«Переклад — це завжди відкриття якогось архіпелагу»: розмова з перекладачами та перекладачками з німецької мови

Пізнати іншу культуру, не знаючи мови, якою спілкуються її носії, можливо. Так, ми можемо відвідати Кунстгалле в Гамбургу, щоб подивитися на картину Каспара Давіда Фрідріха «Мандрівник над морем туману», або побачити «Поцілунок» Ґустава Клімта в Галереї Бельведер у Відні. Ми можемо торкнутися руками залишків Берлінського муру або послухати мессу в готичній перлині Відня — Соборі Святого Стефана. Ми однаково впізнаємо з перших акордів фортепіанну пʼєсу «До Елізи» Людвіґа ван Бетховена та пісню Du hast метал-гурту Rammstein. Можемо навіть подивитися зінгшпіль-оперу Вольфґанґа Амадея Моцарта «Чарівна флейта» чи екранізацію роману Патріка Зюскінда «Парфюми» в оригіналі. Коли ми не претендуємо на цілковите вербальне розуміння, нам достатньо задіяти два органи чуття і вгадувати, про що ці твори: за жестами, мімікою, рухами, мелодією, тоном і гучністю мови.

Водночас саме література відкриває асоціативний ряд до слова «культура». Годі шукати більш перевіреного й надійного носія культурної інформації, якому б людина довіряла більше, ніж книжка. Від Святого Письма в перекладі Лютера до підліткового роману Бова Б’єрґа «Ауергаус» 2015 року, письменники творили з різних причин: щоб задокументувати відкриття людства чи особисті, переконати в доцільності чи безглуздості своїх або чиїхось дій, висміяти вади суспільства чи понарікати на епоху або навіть потривожити прогнозами чи рефлексіями. Книжки стають фондом тих знань, до обміну яких прагнуть усі розвинені країни, щоб розуміти, в чому майстерні та чим пишаються інші нації, як долають кризи, які тренди задають. У такий спосіб країни утверджуються в своїй самобутності й водночас стають відкритішими й терпимішими одне до одного, а це є хорошою профілактикою міжнародних конфліктів.  

Саме переклад поглиблює культурне взаємозбагачення й підживлює діалог народів. Без нього культура однієї країни консервується, і хоч якими новаторськими й цінними ідеями вона була переповнена, а навколишні умови — сприятливими до безпечного зберігання, тривала герметизація призводить до втрати смаку.

Щоб краще зрозуміти, як переклад розширює міжкультурні горизонти, ми поспілкувалися з перекладачами Юрком Прохаськом, Віталієм Терлецьким та перекладачками Наталею Сняданко і Роксоляною Свято. 

Наталя Сняданко, українська письменниця, журналістка й перекладачка з розмаїтим доробком перекладу українською, зокрема нобеліатів Ельфріде Єлінек «Кіт і миша», Ґюнтера Ґрасса «Моє сторіччя» та Герти Мюллер «Гойдалка дихання», розповідає, що її робота над перекладами підліткової літератури розпочалася з особистої потреби: «Урсула Познанські — це була абсолютно моя ініціатива для українських видавців. На той момент у мене був син підліткового віку і я побачила, що перекладної літератури для цієї аудиторії українською майже немає. Під час перебування у Відні я звернулася до фахівців, які працюють саме з підлітковою літературою, ми переглянули безліч варіантів і найбільше мені сподобалися саме книги Урсули Познанські. Вони дуже добре працюють на цю аудиторію. У Європі ці тексти активно читають, і я хотіла, щоб українські підлітки теж мали до них доступ».

Наталя Сняданко додає, що йшлося не лише про переклад, а й про усвідомлення браку в самій ніші: «Ми часто нарікаємо, що підлітки мало читають. Але проблема ще й у тому, що дорослі автори не завжди здатні написати так, щоб це справді було цікаво юним читачам. Познанські, на мою думку, дуже тонко вловлює цей вайб — що насправді хвилює підлітків і як про це розповісти». Перекладачка звертає увагу на те, що в сучасній підлітковій прозі з’являються теми, які раніше вважалися табуйованими, наприклад, життя ЛГБТ-персонажів. Це робить літературу живішою і ближчою до реальності підлітків, бо вони хочуть бачити у книжках відображення власного життя та питань, які їх справді хвилюють.

Водночас переклад підліткової літератури має власні виклики: «Для цього сегменту потрібно шукати перекладачів, які спеціалізуються саме на підлітковій літературі. Тут важливо враховувати не лише різницю між дорослими текстами і дитячими, а й тоншу вікову специфіку, бо перекладати для маленьких дітей — це одне, а для підлітків — зовсім інше. Особливий виклик — це сленг, який постійно змінюється і який у кожній мові має свої відтінки. Його треба знати, відчувати, постійно вчити, і це непросто».

За її словами, український ринок підліткової літератури лише формується, але в Європі цей напрям має тривалу традицію. Там видавці добре розуміють: важливо видавати книжки, які справді хочуть читати підлітки, а не ті, що дорослі купують «для виховання». Інакше література перетворюється на інструкцію про те, «як жити правильно», в якій персонажі схематично поділяються на «добрих» і «поганих», що часто має не бажаний, а навіть зворотний ефект.

Літературознавиця й перекладачка з німецької, польської та англійської Роксоляна Свято звертає увагу на німецькомовних авторів і авторок, які мають мігрантський досвід. На її думку, ці тексти є невіддільною частиною сучасного німецького літературного процесу і саме вони можуть особливо відгукуватися українським читачам сьогодні.

Вона наводить приклад письменниці Роні Оттман, авторки курдського походження, яка народилася і виросла в Німеччині. В одному з останніх романів Оттман звертається до історії курдів. Тема, здавалося б, зовсім далека від України, проте, за словами Свято, українці легко можуть проасоціювати власний досвід із тим, яким авторка наділяє персонажів і який є частиною її родинної памʼяті: «Коли читаєш ці книжки, ловиш себе на думці: це ніби історія, яка не має до України жодного стосунку, але вона надзвичайно перегукується з нашим досвідом, бо питання пошуку свого місця у світі, життя між кількома мовами, переїзди між містами й країнами, безкінечні зміни середовища — усе це зараз дуже знайоме багатьом українцям, які покинули свій дім через російсько-українську війну».

За спостереженнями перекладачки дехто досі вважає, що справжня німецька література має бути лише про німців у класичному розумінні, однак насправді історії мігрантів уже стали органічною частиною німецької ідентичності. Ба більше, саме вони відкривають ті дражливі, незручні й складні теми, які здатні резонувати в Україні значно сильніше, ніж традиційні сюжети «про німців для німців».

Окремо Свято підкреслює, що варто приділити більше уваги й жіночій літературі: «Проглянувши списки німецьких літературних премій, я маю враження, що нині письменниці у німецькомовному просторі набагато сильніші та цікавіші. Там є десятки вартісних авторок із різним бекграундом: як народжені в Німеччині, так і ті, хто приїхав туди ще в дитинстві. Це справді висока полиця, і це можна перекладати й перекладати».

Перекладачка згадує Анну Вебер, лавреатку Німецької книжкової премії, яка у великій епічній формі переосмислила історію французької учасниці Руху опору Анни Бомонуар у романі «Анетта, героїчний епос», а також Юдіт Германн, чиї ранні збірки оповідань отримали численні відзнаки й були перекладені багатьма мовами. Серед авторок, які вже присутні в українському перекладі, але чий доробок українською можна і варто розширювати, — Терезія Мора. За словами Роксоляни Свято, саме жіночий голос у німецькій прозі сьогодні звучить особливо сильно й може суттєво збагатити український літературний контекст.

Юрко Прохасько, український літературознавець, психоаналітик і публіцист, у своїй перекладацькій діяльності зосереджується переважно на класичних і модерних текстах. Зокрема, у перекладі Юрка Прохаська українські читати можуть ознайомитися з творчістю Йозефа Рота («Роман простого чоловіка», «Фальшива вага. Історія одного айхмістра»), Вольфґанґа Шивельбуша («Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів»), Йоганна Ґете («Вибіркові спорідненості»).

Роздуми про канон німецькомовної літератури й те, чи достатньо текстів із цього канону перекладено українською, Юрій Прохасько зачинає базовим запитанням «Що взагалі таке канон?»: «Чи ми говоримо про “західний канон” у тому сенсі, як його описав Гарольд Блум, і тоді тримаємося саме цієї оптики чи радше маємо на увазі ширше уявлення про Захід, який змінюється і навіть розпадається просто на наших очах?».

За словами Прохасько, канон літератури — це не застигла, раз і назавжди визначена система, попри те що сама етимологія слова може натякати на сталість. Канон завжди є динамічним, рухливим і чутливим до історичних трансформацій, проте лише з відстані часу можна побачити, як він змінюється: те, що вважалося класикою 50 чи 60 років тому, сьогодні може виглядати зовсім інакше. «Канон — це не тільки список “найкращих” творів, а й віддзеркалення змін у колективному досвіді, уявленні про культуру та про самих себе».

У формуванні канону, міркує Прохасько, завжди існує напруга між універсальністю і неповторністю. З одного боку, є ідея творів «світового значення», таких, що промовляють до всіх культур, як, наприклад, Кафка чи Брехта, з іншого — є вимір національної неповторності, коли література артикулює унікальний голос спільноти. Тут доречно звернутися до концепції Weltliteratur, виокреслену Ґете, згідно з якою він бачив світову літературу оркестром, у якому кожен народний голос має своє звучання, але водночас з’являються й твори, що вибиваються на рівень всесвітньої релевантності.

Для української ситуації питання канону особливо важливе через переклади, оскільки саме переклад визначає, які голоси світової літератури потрапляють до нашого культурного обрію і, на жаль, тут завжди виникають прогалини, а парадокс нерозуміння цих прогалин полягає у тому, що часто українські читачі навіть не підозрюють про відсутність важливих авторів, бо ніколи не мали змоги прочитати своєю мовою: «Тоді германісти чи перекладачі намагаються “прищепити симптоми” — звернути увагу, що в нашому літературному тілі бракує ключових імен. “Як можна думати про німецьке XIX століття без Кляйста чи Ґрільпарцера?” — запитують вони, але більшість українських читачів цих імен просто не знають. Проте з німецькомовним каноном українська ситуація виглядає не найгіршою: багато ключових авторів таки перекладено. Проблема радше в диспропорціях та відмінностях у доборі. Наш перекладений канон завжди буде іншим, ніж у німецькомовних країнах, бо він формується з огляду на інші історичні обставини, інтереси видавництв, комерційні можливості й, зрештою, культурні потреби суспільства в конкретний момент».

Водночас у німецькому світі про український канон знають украй мало — ця асиметрія відображає типові відносини «постімперського» і «постколоніального», утім Юрій Прохасько сприймає це як закономірність: «Жодна національна література не відтворює канон іншої дзеркально. Завжди йдеться про відбір, інтерпретацію та переакцентування». Тож канон — це не лише про тексти, які «треба знати», а радше про механізми включення та виключення, про культурні переклади й неприсутності, які іноді промовляють гучніше, ніж наявні твори. А завдання перекладачів, хоч і не позбавлене комерційних прорахунків видавців, — постійно тримати в полі уваги ці прогалини й пропонувати нові зв’язки між українською літературою та світовим контекстом.

Для перекладача та кандидата філософських наук Віталія Терлецького відсутність перекладених ключових праць таких мислителів, як Йоганн Фіхте, Фрідріх Шеллінґ, Ісаак Ньютон, Готфрід Ляйбніц, видається предметом обговорень не лише в літературознавчих колах і є логічним наслідком того, що Україна не стане вповні частиною європейської культурної спільноти, поки ми не матимемо ці тексти в українському перекладі й поки держава не вбачатиме в цьому принципову цінність. Як викладачеві, Віталію Терлецькому гостро стоїть це питання: «За якими текстами зараз вчаться в університетах студенти? У деяких закладах, як-от у Києво-Могилянській академії, викладач може порадити студентам англомовні переклади. Але в більшості університетів такої можливості немає. Викладач не має правових підстав вимагати від студентів прочитати, скажімо, “Тімей” Платона в англійському перекладі. До того ж рівень володіння мовою часто не дозволяє студентам опановувати філософські тексти. Вони просто не в змозі їх читати».

З цього перекладач виокремлює ще одну проблему, лінгвістичну: наскільки англійський переклад узагалі адекватний порівняно з оригіналом? Адже англійська мова має власну термінологічну традицію, що тягнеться від латини і Середньовіччя, і ця традиція не завжди відтворює смислові та структурні нюанси старогрецької чи німецької мов. У результаті і викладач, і студент опиняються в глухому куті.

Брак перекладів, підкреслює Віталій Терлецький, — це не лише незручність у навчальному процесі. Це суттєвий удар по системі освіти та, як наслідок, по науковій системі загалом, проте найбільше, за його оцінкою, страждають українська культура і суспільство. Адже там, де немає доступу до класики, формується занижений статус науки та освіти, що має далекосяжні наслідки: «Справа навіть не лише в тому, що в нас немає перекладів. Біда в тому, що в нас немає бачення, немає програми на хоча б 15 наступних років. Немає стратегії, які саме тексти мають бути перекладені, щоб український читач мав повноцінний доступ до світової інтелектуальної спадщини».

Як приклад Віталій Терлецький пригадує минулорічне  300-річчя Імануеля Канта, яке стало великою подією у світовій гуманітаристиці, йому присвячували конференції, публічні лекції, державні заходи. В Україні ж ця подія залишилася майже непоміченою. З одного боку, це закономірно, адже контекст війни вимагає більшої зосередженості на власній культурі та її осмисленні. З іншого — це ще й говорить про те, що Канта як ключову фігуру європейської філософської спадщини ми не так добре знаємо, як варто було б.  І це попри те, що саме Кант перекладений українською найбільше з усіх класиків. Зрештою, дефіцит перекладів призводить до більшої проблеми: українське суспільство втрачає інтелектуальні інструменти для осмислення себе й світу. І ця прогалина поступово відбивається і на рівні освіти, і на рівні культури, і на здатності вести розмову на рівних із глобальним світом.

Утім, актуальний стан справ на перекладацьких теренах не є вироком. Хоч як би парадоксально страшно це звучало, але жахливий стан війни, попри численні жертви і на фронті, і в тилу, дає шанс почати змінювати життя на різних рівнях. Один із таких напрямів Віталій Терлецький вбачає в перекладах: «Хоча б тому, що, по-перше, це зробить нас інтелектуально багатшими, а по-друге, ми зможемо без сорому дивитися в очі всім тим нашим героїням і героям, які після перемоги повернуться. І щоб ми могли сказати: ми теж робили свою справу. Це — результат. І тому, попри жахи, попри сірість, попри інколи катастрофи, все одно потрібно докладати зусиль».

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.