Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
А що ви робите, коли нервова система доходить до стану крайнього виснаження? Дихаєте? Я глибоко дихаю із заплющеними очима і руками на ребрах. Що ще?
Заземлення? В мене заводнення. Я повинна заводнитись. Хоча б почути воду. Як вона тече, переливається. Наче час, що невпинно несеться, і ти не можеш його зупинити. Але це і не потрібно. Най вона собі тече. І твоє життя так само тече.
На воду в джерелі можна дивитись вічно. А якщо її торкнутися, то холодок на шкірі змінює твою тактильність. Рука більше не та, і пальці не ті. Вони більше не печуть від клацання клавішами чи телефоном. Вони повертаються у дефолтний стан, як колись у лоні матері. Щоправда, там зазвичай дещо тепліше.
А якщо вмити обличчя чи напитися з джерела, то цей холод просочується всередину. Можна не ковтати, але ті сантиметри стравоходу, які ще відчувають — обов’язково скажуть: «нічого собі».
Люди придумали сауну, баню, хамам — щоб повернути відчуття в тілі. Відчути перепад температури. Якщо в бані облити голову холодною водою, то з рота видихається гарячий пар — наче у дракона.
А якщо ковтнути води з джерела, то по тобі розтікається то саме джерело, з якого ти вийшов. Не натруджене і розпарене, вкрите потом. А джерело, яке тисячі років служило нашим початком.
Зазвичай мені достатньо доторку.
Але зараз я постійно повертаюсь до буденності. Треба запам’ятати кожну деталь. Щоб потім написати. Але ж я не Коцюбинський, і в мене не помирає дитина. Для цікавого матеріалу одного джерела малувато.
То чому просто не насолодитись тим, що є?
Дихаю. Вдихаю. Слухаю. Торкаюсь.
Потім іду далі, забрідаю на полонину. Може, воно якось інакше називається, але най буде полонина, бо там нема дерев, видно долину і можна посидіти. Заземлитись.
Конюшина.
Одразу шукати чотирилисник. А може, не в конюшині щастя? Може, щастя — це отак-от сидіти, слухати цвіркунів і торкатись трави?
Але я заточена на пошук. Постійний пошук. Діяльність. Та чи треба мені взагалі той чотирилисник?
Одвічне питання «чи треба». Мабуть, коли я збиралась за годину до потяга, мені не конче треба було реорганізовувати книжкові полиці. Але чотири книжки, що лежали на столі, паралізували мої думки. Шафу я перекомпонувала, і тепер чекаю посилку з речами, які забула вдома.
То чи треба мені той клятий чотирилисник зараз?
Не бачу. Бачу, як паруються комашки, як бджілка намагається відкусити шмат мого чохла від телефону, бачу різнокольорових метеликів і квіти, а чотирилисника не бачу. Ну і нехай.
Подумаю про дідову дачу в горах, де пахло так само. Металеву коробку на майже вертикальній горі, яку він сам ставив багато років тому. Коробку, на ґанку якої він заварював мені гірські трави, смак яких я пам’ятаю досі. Ніде немає такого карпатського чаю, як у діда в Карпатах на горі.
Подумаю про металеву коробку, вивезену циганами на металолом з дозволу самого ж діда тисяч за двадцять гривень. І копійку на радянських номерах ще за вісім. Бо дід начебто і є, але він відчайдушно намагається нічого по собі не лишити, бо «уже скоро».
Про коробку, яку цигани розібрали, лишивши по собі рештки арматури і почавлені помідори. Помідори, які дід якимось дивом вирощував на глині. Коробку, за якою я дитиною лазила по найсолодші суниці на світі. Свою останню дідово-бабкину суницю я пропустила рік тому, і не знавши про неї. Бо брат зібрав стаканчик, з’їв половину, а іншу половину збирався привезти мені до Києва, але забув її в холодильнику.
Ніколи не знаєш, коли дідово-бабкина суниця буде останньою.
Шо то за слово таке дивне «дідово-бабкино»? А воно і неправильне, бо має бути «дідиково-бабкине». Бо в мене в дитинстві були мамка, бабка і дідик. Татко теж був, але так назвати тепер військового язик не повертається. Більшості оте «бабка» і «мамка» здається дивним і зневажливим, а для мене то були самі милі, ніжні і щемкі слова. Правда, я тоді не зовсім розуміла щемкості. Ну бабка, то й що. Є вона і є.
Мабуть, мені достатньо. Стихії, що існували споконвік, роблять свою справу — нервова система знову зв’язно формулює думки, а це значить, що можна іти писати. Але про що?
Я завжди хотіла бути кимось іншим. Буквально. Побувати всередині іншої людини: відчути, як вона рухається, що думає, на що звертає увагу, що їй подобається і як їй смакує їжа. От, наприклад, в мене є шкарпетки з пандами. А що, як написати про маніяка-футфетишиста?
Здається, я відкрила нову грань письма. Писати — це та сама можливість перевтілитись, про яку я мріяла усе життя. І як колись я намагалась уявити себе на місці дівчини, яка танцювала краще за мене — щоб зрозуміти, як вона це робить, — так я зараз можу побути футфетишистом кілька годин. Щоправда, я не зовсім розумію, нащо мені ним бути. Але що робити, якщо він лізе з мене тут і зараз?
Якщо ту дівчину я так і не відпустила за багато років, то футфетишист лишився на папері, і більше не потривожить мене. Я вже ним була: погидувала, позбуджувалась, поблювала, і на тому досить. Це як зустрітись зі шкільним коханням — а в нього пузце. Хай лишається там. А я піду далі ходити чужими свідомостями у себе в голові.
