Учасники розмови торкнулися кількох важливих тем: фрагментарності в нашій історії та культурі, міфологізації, спричиненої відсутністю цілісного наративу, та звернення до минулого як спроби впорядкувати його для нащадків. Вони погодилися з думкою, яку висловив Юрко Прохасько на вступній лекції «Днів есеїстики»: есеїстика може починатись із чого завгодно. Зійшлись на тому, що ця теза справедлива і щодо певних явищ у науці, культурі, адже маємо багато білих плям, які потрібно системно досліджувати й заповнювати.
Фрагментарність: чи можемо ми скласти з доступних шматочків минулого цілісний наратив?
Тарас Лютий зазначив, що нашою повсякденністю є повторювана реальність. Та як її схопити, помітити, зафіксувати, не дати загубитися важливим деталям? З такого, здавалося б, підручного матеріалу найважче, але дуже важливо вибудовувати ескізи — художні, публіцистичні, напівнаукові чи науково-популярні. І складати ці шматочки фіксованого буття в одну цілісну історію.
«Буденність — це абсолютно широкий набір тем; і мистецтво, і головна трудність полягає в тому, щоб обрати з цього широкого добору ті, які становлять нерв нашого існування».
Олександр Савчук поділився власним спостереженням: останні п’ятнадцять років його непокоять малопроговореність і малодослідженість спадщини митців, які опинились поза каноном. Людям доступні книжки — наприклад, уже можна бачити раніше заборонених Бойчука і його школу. Але все одно не відчувається цілісності. Тому, на думку видавця, це важлива методологічна проблема. Поняття «канон» досить відносне і часто ідеологічне. Савчук згадав приклад Василя Кричевського — видатного художника, графіка та архітектора, який залишився в Києві під час німецької окупації й був викреслений з усіх підручників. А у віці 70 років цей митець стане заслуженим діячем, «батьком» мистецтвознавства. Також Олександр Савчук навів приклад ставлення до канону в китайській традиції, де є цілі інститути, що займаються збереженням основного блоку текстів, які необхідно знати. Він певен, щось подібне було б дуже доречним і у нас. Ми маємо дуже багато лакун в українській історії та культурі, а отже, зокрема перед есеїстикою «й досі постає глобальне завдання щонайменше щодо відтворення, а також і щодо стратегічного бачення, що ми далі робимо з цією спадщиною, як її відтворюємо».
Ірина Старовойт поділилась викладацьким спостереженням (вона викладає дослідницький семінар для майбутніх культурологів). Багато студентів, роблячи case study (поглиблено вивчаючи певну тему чи проблему), відчувають, що їхнє дослідження є лише фрагментом чогось більшого, і прагнуть дізнатися, про що воно свідчить як частина втраченої чи заблюреної цілості. І хоча багато чого в нашій історії та культурі фрагментарне, дослідниця вважає, що есеїстика є доволі цілісною як явище: вона не закінчується ніде і зародилась дуже давно. Навіть полеміку Мелетія Смотрицького — а це XVII століття — можна читати як протоесеїстику. Тоді цей жанр саме починає формуватися у Західній і Центральній Європі. На думку Ірини Старовойт, деякі есеї в українській культурі були написані «на виріст», зокрема есеї Шевельова й неокласиків, які мусили творити в непростих умовах: «Згадаймо, що під кінець життя Умберто Еко говорив про антибібліотеку: кожен добрий інтелектуал має вдома таку бібліотеку, де багато книжок — можливо, половина — непрочитані. Але вони потрібні. Тому що це книжки, до яких я звернуся в момент, коли мені це буде потрібно для думання. І от ні Шевельов, ні ціла генерація Шевельова, ні їхні наступники не мали нормальних особистих бібліотек. Принаймні від великої частини свого інтелектуального багажу вони були відлучені. А особливо від того, що не встигли вчасно прочитати або що хотіли б перечитати».
Ірина Старовойт наголошує, що, незважаючи на складні обставини написання, есеїстика минулого відкривається для нових поколінь з новими відповідями не поставлені чи нечітко проартикульовані на той час питання. Але міжпоколіннєва єдність в Україні з’явилась лише зараз. Тож, на думку Старовойт, мусимо синтезувати здобутки минулого й теперішнього, чого за нас не змогли зробити попередники та навряд чи зроблять наступники.
Міфологізація історичних постатей — це добре чи ні?
Модераторка заходу журналістка Оксана Семенік згадала, що майже ніхто з українських митців і мисткинь не написав автобіографії. Цікавим є кейс Марії Примаченко: вона дала багато інтерв’ю, писала на зворотах картин, проте власноруч записаних нею свідчень про її життя немає. Ця ситуація призводить до заповнення прогалин у біографіях, додумування життєвих подій — міфотворення. Що робити з міфами навколо видатних постатей? Чи варто їх розвінчувати? Вони шкідливі чи допомагають створити загадку, яку хочеться дослідити?
Міфи виникають навколо непересічних фігур, упевнений Тарас Лютий. І це найкращий привід поговорити про цих людей. Наприклад, навколо однієї з ключових постатей нашої культури, Григорія Сковороди, є багато різних міфів, до частини яких доклався він сам, щоб бути «невпійманим світом» (Тарас Лютий глибоко обізнаний у цій темі та є автором книги «Сковорода: Самовладання», що вписує митця в контекст епохи). А деколи творення міфу — це своєрідне обожнення. Також Тарас Лютий згадав відому історію про те, як на пропозицію Катерини II стати придворним філософом Сковорода сміливо відповів, мовляв, йому сопілка і вівця дорожче царського вінця. Насправді ж це вигадка — перероблена байка про Діогена й Александра Македонського. А ще додана смислова вартість до фігур, про яких ми мало знаємо.
«Коли ми кажемо про козацький міф, Шевченків міф про Україну, ми розуміємо, що це інтегративний міф, скерований на те, щоб довкола нього об’єдналися ті, кого ми називаємо уявленою спільнотою. А є міф, за допомогою якого хочуть зманіпулювати, вкинути в наші голови певного троянського коня, змусити нас до певних дій, певних учинків».
Олександр Савчук поділився кумедною історією, що сталась під час однєї з книжкових подій. Схвильований поціновувач творчості Кричевського підійшов і запитав, чи зібрали в книжці про нього всі його… пісні. Тож на етапі, коли люди лише відкривають для себе видатних діячів української історії та культури, міфи слугують для підігріву інтересу до них, зацікавлення їхніми здобутками й зрештою їхньої впізнаваності.
«Якби я їхав у харківському метро і почув, як підлітки говорять: “А ти знаєш, як Йогансен виграв у більярд у, прости Господи, Маяковського?”. Або як чубилися брати Кричевські, або як Бойчук полюбляв студенток? Мені стало би приємно, що це є в інформаційному просторі. Це говорило би про вихід з нашої бульбашки. На цьому етапі, можливо, міф — один із таких дотепних методів, який сприятиме поширенню інформації».
Повертаючись до основної теми розмови, Ірина Старовойт зауважила, що есей — це не просто тип письма, а тип мислення, притаманний вільним людям вільної країни. Визначальна риса есеїстики останніх тридцяти років — творення нових сенсів і свобода інтерпретацій (а подекуди й надінтерпретацій, які потім можуть перерости у міфи).
«Це саме той спосіб перечитування класики, коли читач є настільки поінформованим, включеним і співтворчим, що якоюсь мірою стає співавтором того тексту, партитуру якого пробує розчитати в нових культурно-історичних обставинах».
Чому ми звертаємось до минулого і що шукаємо в архівах?
Тарас Лютий переконаний, що і в минулому, і в архіві як у свідченнях минулого ми шукаємо себе: «Хай до якої епохи звернулися б, ми шукаємо те, що резонує нам. Тут на нас можуть чекати певні сюрпризи: в архівах і щоденниках можемо натрапляти на речі, які змінюють для нас образ автора, з яким ми працюємо, чи якісь смисли, які він творить».
Також він згадав про те, що в герменевтиці до одного тексту застосовують чотири виміри: що хотів сказати автор, що він справді сказав, що відчитав читач і як читач прокомунікував з приводу вичитаного в тексті. А також навів думку Мішеля Фуко про те, що архіви не дають цілісної картини: навпаки — минуле постає перед нами у вигляді архіпелагу. А наше завдання — склеїти його.
«Ми постаємо як нові деміурги, які бачать історію й обрамлюють її абсолютно іншими смислами, надають їй іншого значення».
Олександр Савчук поділився своєю любов’ю до архівів: «Для мене архів — це насолода, коли ти можеш порівняти конструювання зі своїм розумінням і сприйняттям цієї пам’яті. Коли вони не сходяться, то архів як більш документальне джерело допомагає конструювати цю пам’ять… Архіви — це ціла Атлантида. Можливо, це такі два крила — есеїстика й архіви».
Ірина Старовойт вважає, що великою трагедією є відсутність у нас як у колонізованої нації впорядкованих архівів, в яких були б добрі архіваріуси. «Маємо ситуацію, коли архіви існують матеріально, але вони вже непрочитані, недоступні, невпорядковані настільки, що їх супроводжує запах гниття і розкладання старих книжок», — каже літературознавиця.
Ірина Старовойт поділилась власним спостереженням про Національну наукову бібліотеку імені Василя Стефаника у Львові. Наприкінці 90-х років сховища установи були в дуже поганому стані, до деяких не було доступу через аварійність. Аж у двотисячних їх модернізували й поремонтували. Те, що замість зберігання найціннішого багато років опікувались зовнішнім виглядом споруди, — коридорами, фасадами, — красномовно свідчить про складнощі, які проходять дослідники, щоб дістатись до істини, знайти й дослідити першоджерела.
Окрім того, Ірина Старовойт навела приклад Києва, де, незважаючи на дві війни й фізичне знищення кількох сотень тисяч людей, все ще існували близько мільйона примірників резервно-обмінного фонду старих видань. Частина з них зберігалась у сирих підвалах новозбудованих «хрущівок», частина лежала насипом у церквах Видубицького монастиря. Чимало важливих свідчень, книг, документів у таких умовах було втрачено. Тому багатьом есеїстам доводиться починати не з архіву, а зі звалища, де «копати» в пошуках інформації іноді треба майже буквально. Важливі навіть міфологічно обтяжені історії, якщо вони відповідають на глибокі питання, впевнена Ірина Старовойт: «Добрі есеї навіть на тлі напівзруйнованих архівів відповідають на питання “so what?”: що на цих руїнах може бути збудоване, коли все руйнується, що все ж таки твориться».
Що ми будуємо зараз на руїнах пам’яті?
Тарас Лютий: «Це не зовсім руїни. Це реалії повсякдення, які ми знову організовуємо у якийсь інший порядок, що відповідає нашим теперішнім вимогам, потребам, тому, чого ми потребуємо як додаткового власного виміру. Я не сказав би, що ми здійснюємо рекомбінаторику — ми радше ставимося до цього більш критично, висуваємо додаткові вимоги до себе».
Олександр Савчук: «Мабуть, можна вживати термін “перетворення”. Війна виявилась певною редукцією, коли відпадає щось зайве, не таке важливе. Зміни в людях видно на прикладі Харкова. І це абсолютно несподівані перетворення навіть ближнього кола людей, які ніяких особливих симпатій до України не мали, але вони змінюються. Перетворення потребує двох моментів. Ця емоція, яка зараз у нас є, дуже важлива для багатьох людей, тому що без цієї емоції — страху, тривоги й так далі — вони не рухалися, в їхньому світі все було добре. І друге — нам потрібне стратегічне бачення. Не знаю, буде це завданням держави, громадських організацій, інтелектуалів, — але мені особисто цієї стратегічності не вистачає. Щось має бути важливе, основне, коли ми розуміємо, що маємо скеровувати свої зусилля от сюди. Зараз з’являється досить багато інтелектуальної потуги, яка може бути застосована. Але цього спільного вектора мені не вистачає в багатьох сферах».
Ірина Старовойт: «Відбуваються певні сильні речі в українському мисленнєвому просторі… Те, що я помічаю: повертається біографічність повертається, автентичність свідчення. Я думаю, що особисте горе і жалоба також повертаються в культуру повсякдення з новою силою. Старий порядок речей більше не працює. Здається, українці інтуїтивно відчувають, яким цей новий порядок може бути та чому він не має більше повернутися до точки, з якої все починалося. Я думаю, що в тому є якась нова щирість і нова етика, яку ми всі зараз шукаємо».
