Есей створено у рамках «Літньої літературної школи в Карпатах» від школи творчого та професійного письма Litosvita.
Зі свого вікна готелю я дивлюся на басейн і гори. Красиво. Ми тут постійно пʼємо. Так і виглядає літературна богема на мінімалках, чи не так? Вино й пиво для творчості обовʼязкові.
А може, не для творчості. Може, для звʼязку. Я оточена фантастичними, талановитими й цікавими людьми; я хочу прожити життя кожного й кожної з них, зайти в їхні світи; хочу, щоб вони залишили на мені свій слід, змінили мене, зробили з мене одну з них — фантастичну, цікаву. Я пірнаю у вир чужих думок і виходжу з них сухою, камʼяна шкаралупка навколо мого слизистого тіла лишається неторкнутою, і я в ній наодинці. Вино допомагає. Створює крихітні тріщинки на панцирі, і я нарешті можу на зовсім трошечки визирнути, я можу бути серед своїх і почуватися своєю.
Тоді я розпружуюся й оглядаю місцевість знов. Досі красиво. Красиві люди, красиві думки, ми стоїмо й тримаємо цигарки напівпрозорими пальцями, говоримо про Воннеґута, можливість існування хибних інтерпретацій, плітки у видавничій сфері й нові імена, що зачаровують публіку, — цікаво, чи надовго?
І серед пліток, і флірту, та уривків лекцій, я думаю, що ми такі яскраві, такі різні й привабливі, ми просто як відшліфовані морем уламки пляшкового скла, хтось від «Львівського 1715», а хтось від «Романе-Конті», але це не важить, кожен — однаково загублений і не потрібний нікому, крім малої дитини, що підбере нас і роздивлятиметься під настільною лампою, а ми відкидатимемо кольорові тіні на її казковий світ. І я думаю про це, а сигнал повітряної тривоги в Києві наздоганяє мене й заштовхує на дно болота — і раптом ми всі там, і немає тепер вже ніякої різниці між нами, лише купа уламків, на яку й дивитись не варто. Навіщо? Навіщо ми це робимо? Навіщо щось писати? Навіщо перекладати? Кому цікавий стиль, кому цікаві образи, коли ми живемо у світі з мʼяса й крові, у світі, де слова важать тільки тим, хто в них живе, а формують його ті, хто слів не розуміють?
І я хапаю себе за барки, бо знаю, що все це брехня, що це не відсутність сенсу, що війна не знищила сенсу слів, але… відчувається саме так, і нічого ти з цим не зробиш. І ходиш і постійно нагадуєш собі, що так, продовжуй, пиши, роби, це комусь потрібно, навіть якщо лише тобі, — і від цього ще гірше, бо ж літературу я люблю, люблю довго і сильно, а робити те, що любиш, у війну — хіба не зрада? Ще й щось таке підкреслено антимілітарне. Бо ж святі лише страждання. Схили голову і їбаш, їбаш, поки з потом не вийдуть думки, і не скигли — хоча ні, скиглити можеш, але лише по суті, лише жертовно, лише заради великої мети.
Цікаво, чи наші лектори й ментори теж це відчувають? Я би багато віддала за те, щоб почути відповідь «ні» й повірити їй. Але, на жаль чи на щастя, тут ти розумієш, що вони теж люди, і навіть гірше — вони їбашать і пʼють. То куди я стрибаю? Куди я можу стрибати?
За пʼять хвилин я закрию ноут і надягну на себе усмішку. Я претензійно говоритиму про щось абстрактне, я піду на лекцію до Олександра Бойченка і записуватиму в нотатки його цитати, і я житиму так, ніби сенс є. Бо я знаю, що він є. Колись, може, ще й відчую. А як ні, то… може, напишу ще один есей.
