Стефан Сіоан: «Я хочу, щоб люди, які читають мої тексти, на п’ять хвилин опинилися у місцях, про які я пишу»

Стефан Сіоан — французький журналіст, креативний продюсер документального кіно та медіаексперт, який живе в Києві з 2013 року. У 2022 році Стефан став співавтором першого біографічного есе про Володимира Зеленського, опублікованого у Франції, яке згодом було перекладене та видане майже в 20 країнах. Стефан пише репортажі переважно для французького видання Libération та бельгійського — Le Soir, а також регулярно публікується в інших франкомовних медіа. Нині Стефан співпрацює з німецьким мовником Deutsche Welle над створенням європейських проєктів з українськими медіа, зокрема регіональними.

Ми поспілкувалися зі Стефаном у рамках його виступу на Львівському медіафорумі про його досвід кореспондента, який вже понад 10 років живе й працює в Україні, спостерігає трансформацію місцевих медіа зсередини й розмірковує про виклики, що постали перед журналістами та медіаменеджерами під час тривалої повномасштабної війни.

Не можу сказати, що свідомо обрав Україну — радше Україна «обрала» мене. Вперше я приїхав ще в січні 2010. Тоді я мешкав у Парижі, але вже мав досвід міжнародного репортера, працював у країнах Центральної та Східної Європи, на Кавказі, Балканах. Моя перша репортажна поїздка до України відбулася саме тоді. Зараз здається, що то була зовсім інша епоха: країна дуже змінилася.

У 2010–2012 роках я був режисером документального фільму для французького медіа Le Monde і франко-німецького каналу Arte — про Україну під час Євро-2012. У ті роки я бував в Україні майже щоквартально — знімав, писав, вивчав країну.

У листопаді 2013 я знову приїхав до Києва — на початок протестів на Майдані. Коли у січні 2014 року почались перші розстріли й загинув Сергій Нігоян, мені зателефонували з Le Figaro і запропонували стати кореспондентом у Києві. До того моменту майже всі європейські медіа висвітлювали Україну з московських бюро. І я інтуїтивно погодився. Це був момент, коли я вже був готовий переїхати, а знання регіону та контексту допомогло мені прийняти це рішення.

Тоді я не знав, як надовго їду, але з того часу минуло вже 11 років. І справді, після 10 років ти вже трохи «свій». У 2014 була перша хвиля міжнародних журналістів, які переїхали до Києва. У 2022 — друга. Тепер нас більше, але з тих, хто приїхав у 2014 році, мало хто залишився.

Це унікальний досвід — і людський, і професійний. Я почав висвітлювати війну ще у 2014 році, тому маю довготривалу перспективу. Нові репортери, які приїжджають з Парижа, Лондона, Берліна на кілька тижнів, можуть бути чудовими журналістами, але, лише проживши тут стільки років, ти маєш глибоке розуміння контексту.

Я справді захопився Україною і вирішив ризикнути: щоб компетентно говорити про Україну, яку я вважав надзвичайно важливою темою, потрібно було тут жити, вивчити мову, зануритися в контекст. Я був упевнений: якщо залишуся на чотири-п’ять років, то зрозумію країну значно глибше, ніж якщо просто приїздитиму один-два рази на рік. А тим паче — якби залишився жити у Франції.

Сприйняття моєї роботи дуже сильно змінилося у 2022 році. Це був рік перелому.

Коли я вперше приїхав до України у 2010 році, це був січень — дуже холодно у прямому й метафоричному сенсах (початок епохи Януковича). Культурний код у Києві залишався пострадянським. Я відчував, ніби країна — або принаймні столиця — перебуває у стані післявиборчої депресії, коли люди вже почали усвідомлювати, наскільки необачним було обрати такого президента. Це справді нагадувало похмілля: атмосфера була важкою, тривожною.

Потім усе дуже швидко й однозначно змінилося. Коли у 2014 році я вирішив залишитися в Україні, то вже відчував, що події на Майдані й анексія Криму — це своєрідний землетрус, за яким обов’язково йтимуть афтершоки. І ми не знали, скільки їх буде, скільки років це триватиме.

Я хотів глибоко зануритися в тему, аби мій журналістський продукт мав реальну додану вартість для газет, у яких я працював. На той момент — Le Figaro, згодом — Libération, куди я перейшов у 2020 році. Спочатку я сприймав себе як іноземного репортера, але завдяки друзям, стосункам, середовищу дуже швидко інтегрувався.

2022 рік не змінив мій метод роботи, але змінив усе інше. Під час повномасштабного вторгнення війна прийшла в мій дім. І хоча я не є громадянином України, але я відчував себе повноцінною частиною українського суспільства. У перші дні вторгнення деякі з моїх близьких пішли воювати. Декого з них уже немає в живих. І ось тоді я зрозумів, що в чомусь став іншим журналістом. Не в професійному підході — я залишаюся репортером європейського медіа, великої французької газети, і дотримуюся всіх стандартів. Але війна вторглася в моє особисте життя — і це змінило все. Цього не можуть відчути спецкореспонденти, які приїжджають на кілька тижнів: приїздять, узгоджують інтерв’ю, роблять свої матеріали, живуть у готелях і повертаються додому. Це інша перспектива.

Я пам’ятаю, як деякі колеги казали мені тоді: «Стефане, ти ж живеш тут майже 10 років. Ти впевнений, що ще можеш бути об’єктивним у своїй роботі? Можливо, ти вже надто емоційно ставишся до всього? Можливо, втратив дистанцію?» Я відповідав: «Ні, абсолютно ні. Навпаки».

У своїй роботі я ніколи не вважав себе прихильником України чи її активістом. Я — репортер. І як репортер я не маю займатися піаром. Моє завдання — не закликати до підтримки, а чесно і глибоко фіксувати події. Той факт, що я давно живу в Україні й справді є частиною цього суспільства, не заважає моїй роботі, а навпаки, допомагає краще зрозуміти, що переживають люди.

Я знаю, що таке біль, втрата, горе, загибель близьких, постійні повітряні тривоги. Я живу цим щодня. Тож мій досвід як киянина, як жителя України — це не тягар, а ресурс, який допомагає мені глибше відчути, про що я пишу. І це, мабуть, єдина зміна, яку я справді відчуваю в собі як у репортері.

Я ніколи не пишу журналістику від першої особи. Не використовую в текстах «я», не розповідаю про себе. Але останніми роками, особливо після 2022 року, намагаюся повертати емоційність у репортаж. Я не говорю про упередженість — я говорю про суб’єктивність, про присутність емоцій як частини правди. Я не вірю в абсолютну неупередженість у журналістиці. Її просто не існує. Але і  не займаю чиюсь сторону. Не використовую слова на кшталт «терористи», «рашисти», «путлер» — це неетично. Але я намагаюся передавати те, що справді відчувають люди в цій країні. 

Я вважаю, що висвітлювати війну — надзвичайно складно. Для будь-якого журналіста. Незалежно від того, хто він — українець, француз, японець — і чи він постійно живе тут, чи лише приїздить. Це завжди складне завдання, а подекуди — ще й небезпечне. Є люди, які зробили це своєю спеціалізацією — військові репортери. Вони бачили війни в різних частинах світу: тут, у Сирії, в Іраку, на Балканах, в Африці. Вони досвідчені, добре орієнтуються в темі, і мають репутацію. Але навіть їм сьогодні складно.

Я висвітлюю війну в Україні з 2014 року. І хоча не вважав себе військовим репортером у класичному сенсі, я працював у складних зонах — на Балканах, у Центральній Африці. Але як читач воєнної журналістики, я часто помічав, що такі тексти — дуже відсторонені. Військові журналісти, які їдуть на фронт, беруть інтерв’ю в людей, які пережили страшне, але свідомо дистанціюються — щоб не допустити «емоційної журналістики» або ж, можливо, щоб захистити себе. Але іноді я читаю такі матеріали — і маю враження, що читаю той самий текст, просто з іншого місця. Там ті самі персонажі: діти, солдати, бабусі й дідусі. Ці образи повторюються з війни у війну.

Ще одна річ, яка мене турбує, — це дегуманізація. З часом люди в репортажах перетворюються на цифри. Ми чуємо: «тисяча російських солдатів загинули», «сотні українських щодня». Але ці цифри нічого вже не значать. Вони втрачають обличчя. Я не можу мислити такими категоріями, бо для мене війна — це обличчя. Коли я думаю про Харків, Донбас чи південь, я бачу конкретних людей. Коли я знаю, що офіціант з мого району загинув, — це стосується мене особисто.

У соціальних мережах я не граю на емоціях. Вважаю, що перебір із ними небезпечний: надмірна емоційність може затьмарити факти. Але я намагаюся показувати  емоцію точково: людське обличчя, конкретну історію, погляд, який більше не повернеться. У цьому, я думаю, наша особлива роль — журналістів, які живуть тут. Ми можемо додати трохи суб’єктивності, трохи людяності, нагадати читачам, що ті, хто живе і діє у цій війні, — у війську, політиці, волонтерстві — це звичайні люди. Такі самі, як і наші читачі у Франції. Просто вони опинилися у виняткових обставинах і роблять те, чого ніхто з нас не уявляв би — іноді ціною власного життя. 

Коли у квітні 2022 року звільнили Бучу, я, як і багато інших журналістів, поїхав туди. Я працював із фотографом, без перекладача, як часто роблю. Того ж вечора мені написав колега з Парижа:  «Коли я читав твій репортаж, в мене було враження, ніби я там побував». І я зрозумів, чому це так, бо у мене не було більше інформації, ніж в інших, я вже знав Бучу як місце, куди ми з друзями їздили на вихідні — святкувати дні народження, гуляти в лісі, грати в м’яч, я знав Бучу як передмістя з молоддю, середнім класом, айтішниками, людьми, які вигулюють собак у вихідні, а більшість моїх колег навіть не чули про Бучу до весни 2022 року.

Тому я намагався передати в репортажі не лише факти, а й атмосферу, кольори, відчуття місця. Я хочу, щоб люди, які читають мої тексти, на п’ять хвилин опинилися там. Бо я знаю ці місця, я можу точно підібрати слова, які передадуть їхній настрій. І, можливо, це й є різниця — не в тому, що я кращий репортер, а в тому, що я описую трохи інакше.

Це справжній виклик для медіаіндустрії — не лише для окремих журналістів. У 2022 році багато хто думав, що ця війна буде короткою. Ніхто серйозно не припускав, що вона триватиме 4–5–6 років, як Перша чи Друга світова. Таких війн у наш час просто не було. Так, ми бачили затяжні конфлікти — в Югославії, в Сирії, — але повномасштабна війна у центрі Європи — це було щось абсолютно нове.

І в 2022 масштаби висвітлення міжнародними медіа були безпрецедентними — і це тривало впродовж 2023 року. Величезні ресурси, стільки уваги. Я не скажу, що цього було «забагато» — це було необхідно. Але було зрозуміло: такий рівень інтересу не можна підтримувати довго: з фінансових причин, через обмеження людських ресурсів, емоційне та фізичне вигорання. І, звісно, через тривалість уваги аудиторії. У Західній Європі дуже важко втримати фокус на одній темі кілька років поспіль.

У 2022 році у Франції та й не тільки всі були повністю зосереджені на Україні. Люди навіть вчилися вимовляти назви українських міст, розбиралися в географії, на французькому телебаченні обговорювали битву за Лисичанськ, як колись обговорювали матчі Ліги чемпіонів, але очікувано, що цей інтерес почав згасати.

На жаль, я спостерігаю й втому з боку медіа, для яких дедалі важче оновлювати наратив про Україну. Я вживаю вираз не в цинічному сенсі. Просто є журналістські цикли: спочатку була облога Києва, потім звільнення Харківщини й Херсона, у 2023 році — історія з контрнаступом, потім — енергетична криза. Це війна на виснаження, а медійне висвітлення стало одноманітним. У репортажах бракує новизни, стає дедалі важче знаходити свіжі, оригінальні історії. Можливо, час подумати, як розповідати про війну зовсім інакше.

Ще одна тенденція, яку я помітив, посилилася наприкінці 2024 року: у європейських і міжнародних медіа почав з’являтися новий наратив, мовляв, наступний великий «епізод» у цьому «серіалі» — це мир.

Це очікування миру базується на хибному розумінні того, що насправді відбувається, особливо після інавгурації Дональда Трампа. Американці нібито хочуть домовитися про мир, росіяни вдають, що також хочуть миру — публікують меморандуми, беруть участь у переговорах. Українці, своєю чергою, змушені брати участь добросовісно, хоча всі чудово розуміють, що Росія готується до наступного етапу війни. У розмовах із колегами в різних країнах я відчуваю, що європейські медіа справді вірять у цей «мирний наратив». Це мені нагадує ситуацію 2021 року, коли ніхто на Заході по-справжньому не розумів, що буде. І сьогодні багато хто вважає, що цю війну можна завершити традиційними дипломатичними засобами — компромісами, поділом територій.

На мою думку, причина у глибокому нерозумінні медіа чи політичних кіл в Західній Європі: ця війна не про територію. Ця війна не за половину Запорізької області. Це — екзистенційна війна. Війна на виживання.

Але я боюся, що, як і чотири роки тому, Захід знову нічого не бачить. Сліпота — через незнання, через нерозуміння російської риторики. І тут є ще один важливий нюанс: у Західній Європі більшість людей не розуміють російської мови. А коли ви живете в Україні, ви чуєте російський дискурс мовою оригіналу, і тоді вас набагато важче обманути.

Я вважаю, що роль журналістів, які постійно перебувають в Україні або часто сюди приїжджають, — це бути голосом, що йде проти мейнстріму. Проти готового наративу, який створюється в європейських столицях — Парижі, Берліні, Лондоні, Римі, Вашингтоні. Бо дуже часто його формують люди, які все знають, але ніколи не були в Україні або майже не мають реального досвіду. Наша ж роль як репортерів на місцях — надавати втілену, фактичну картину. Таку, яка відчувається. І водночас — суб’єктивну. Журналіст не повинен грати роль судді чи аналітика, він має показувати реальність, максимально наближену до того, як її переживають українці, бо саме в цьому — правда. І це, я думаю, одна з найважливіших речей у нашій роботі зараз.

Ми входимо в складний період. У 2022–2023 роках медіа шукали будь-яку людську історію — будь-яке обличчя. Я іноді жартую: тоді я міг зупинитися на трасі між Львовом і Рівним, зробити портрет першої бабусі, яку зустрів, і це було б цікаво. Була величезна потреба в людських історіях. А сьогодні — все змінилося. Схоже, вже зроблено репортажі про все.

Французи читають англійців, англійці — американців, американці — німців. І як тільки виходить текст у Washington Post, його хочуть відтворити всі. І це перетворюється на коло: всі обговорюють одні й ті самі теми. Наприклад, евакуацію цивільного населення, або війну дронів. І от ми приходимо до того моменту, коли, можливо, краще робити менше, але глибше. Замість потоку новин — довші, уважніші, більш відчуті історії. Принаймні, я сам до цього прагну.

Я дуже втомився — фізично й інтелектуально — від щоденного бігу за новинами. А в Україні кожного дня щось відбувається. Ми висвітлюємо цю війну вже три роки, біжучи марафон у темпі спринту. І я бачу, що багато журналістів — як міжнародних, так і українських — зараз справді виснажені. Ми, звісно, не маємо права скаржитися — бо порівняно з долею солдатів, волонтерів, цивільних на передовій це взагалі інша реальність. Це втома професійна: ми бачимо, як важко знайти нові теми, нові підходи. І ще важче — знайти редакції, яким це справді буде потрібно.

Виклик міжнародної медіаспівпраці в Україні полягав не в тому, щоб «навчити» українських журналістів професії — вони є такими ж професійними, як і європейські журналісти, просто мають свою журналістську культуру, з притаманними кожній країні нюансами. Реальні виклики після Революції Гідності були іншими. По-перше, це  структурна слабкість незалежних медіа й нестача ресурсів для їхнього сталого розвитку. По-друге — розвиток повноцінного суспільного мовника: радіо й телебачення, які мають довіру громадян.

Ці процеси не могли відбутися без зовнішньої підтримки. Україна потребувала допомоги — фінансової, політичної, експертної — з боку Європейського Союзу, США, інших міжнародних партнерів. Моє завдання як медіаексперта — стежити за тим, щоб ця підтримка використовувалася ефективно: відповідала не лише очікуванням донорів, а й реальним потребам українських медіа та суспільства.

Тепер головне питання — як зробити українські незалежні медіа сталими, щоб вони не залежали від олігархів чи міжнародних донорів, а могли працювати як бізнес: генерувати прибуток і реінвестувати його в розвиток. Це особливо важко в умовах війни: рекламний ринок майже зник, економіка під тиском, понад 50% бюджету йде на оборону. І саме тому міжнародні гравці можуть і мають допомагати — не лише рятувати, а розвивати медіа.

Повна залежність від одного джерела — на прикладі з програмою USAID — може стати загрозливою у контексті політичних змін і зростання популізму. Тому сьогодні стоїть завдання не просто знайти інші гроші, а переосмислити саму модель. Як зробити так, щоб українські ЗМІ пережили війну, стали сильнішими — і через два, п’ять, сім років усе ще існували.

Я сам споживаю українські медіа щодня: читаю, слухаю, дивлюся, знаю багатьох українських журналістів, маю професійні зв’язки. І моя робота як експерта полягає в тому, щоб доносити реальні потреби до міжнародних організацій — тих, що сидять у Парижі, Бонні чи Лондоні. Я допомагаю їм бачити не абстрактну «українську ситуацію», а живий щоденний контекст. І підказувати, які формати, проєкти, навчання чи інвестиції справді дадуть результат.

Так, це справді велика проблема. Особливо у воєнний час. Але це питання порушується так само в багатьох інших країнах. Щоправда мені здається, що у Західній Європі розуміння, що якісна інформація не може бути безкоштовною, більш поширене. В Україні ж склалося враження, що безкоштовна інформація — це норма. Читачі й глядачі часто не усвідомлюють, яка робота стоїть за новинами й матеріалами, які вони споживають, і що ця робота має бути оплачена. Це одна з причин, чому зарплати журналістів в Україні залишаються такими низькими.

Без неї ми дуже швидко опинимося у популістському, авторитарному суспільстві. Життєздатність медіа — надзвичайно важлива. Це не тільки про демократію, а й про ментальне здоров’я суспільства. Я би навіть сказав: якісна інформація така ж необхідна, як чиста вода чи повітря. Це суспільне благо. А щоб мати таку послугу — за неї треба платити.

Водночас існує те, що я називаю «українським парадоксом». Українське суспільство — одне з найщедріших, які я бачив. Від часів Майдану ми спостерігаємо масовий волонтерський рух. Люди жертвують свій час, енергію, ресурси, гроші — на армію, на медицину, на допомогу переселенцям. Ви самі знаєте: хтось потребує автівку на фронті — створюють банку в Monobank, і через кілька годин збирають гроші. Якщо потрібен протез чи згорів будинок — знову збір, і знову миттєва реакція. Це неймовірно.

Але в цьому самому суспільстві люди дуже рідко готові заплатити за підписку на медіа. І тут потрібно запустити справжню ментальну революцію. Потрібна відверта розмова з аудиторією: оплата навіть невеликої щомісячної суми за доступ до якісного контенту є так само важливою, як і донат на армію. Звісно, допомога фронту має безпосередній, очевидний ефект: ми допомагаємо близьким.

Українські медіа вже значною мірою позбулися олігархічного впливу. Але якщо вони залишаться залежними від зовнішніх донорів — американських чи європейських — це не дозволить їм стати справді незалежними й сталими. Тому потрібно будувати економічну модель, у якій підписка та довіра аудиторії стають основою. Бо краще підтримати медіа, яким довіряєш, ніж бездумно споживати контент із телеграм-каналів, де часто неможливо з’ясувати, хто стоїть за інформацією. Може, це взагалі структура ФСБ.