою. Мозок не відрізняє вигадку від реальності, отже, все відбулося і багато чого ще відбудеться.
«Фореватугеза» є, мабуть, однією з найкращих історій кохання сучукрліту. Героїня Наташа — працівниця громадської вбиральні, яка так мріє про казкову любов із якимось заможним вірменином в Ялті. Від цих мрій своїми відвідуваннями її наполегливо відволікає Петро Дмитрович, заради якого чомусь стає важливим пригладити смішні кучерики, що вибилися з-за вух. Майже гротескна ситуація чіпляє своєю простотою і правдивістю. Виявляється, любов не обов’язково подавати із соусом трагедії. Достатньо побачити те, що прямо перед тобою.
Як голоси «Жінок» звучать у майбутньому
Жінки їхніх чоловіків говорять гучно і промовисто, так, що ми можемо почути відлуння їхніх голосів у пізніших текстах авторки. Тексти перегукуються між собою, а теми виходять за межі однієї збірки. У подальших творчих пошуках Софія продовжує працювати із порушеними в «Жінках…» питаннями, типами героїнь або елементами сюжетів. Дещо зазвучало виразніше, дещо значною мірою трансформувалось від цієї ранньої збірки до останніх текстів авторки. Андрухович вибудовує у своїй творчості сітку образів і тем, які мігрують з тексту в текст — іноді залишаючись тінями, іноді оформлюючись у повноцінні сюжетні й концептуальні вузли.
Вузол перший: «Рут» — «Амадока», «Переконаю себе в тому, що реальності не існує» — «Я вигадаю те, що мені хочеться». Дух симулякрів. Рут з однойменного оповідання перебуває в стані заперечення, для неї не існує того, чого вона не хоче бачити. Тоді як Романа з «Амадоки» живе вигаданими історіями, у правдивість яких вона хотіла вірити. Реальність героїнь обох текстів твориться з їхньої уяви. І цікаво простежити, як концепт творення особистої псевдореальності розвивається до фальшивих реконструкцій зниклої пам’яті у «Амадоці».
Вузол другий: «Люба» — «Сьомга» — «Катананхе». Те, що на перший погляд видається лінією маніяка, є лінією витісненої темряви, прихованих потягів, тіньових «я». Герой «Люби» обирає уникнення і невизнання, у «Сьомзі» тінь виходить назовні та формує окрему сюжетну гілку, створює рамку тексту, а в «Катананхе» зустріч із цією темрявою стає лише невеликим епізодом в житті Таї — як одна з подій, що згодом розчиниться серед багатьох інших.
Вузол третій: «Княгиня» — «Сьомга» — «Катананхе». Про Княгиню важко сказати, гнила вона ззовні чи зсередини: вона один великий згусток слизу, чорного масного волосся і старечого запаху. Тут нема розділення тілесного і духовного, є лише тіло як сутність. «Сьомга» не просто сповнена схожої тілесності, в ній все сприймається через тілесні образи. Текст місцями огидний та відразливий, читач нутром відчуває текстури, смаки і запахи. У «Сьомзі» тілесність є точкою входу в психіку, але вже відчутна різниця внутрішнього і зовнішнього. Тоді як у «Катананхе» тіло все ще важливе, проте погляд інший: тіло стає оболонкою, до якої істинна сутність безглуздо прив’язана. Надмірна зосередженість на ньому збиває зі шляху, а скинути не вдається. Лишається прийняти і змиритися зі своєю пасткою.
Реальність хоче бути почутою
Софію Андрухович заслужено вважають майстринею літературних портретів. Її герої й героїні ніби зліплені з реальних тіл і душ: вони суперечливі, дивні, непослідовні. І саме тому — живі. Ці портрети — часто автопортрети, але з дзеркала, що спотворює: у ньому видно правду не буквально, а в гротеску, у хибах. Такі портрети ламають ідеалізоване уявлення про людей. Усе написане — це водночас і гра, і сповідь, і пародія на сповідь.
В оповіданнях бажана ідеальність мистецтва розбивається вщент. Це своєрідний виклик читацькій звичці до комфорту. Але саме це — частина задуму. Читачі можуть сприймати або ж не сприймати ці сюжети, та якщо тебе вибиває з зони звичності — це і є мета. Показати, що навіть «найінтимніше» може бути чужим, що найбуденніше — глибоко філософське. А на реакції на кшталт «дуже химерно і незрозуміло, для чого» є відповідь: бо життя химерне і незрозуміле. Отже, спроба його відобразити без прикрас (без класичної драматургії, без психологічної чіткості) — чесна. Якщо лишаються сумніви, розгорніть «Пояснювальну записку» — вона найбільше прояснить усю логіку буття.
