Софія Київська — памʼятка, що утверджує нас як націю

Софія Київська — собор, збудований на початку XI століття у Києві. Сьогодні це одна з найцінніших історико-культурних памʼяток України. Не лише тому, що в принципі дуже мало споруд києворуського періоду збереглися до наших часів, а й тому, що після реставрації, яка відбулася в XVII–XVIII століттях, собор став ще й памʼяткою українського бароко. Таким чином Софійський собор обʼєднав у собі два вкрай важливі періоди української історії: часи інституційної величі Київської Русі та барокову добу, до якої українська культура повсякчас повертається.

У пройдешній різдвяний період територія Софії Київської стала ще й простором, де розгорнулася імерсивна вистава «Говорять ті, що слухали вічність», яку зрежисувала Олена Коляденко. З 20 по 29 грудня маленькі відвідувачі музею могли переміститися у часі в добу Київської Русі та опинитися всередині різдвяних історій. Вистава обʼєднана акторські перформанси з хоровим та інструментальним супроводом і 3D-проєкцією на стіни Софійського собору. Таким чином на самій Софії оживали ті графіті, що їх усередині памʼятки залишали відвідувачі майже тисячоліття тому. Проєкт організовувала Фундація Олени Зеленської за підтримки Sense Bank. 

3D-проєкції, що їх використала Олена Коляденко у виставі, надихнули організаторів на онлайн-продовження проєкту. «Світло казок» — це збірка історій, які за допомогою ліхтарика та рухів руками можна перетворити на театр тіней. Або ж, настінні малюнки, майже такі самі, як і на мурах Софії Київської, тільки вдома.

Графіті, якими вкриті стіни Софійського собору, — лише один зі способів говорити про цінність цієї памʼятки. За тисячолітню історію Софія Київська акумулювала в собі безліч сенсів, до яких варто всебічно долучатися. Аби це зробити й оприявнити памʼятку XI століття з кількох ракурсів, ми поспілкувалися з фахівцями-гуманітаристами: істориками Вадимом Арістовим та Світланою Іванисько, літературознавицею Наталею Пелешенко, дослідниками та співробітниками заповідника «Софія Київська» Надією Нікітенко та Олександром Тіточкою.

Софійський собор, або ж Софія Київська, розташований на Софійські площі — в одному з історичних центрів столиці. На противагу політичному центру Києва, яким, напевне, варто назвати майдан Незалежності — осердя трьох революцій за державну самостійність та свободу, — Софійська площа сьогодні є радше культурно-історичним серцем міста. Однак на ній також відбувалися наріжні події нашої історії: у XVII столітті містяни вітали Богдана Хмельницького після його переможних боїв, у 1917 році проголошували утворення УНР, у 1919 — Акт Злуки, у 1990-му з мітингу-молебня на Софійській площі розпочалася акція «Живий ланцюг».

Софія Київська — одна з двох споруд, зведених у часи князя Ярослава Мудрого, що збереглася до нашого часу, друга — Золоті ворота — розташована зовсім поряд, варто пройти лише кілька сотень метрів Володимирською вулицею. А якщо подолати орієнтовно стільки само в інший бік (цього разу Володимирським проїздом), то побачите Михайлівський золотоверхий монастир — але це вже відбудований комплекс. Оригінальну памʼятку XII століття зруйнували у 1930-х, аби звести на цьому місці адмінбудівлю, подібну до Міністерства закордонних справ, що стоїть обабіч монастиря на місці так само знищеної Трьохсвятительської церкви.

У 1920-х центр Києва загалом мав інший вигляд: на Хрещатику височіли готель «Національ» і будинок Ейсманів, що їх, як і решту будівель вулиці, підірвали за наказом НКВС у 1941 році; на Подолі стояла Петропавлівська церква XVII століття, а на Печерську — Свято-Микільський Пустинний монастир, історія якого тягнеться з часів Київської Русі. Закономірно, що і путівники тих часів мають інші назви вулиць та вже втрачені локації, як, напевне, найпрофесійніший із них — путівник мистецтвознавця Федора Ернста (1930 року). В його основу лягли екскурсії, що їх проводив Ернст у часи визвольних змагань 1917–1921 років. Це цінна фіксація міського простору Києва до Другої світової війни і до масштабного знищення церков у «безбожну пʼятирічку» 1932–1937 років. 

А от у випадку із Софією Київською 100 років між сучасними нами та Федором Ернстом дещо стираються. Його так само захоплюють фрески та мозаїки, він також звертає увагу на химерні для сучасного ока зображення тварин на сходах південної вежі й теж говорить про цінність Софійського собору як памʼятки не лише києворуської епохи, а й доби бароко. Бо ж дійсно, сучасний вигляд споруди є зразком уже не візантійського стилю, в якому вона була збудована спершу, а українського бароко, в якому її перебудували з ініціативи спершу Петра Могили, а тоді й Івана Мазепи. Зрештою, ці 100 років — це лише невеличкий відрізок часу на тлі тисячолітньої історії собору.

У києворуські часи Софія Київська була важлива передусім інституційно. Це був кафедральний собор для всієї Київської митрополії, резиденція митрополита. Тому й сам собор у тодішніх джерелах називали митрополією — не у звичному сьогодні сенсі всіх земель, що перебувають у канонічній владі митрополита, а як позначення його резиденції — місця, в якому він служить. Власне, багато інших його важливостей теж повʼязані з інституційністю, зокрема, те, що Софія Київська залишалася найбільшим храмом протягом усього києворуського періоду (йдеться про добу з кінця Х до середини XIII століття) і, певне, найякісніше збудованим. 

Звісно, зведення Софії Київської мало символічне значення, адже це була безпосередня апеляція до Софії Константинопольської — головного храму щонайменше Візантійської імперії, а то — як тоді вважалося в Русі — і всього християнського світу.

Софія Київська була також частиною політичного життя Русі. Так, у ХІІ столітті формується традиція проводити обряд посадження князя на стіл, тобто на престол, саме у соборі Святої Софії. Невідомо, чи ця традиція тривала аж до монгольської навали, і так само не встановлено, чи кожен із князів дотримувався її, але низка свідчень про такі випадки є.

У першій половині XVII століття реставруванням Софійського собору опікувався митрополит Петро Могила, проте після його смерті та внаслідок трьох десятиліть політичної нестабільності — доби Руїни — споруда перебувала у занепаді. Проте це змінилося, коли гетьманом став Іван Мазепи, за чийого правління собор набув нового — барокового — вигляду. Софія Київська для гетьмана була осердям суверенної української держави, символом її тяглості від доби Рюриковичів до сучасного йому зламу XVII–XVIII століть. Тим паче, що основою розбудови Гетьманщини Іван Мазепа вважав рівноцінну співпрацю світської держави та церкви, символом якої і є Софія Київська — київський храм, «митрополія руська». Тобто подібно до того, як споруда києворуських часів опанувала барокову оздобу, змісти, закладені у неї тодішнім суспільством, продовжили жити через пів тисячоліття по тому.

У часи визвольних змагань 1917–1921 років Софія Київська знову стала осердям розбудови української держави. У часи Російської імперії Софійський собор був чинним храмом Російської православної церкви, тож після 1917 року зʼявилася можливість повернути українській громаді церковну незалежність. Так, комплекс Софійського собору став певним центром українізації православної церкви. Спершу у квітні 1918-го у Митрополичому домі собору утворилася відповідна ініціативна група, а через рік, у червні 1919-го, відбулися збори парафіян Софійського собору, на яких ухвалили створення старокиївської парафії Української автокефальної церкви. У перших рядах до неї записалися Агатангел Кримський та Георгій Нарбут. А у 1921 році відбулися Перший український православний церковний Собор Київщини та Всеукраїнський православний церковний Собор.

Здається майже парадоксально, що саме Софію Київську — києворуську памʼятку ХІ століття, яка тісно повʼязана з гетьманом Мазепою (якого РПЦ взагалі піддала анафемі) та формуванням Української автокефальної церкви — вдалося вберегти в умовах активної антирелігійної політики СРСР та «очищення» Києва від культових споруд після того, як столицю перенести назад із Харкова. Точно не відомо, що саме врятувало споруду від знищення, проте є кілька обставин, які частково це пояснюють.

Перша з них — у 1934 році Софія Київська стала музейним обʼєктом. Це питання обговорювали ще з 1919 року: пропонували створити музей релігійного культу (або найочевидніший варіант — Софійський музей) чи загалом історичні споруди Старокиївської гори обʼєднати в заповідник «Київський акрополь». Зрештою приводом для перетворення чинної церкви на музей став тиск на УАПЦ та Старокиївську парафію — аж до того, що у 1934 році парафія припинила діяльність, а Софія Київська стала заповідником. 

Другою причиною називають втручання французьких діячів. Мовляв, у 1935 році археолог та мистецтвознавець Микола Макаренко — єдиний український науковець, котрий відмовився підписати документ, який засвідчував, що Михайлівський собор не має історичної цінності — залучив французького письменника Ромена Роллана до порятунку Софійського собору. Франція має опосередкований звʼязок із Софією Київською: Анна — донька Ярослава Мудрого та онука Володимира Великого — була французькою королевою.

Третя причина повʼязана із першою — цінність Софійського собору як історико-культурної памʼятки дуже важко було підважити. Цьому сприяли відкриття науковців, що проводили дослідження споруди та її території від 1919 року. Вони привернули увагу закордонних візантологів, а тому підписані акти про відсутність історичної цінності, як це було у випадку з Михайлівським собором, виглядали б непереконливо.

Проте, звісно, всіх цих підстав могло забракнути, адже, зрештою, під час Другої світової війни Софія Київська була замінована, як і Успенський собор Києво-Печерської лаври, який все ж підірвали.

Поки у 1917 році в Києві засновували Центральну Раду, а згодом і утверджували Українську Народну Республіку, Павло Тичина зафіксував цей час національного піднесення у поемі «Золотий гомін». Поет водночас возвеличує мить, коли після років неслави Україна повертає собі субʼєктність, і нагадує про небезпеки — минулі, теперішні та майбутні, — які криються у чорних птахах, що летять із поля бою, та братерстві, за яким проступає ненависть. Павло Тичина говорить про велич української держави крізь віки, згадує предків, завдяки яким цей золотий гомін, що лунає Києвом у 1917 році, взагалі став можливим. Прикметно, що разом із цим поет не називає конкретних імен князів, гетьманів чи митців, але й без них прокладає тяглість аж до часів Київської Русі — згадує дзвони Києво-Печерської лаври та Софії Київської.

Софійський собор у цій поемі загалом присутній одразу в кількох вимірах: як впізнавана і важлива локація у Києва, що разом із Лаврою та Дніпром загалом формують міський простір у тексті, та як символ історії української інституційності. Не дарма у тексті Україну благословляє один з апостолів Христа, перший Візантійський єпископ Андрій Первозванний, тобто той, хто заснував Константинопольську православну церкву, в підпорядкуванні якої була Київська митрополія із центром у Софії Київській. Крім того, у «Повісті временних літ» згадується мандрівка апостола Андрія українськими землями, під час якої він провістив, що на цьому місці постане Київ, і помолився за це. Павло Тичина прокладає місток у цей сюжет і наголошує на вищому благословінні української державності: від часів, коли на горах над Дніпром формувався Київ, до часів УНР.

До подій, що передували побудові Софії Київської, у роки Другої світової звертався й Іван Кочерга у драмі «Ярослав Мудрий» (1944). Події пʼєси охоплюють 1030–1036 роки — період перед тим, як князь Ярослав став одноосібним володарем Київської Русі та переміг печенігів біля Києва. Таке датування відповідає тодішній усталеній науковій думці про час побудови Софії Київської — 1037 рік, як вказано у «Повісті временних літ» та Новгородському літописі. Натомість сучасна дослідниця Софійського собору Надія Нікітенко датує час будування споруди 1011–1018 роками. 

Іван Кочерга писав свій текст, коли повернувся у Київ з евакуації. Місто було поруйноване бойовими діями, й чимало історичних будівель було підірвано, але не Софія Київська. Можливо, саме ця стійкість споруди і визначила сюжет драми: шлях до найвищої точки правління Ярослава. Сам князь, до речі, зображений ідеалістично, чи то навіть програмно. Він завжди діє в інтересах держави, хоч би для цього треба було пролити ще крові чи відіслати рідну доньку у далекі, небажані для неї краї. А ще Кочерга акцентує, що Ярослав уже розділяє «своїх», руських новгородців та «чужих» варягів, попри норманське походження династії, та цінує руську кров у собі, яка є додатковим — тілесним — підтвердженням легітимності його на княжому престолі руської держави. Будівництво Софії Київської наприкінці драми є символом прагнення Ярослава залишити часи воєн у минулому, ввійти в нову, світлу епоху Київської Русі.

У 1960-х до споруди Софійського собору звертається Павло Загребельний, коли пише історичний роман «Диво». Письменник переплітає три сюжетні лінії: період 992–1037 років часи 1941–1942 років і сучасні на момент написання 1965–1966-й. Події Х–XI століть повʼязують постаті будівничого Сивоока, який згодом збудує Софію Київську, із Ярославом Мудрим; у часи окупації Києва, яким присвячена друга гілка сюжету, професор Гордій Оттава намагається завадити німцям вивезти з Софії всі цінності; а у 1960-ті син професора намагається повернути з Німеччини стародавні манускрипти та покарати кривдника батька.

Нелінійність оповіді дозволяє Загребельному не тільки розповісти про Софію Київську з трьох ракурсів, що, попри дистанцію в часі, мають чимало точок перетину, але й окреслити проблему культурної памʼяті та її належності. Так, Сивоока — творця Софійського собору — викреслили з історії будівлі: Ярослав розгнівався на нього і наказав спалити пергамент зі згадкою будівничого, а у віках залишилося формулювання, що Софію Київську заклав сам князь. Крім цього, Загребельний міркує про долю цінностей, що їх викрадають під час окупації і не повертають назад по завершенню війни. Звісно, письменник обирає лише приклади грабунку німецькою владою, не згадуючи, що потім, найімовірніше, повертали цінності не назад в Україну, а у російські музеї, проте в іншому випадку роман навряд чи б вийшов друком в СРСР у 1968 році.

Серед багатьох відкриттів XXI століття навколо Софії Київської особливої уваги заслуговують графіті. Те, що сьогодні ми назвали б актом вандалізму, — вирізати щось на стінах у громадських місцях, а надто у священних — і раніше заборонялося церковним уставом. Утім, на сьогодні достеменно не відомо, чи карали за написання на стінах двадцятьма ударами палицею на площі, чи потрібно було заплатити представникам монастиря, щоб лишити свій «автограф», та як, якщо заборона все ж існувала, велика кількість графіті була зроблена за вівтарем, куди мали доступ лише священники. Феномен графіті в тому, що попри те, скільки питань лишають видряпані написи на стінах, вони дають ще більше неочікуваних відповідей: хто з відомих історичних постатей бував у Софії Київській, якою мовою вони говорили, які питання їх турбували настільки, щоб написати про це на стіні собору. 

Так, дещо спільне між сучасним бажанням надати розголосу «наболілому» в стрічці на фейсбуці і спробою встановити справедливість у часи Стародавнього Києва бачимо, наприклад, у настінному написі «З Анною, грішнику Якове, ти розлучився в суді брехливо. Позбав мене, Господи, від мук». Тисячоліття тому існували певні вимоги до розірвання шлюбу і, судячи з наведеного тексту, були підстави вважати, що Яків вчинив негідно, надавши фальшиві свідчення. Люди не були готові миритися з нечесністю і зробили Якова відомим усім прихожанам собору, а обурення громади було настільки сильним, що дехто навіть лишав «коментарі» до графіті.

Бувало і так, що одне графіті ставало підтвердженням тому, про що не було однозначної відповіді в наукових матеріалах. Так, відомий напис «Ана ръина» (тобто «Анна королева»), який сьогодні можна жартома інтерпретувати як «Тут була Анна», був видряпаний княгинею Анною, донькою Ярослава Мудрого, яка стала королевою Франції. Здавалося б, «ну Анна й Анна», таких написів іще тисячі на цих стінах . Насправді цей короткий видряпаний слід, який сьогодні важко розгледіти без спеціального обладнання, — свідчення високого рівня освіченості Анни Ярославни, яка жила в часи неписьменності в усій Західній Європі, і того, що освіта серед жінок вищих верств Київської Русі була запроваджена ще з XI століття.

Звісно, більшість текстів, виведених гострим предметом на стіні святині, несе сакральний характер. Утім, те, що подібне практикували 1000 років тому, не означає, що в усіх них треба шукати епохальну цінність. Так, на стінах Софії Київської можна знайти таке графіті: «Ані ані, мані мані, пука кріва, полкі кікі». Чи можна сказати, що цим написом автори зверталися до Бога? Малоймовірно. У цьому прикладі потрібно згадати, що на території Софії Київської розташовувалася школа дитячої грамоти, в якій учні навчалися читати й писати, а цей напис — така собі «лічилочка», приклад дитячого фольклору, який підтверджує, що і сьогоднішні, і тодішні діти могли побешкетувати: помалювати парти, стіни і навіть зробити шаржі на вчителів.

Початок серйозного вивчення настінних памʼяток Софії Київської було покладено лише в минулому столітті: найперша публікація софійських графіті зʼявилася в 1947 році в журналі «Археологія», що видавався в Києві, через інтерес академіка Бориса Рибакова. Потім український історик і дослідник графіті та фресок Софії Київської Сергій Висоцький, зацікавившись публікацією та побачивши інші написи, створив перший каталог і описав 311 графіті в монографії «Давньоруські написи Софії Київської ХІ–ХІV ст.». Утім, найвизначніший внесок у цей науково-дослідний напрям із 2006 року робить доктор історичних наук, фахівець з епіграфіки Вʼячеслав Корнієнко: він уже дослідив понад 7,5 тисяч стародавніх написів собору і видав «Корпус графіті Софії Київської (XI — початок XVIII ст.)» у 12 книгах. А для тих, хто шукає книгу, яка поєднувала б художні образи, що базуються на наукових матеріалах, видавництво «Либідь» пропонує книжку «Коридори часу: середньовічні київські графіті», що вийшла в серії «Твій Київ». У ній Вʼячеслав Корнієнко спробував подивитися на графіті й змоделювати історії, які могли стати причиною їхньої появи.

Наразі йде робота над українсько-шведським проєктом «Написи Святої Софії», який дозволить усім охочим долучитися до вивчення графіті. Національний заповідник «Софія Київська» спільно з Ґетеборзьким університетом розробляють двомовну (українську та англійську) базу даних оцифрованих графіті Софійського собору: в будь-якій точці світу людина зможе зайти у віртуальний собор, підійти до стіни, побачити всі написи, які є на цій стіні, і запропонувати свої зауваження чи тлумачення.

Коли ми чуємо «Софія Київська», перед очима вимальовується панорама, схожа на зображення з різдвяної листівки Василя Кричевського 1947 року. Щоб знайти такий ракурс сьогодні, потрібно розвернутися спиною до готелю Hayatt, який здається дуже недоречним у контексті сусідства з 1000-літньою памʼяткою, і тоді ми побачимо всю красу цього архітектурного ансамблю: височенна чотириярусна дзвіниця, одразу за нею — собор Святої Софії з величними банями, окремі монастирські будівлі обачіч, а все це разом оперізує мур.

Ці споруди, а також Андріївська й Кирилівська церкви та Золоті ворота є частиною історико-архітектурного заповідника «Софія Київська». Іншими словами, прогулюючись звичними маршрутами чи біжучи у справах у цьому районі, ми вже опиняємося, так би мовити, у музеї просто неба, до якого не треба купувати квиток.

Як музейний комплекс «Софія Київська» пропонує безліч екскурсій, але всі вони зосереджені переважно на огляді памʼяток зсередини. Лише одна з них проходить не в їхніх стінах, це  —  пішохідна екскурсія від Золотих воріт до Михайлівської площі. Щоправда, прогулянка проходить не по прямій, яку утворює вулиця Володимирська, а маршрутом, яким іще 200 років тому можна було пройти навпростець, а тепер треба зробити кілька поворотів, — до брами Заборовського через Георгіївський провулок. Історик та провідний екскурсовод Національного заповідника «Софія Київська» Олександр Тіточка пояснює, що такий маршрут окреслює фактично всю територію Стародавнього Києва, який зберігся донині. Щоб підкреслити відстань між сьогоденням і роками зведення згаданих памʼяток, пан Олександр наводить приклад: Золоті ворота — середньовічні руїни, які сьогодні слугують нам за орієнтир «центру міста» — тисячу років тому були околицею Києва, а сучасна станція метро «Золоті ворота» взагалі була поза тогочасною його межею.

Будь-яке місто починається зі вʼїзду до нього: з твердині, яка оберігає духовні й матеріальні скарби міста, тому вибір відправної точки пішохідної екскурсії  доповнює значущість собору Софії Київської. Але є й інша причина: обидві найдревніші памʼятки символізують народження української державності і водночас загострюють потребу актуалізувати ще донедавна незаперечну істину, перетворюючи її на запитання: то хто їх заклав — Ярослав Мудрий чи все ж Володимир Великий? Про це у 8-му випуску збірника статей «Софіївський часопис» за матеріалами міжнародної науково-практичної конференції «Софійські читання» писала Надія Нікітенко, докторка історичних наук, дослідниця Софії Київської і авторка гіпотези про те, що Софія Київська була закладена Володимиром Великим.

Споруди, що стоять довкола собору, були збудовані для монастиря. Тут і дзвіниця, і Трапезна з Хлібнею, і Бурса з Братським корпусом. Усі вони — більше чи менше — перебудовувалися протягом XVIII–XIX століть. Антирекорд встановив Будинок митрополита, який, на думку історика, є другою найгарнішою будівлею після собору, — його перебудовували щонайменше 9 разів. При кожному з митрополитів були ремонтні чи будівельні роботи, тому зараз він представляє архітектури стилі різних епох.

Інша памʼятка архітектурного ансамблю з непростою історією — брама Заборовського. Це — перлина українського бароко, також авторства архітектора Йогана-Ґоттфріда Шеделя, створена на замовлення митрополита Рафаїла Заборовського. Вона заворожує своєю витонченістю та легкістю. Утім, сьогодні вибір розташування брами як парадного вʼїзду міг би здатися дивним і непрактичним, оскільки вона впирається майже впритул в іншу будівлю.

Екскурсовод пояснює це тим, що у XVIII столітті, коли її будували, від брами вела пряма дорога до Золотих воріт, яка зʼєднувала монастир із вʼїздом до Києва. Верхнє місто не розширювалося за часів Ярослава, і лише ближче до XIX століття почався будівельний бум, у результаті якого проклали Георгіївський провулок, а брама опинилася в глухому куті. Із цим знанням стає зрозуміліше, чому вхід до самої Софії Київської розвернутий від брами дзвіниці, через яку відвідувачі потрапляють на територію собору нині.

Попри безумовну історичну цінність і відносну доступність памʼятки, Олександра Тіточку хвилює питання молоді на екскурсіях. Зі свого досвіду він знає, як складно зацікавити школярів чи першокурсників, і називає це кризою гуманітарної науки: «Найперше, з чим потрібно боротися, — це з комплексом меншовартості. Для молоді щось закордонне, іноземне — це апріорі знак якості. А насправді, коли ти в дрібницях пояснюєш, нащадком якої культури ми є і що ми цю Європу разом з іншими народами починали, в них якесь здивування в очах проявляється». Ідеться про те, щоб розвинути на певному рівні культуру кітчу: коли силуети архітектурного ансамблю Софії Київської стануть настільки само впізнаваними, як Колізей у Римі, а всеприсутній погляд жінки асоціюватиметься не лише з «Джокондою» да Вінчі, але й з Орантою, яка є наймонументальнішою памʼяткою європейського мистецтва XI століття. Утім, на думку екскурсовода, справа не конкретно в Софіївському соборі, а у відсутності молодіжної політики, ініційованої державою.

Суголосним є бачення дослідниці Надії Нікітенко: вона вважає, що сьогодні українці прагнуть глибше зрозуміти, що таке українська культура, українська мова, а памʼятка з тисячолітньою історією — це місце, в якому можна шукати відповіді на ці питання. На її думку, сучасному поколінню бракує духовної налаштованості, й це потрібно виправляти, починаючи з малого віку. 

У 2006 році з ініціативи генеральної директорки Нелі Куковальської було засновано науково-дослідний відділ «Інститут “Свята Софія”», який працює не лише над збереженням і реставрацією, а й проводить безперервні дослідження і популяризує культурну спадщину України. Спільно з провідними спеціалістами завідувачка «Інституту “Свята Софія”» Надія Нікітенко провадить видавничу діяльність. Нещодавно науковці написали першу частину книжки-підручника по історії України-Руси: від камʼяного віку, Трипільскої культури до давньої України і часів незалежності. Книжку узгоджено з Інститутом української археографії за програмою про українську державність, українські джерела, українську мову і культуру. Вона адаптована до широкого кола читачів, починаючи з середнього шкільного віку, і незабаром зʼявиться на книжкових полицях. І в бачені науковиці подібні підручники мають стати частиною шкільної програми:

Тривала кампанія Росії зі вкорінення за кордоном думки про її право спадкоємства на Київську Русь та врешті війна стали своєрідним поштовхом до відвідування Софійського собору. Україна лишається на вустах багатьох європейців в останні роки, але вони не мають вичерпного розуміння базових речей про нашу державу. Втім, не лише європейці: Олександр Тіточка відзначає, що з початком повномасштабного вторгнення українці часто приходять на екскурсії із запитанням  «А ми старші за Москву?». Історик каже, що за контекстом такого запитання стає відчутним дефіцит якісних носіїв інформації на історичну тематику:

Історик наголошує, що важливо звертатися саме до сучасних текстів, які розкривають феномен архітектурної, живописної і духовної памʼятки, яка з 1990 року є обʼєктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Іншими словами, цей статус підтверджує, що Софія Київська є універсально важливою памʼяткою для всього світу. Можна звернути увагу на такі наукові монографії, як «Софія Київська Володимира Великого» або «Свята Софія Київська» — обидві написані Надією Нікітенко. Їхня цінність полягає в тому, що такі видання не лише реконструюють історію священного центру Русі, але й деконструюють рамки, в яких працювали історики радянської доби.

Ґрунтовна екскурсія — загалом найкращий формат, щоб познайомитися із памʼяткою рівня Софії Київської: дорослі мають змогу на власні очі побачити мозаїки та графіті тисячолітньої давнини, а підлітки — ще й, скажімо, зацікавитися, як зображали екзотичних тварин у часи, коли намалювати їх можна було лише за описами у перекладних книжках. Не дарма відвідини собору є обовʼязковою частиною музейної практики для студентів-гуманітаріїв у деяких вишах. Наприклад, це вже щорічна традиція для першокурсників Києво-Могилянської академії.

А що ж робити з найменшими українцями та українками, які ще тільки вчаться читати і навряд знайдуть розраду в тривалих і змістовних екскурсіях памʼяткою ХІ століття? Що ж, для них теж є рішення. 

Можна вдосконалювати знання абетки й паралельно гуляти центром столиці на сторінках «Книжечки-мандрівочки» про Київ. А тоді повторити маршрут уже наживо, як буде нагода: подивитися на комплекс Софії Київської з площі, пройтися Володимирською вулицею, оглянути браму Заборовського та сам собор. А до розлогої екскурсії повернутися вже за кілька років.

Або ж можна почитати дитині казку про Софію Київську, а краще ще й зіграти при цьому у вже згаданий театр тіней. Вигадувати історію самим не треба, по неї можна зайти на сайт Світло казок — те саме продовження вистави «Говорять ті, що слухали вічність», яку ініціювали Фундація Олени Зеленської та підтримав Sense Bank. На цьому обрати першу з семи казок, що там є, — «Дракон в дзвіниці» — та відкрити або завантажити інструкцію. У ній буде сам текст казочки та пояснення, як треба скласти руки, щоб на стіні у світлі ліхтарика ожив справжній дракон. До речі, не забудьте взяти олівець або ручку, бо це буде ваш меч!

Так і малеча дізнається більше про Софійський собор, бо саме у його дзвіниці відбуваються події, і дорослі знатимуть, чим розважити дитину під час відключень світла, що на нас іще, напевне, чекають, адже це саме та гра, в яку треба бавитися без світла.

Зрештою, ракурсів, з яких можна поглянути на Софію Київську, навіть більше, ніж ми встигли перелічити, адже ще можна говорити про олійний живопис, діячів, похованих на території музейного комплексу, архітектурні зміни, які зробили вже після барокової доби. Це і закономірно, бо Софійський собор дійсно памʼятка, що культурно, інституційно та символічно утверджує нас як націю.