Пантелеймон Куліш: «перворядна зірка в нашому письменстві»

Більшість знає його як автора історичного роману «Чорна рада». Перший перекладач Біблії українською мовою, творець першого фонетичного правопису — «кулішівки», етнограф, засуджений до заслання громадський активіст  — і це лише деякі цікаві факти з біографії Пантелеймона Куліша. До 205-річчя письменника підготували добірку цікавинок, які допоможуть краще його пізнати.

Наприкінці 1850-х письменник розробив власний правопис за фонетичним принципом. Варто зазначити, що доволі довгий час не було єдиної правописної системи, тож багато хто уніфікував правила на свій розсуд. Так з’явилися «грінченківка» (дещо змінений варіант «кулішівки», до речі), «желехівка», «драгоманівка» чи «максимовичівка». Проте саме правопис Куліша став базою для всіх подальших українських правописів.

Пантелеймон Куліш знався особисто й листувався з багатьма інтелектуалами, зокрема з Тарасом Шевченком. Був під протекцією професора Київського університету Михайла Максимовича. У січні 1846 року вже знаний через свою творчу та етнографічну діяльність письменник разом із друзями Василем Білозерським, Миколою Костомаровим та іншими активістами (загалом 12 діячів) утворили Кирило-Мефодіївське братство, згодом до них доєднався Тарас Шевченко. Покровителями обрали святих Кирила і Мефодія, програмним документом — «Книги битія українського народу», а самі братчики носили персні з гравіюванням «Святі Кирило і Мефодій, січень 1846 року». Уже навесні 1847 року їх заарештували. Куліша засудили до заслання.

Був одружений з Олександрою Білозерською-Куліш — письменницею, більш відомою під псевдонімом Ганна Барвінок, яка походила з шанованої родини. Куліш сватався до Олександри тричі, проте матір була невблаганною. Пара одружилась у 1847 році, старшим боярином на весіллі був Тарас Шевченко. А під час медового місяця пари відбувся арешт членів Кирило-Мефодіївського братства. Олександра поїхала за чоловіком у заслання і три роки провела з ним у Тулі. 

Подружнє життя не було легким через зради Куліша, та вони прожили разом 50 років. Цей бік життя письменника описав Віктор Петров у романізованій біографії «Романи Куліша». Олександра постійно всіляко підтримувала чоловіка, поклала свою письменницьку кар’єру на вівтар його творчості. Куліш присвятив їй кілька віршів зі збірки «Дзвін».

Іван Франко називав його «одним з найбільших майстрів українського слова», «перворядною зіркою в нашому письменстві», хоча вони й мали різні погляди на життя та мистецтво. Він також неодноразово критикував Куліша, зокрема й через різність політичних поглядів. Франко закидав йому «повну неконсеквентність, невиробленість і наївність поглядів», надто лояльне ставлення до російських правителів, відсутність зв’язку з реальністю й молодим поколінням діячів, зокрема у національному питанні. А в некролозі, крім позитивних згадок, він пише про смерть Куліша як про звільнення «від того огидного вінка, який він у безтямнім засліпленні сам собі наложив на сиву голову».

Французька, англійська, німецька, італійська, іспанська, латина, іврит та майже всі слов’янські — цими мовами тою чи іншою мірою володів Пантелеймон Куліш. У нього був амбітний план: перекласти українською всю драматургію Шекспіра. Це вдалося зробити лише з п’ятнадцятьма п’єсами, три з яких, на жаль, загубилися («Отелло», «Комедія помилок», «Троїл та Крессіда»). 

Переклади Куліша радше можна назвати лірико-поетичними переспівами, у яких він намагався додати оригінальному твору глибини. Він також перекладав російську поезію (не забуваймо про контекст життя в Російській імперії), балади Адама Міцкевича, Йоганна Вольфганга Ґете, частину роману у віршах «Дон Жуан» та поему «Чайльд-Гарольдова мандрівка» Джорджа Гордона Байрона, драму Фрідріха Шиллера «Вільгельм Телль». 

Куліш працював над перекладом протягом 35 років. Повністю Старий і Новий Заповіти вийшли вже після його смерті у Відні 1903 року (з редакційними правками Івана Пулюя та доопрацюванням Івана Нечуя-Левицького). Це, безумовно, визначна подія для українського релігійного життя. Книга книг перевидавалася чотири рази за кордоном, адже мала неймовірний успіх серед духовенства та інтелігенції, а на територію підросійської України вона потрапляла винятково контрабандним шляхом аж до 1905 року.

Він — єдиний із поетів романтичної доби, хто «перейняв кобзу» Тараса Шевченка. Тоді як сучасники все більше відходили від народнопісенної традиції, до якої тяжів Кобзар, Куліш намагався наслідувати його стиль, ритміку та віршовий розмір. Це бачимо у першій поетичній збірці «Досвітки», яка вийшла вже по смерті Шевченка. З одного боку, це доволі сентиментальне наслідування свого кумира, та з іншого — все ж епігонство, яке не підвищувало рівень його власної майстерності.

«Чорна рада», за словами Віктора Петрова, це «роман психологічних типів та суспільних конфліктів». Основою для нього стала ніжинська Чорна рада 1663 року, проте основний фокус зосереджено не на подіях, а на характерах. Пантелеймон Куліш запозичив цей метод у Вальтера Скотта — не писати про все в загальному, а вимальовувати в уяві читача цілісну картину за допомогою нібито незначних сцен та реплік персонажів. 

Пантелеймон Куліш був прихильником, як він це називав, «хутірської філософії», суть якої виклав у творах «Листи з хутора», «Хутірська філософія і віддалена од світу поезія», «Хуторна поезія». Згідно з його баченням, хутір був своєрідним заповідником для збереження нації та протиставлявся урбаністичному русифікованому простору. Основою економіки мало стати хліборобство на засадах приватної власності, і в цьому середовищі повинні відродитися «лицарі духу», які з української «етнографічної нації» зроблять «націю політичну». Ці погляди Куліша були частиною тогочасного інтелектуального мейнстриму в Європі та Україні, характерного для доби романтизму.

Щоб обходити цензуру, Пантелеймон Куліш не обмежувався одним іменем. За життя він використав близько десяти псевдонімів та криптонімів: Панько Казюка, Козак Белебень, Данило Юс, Хуторянин, Павло Ратай, П. К., Николай М., К., М., Н. М., П. К.

Пантелеймон Куліш жив на перетині епох романтизму та реалізму. І хоча зрілі його роки припали на становлення нового мистецького напряму, він залишався романтиком і за натурою, і у творчості.