8 грудня 2013 року в активному вжитку українців зʼявилося слово «ленінопад». У той день в розпал Революції Гідності близько 18.00 на Бесарабській площі, в самому центрі Києва, повалили памʼятник Леніна. Це запустило, а краще сказати реактивізувало хвилю демонтажів подібних памʼятників в усій країні.
Історія повалення «Леніна» насправді бере свій початок 1 серпня 1990-го року, коли у Червонограді Львівської області був зруйнований перший памʼятник «вождю світового пролетаріату». Тоді ця подія сколихнула усю «країну рад», а радіо «Свобода» поширило новину назовні. Протягом 1990 року памʼятники Леніну зруйнували ще в Тернополі, Коломиї, Бориславі, Дрогобичі та в інших містах Галичини. На той момент на території України було понад 5.5 тисяч монументів Леніну — чи не найбільше з усіх країн СРСР. Тобто роботи попереду було ще дуже багато.
Ілюстрація — Туристичний портал Червонограда
Нова хвиля повалень Леніна сталася вже через рік — у серпні 1991 року зруйнували низку памʼятників у західних областях України. А 12 вересня, незадовго після проголошення Незалежності, демонтували головний монумент на честь Жовтневої революції разом з памʼятником «вождю» на Майдані Незалежності у Києві. Протягом наступних років відбувалися поодинокі повалення памʼятників у різних містах з ініціативи місцевої влади.
Ілюстрація — фото Юрія Косіна
2009 року Віктор Ющенко підписав указ «Про додаткові заходи щодо вшанування памʼяті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні», серед пунктів якого було зобовʼязання демонтувати памʼятники осіб, причетних до проведення Голодомору та політичних репресій в Україні. Завдяки цьому протягом наступних років до Революції гідності було демонтовано невелику кількість памʼятників, хоча фіксували багато пошкоджень та актів зневаги до монументів у різних куточках країни. Так, 2 березня 2013 року ланцюгова реакція дійшла до Єнакієвого Донецької області, відомого і згадуваного переважно як мала батьківщина Віктора Януковича. Місцеві активісти закидали памʼятник Леніну яйцями та обмалювали фарбою.
Події 8 грудня 2013 року стали каталізатором до значно рішучішого «Ленінопаду», аніж був до того. Памʼятник на Бесарабці намагалися повалити ще 1 грудня, проте тоді вдалося лише розмалювати його та облити фарбою. Накинути зашморг на Леніна в активістів вийшло вже через тиждень — на цей раз вдало. Окрім визначної історії повалення, цей монумент має специфічні обставини побудови. Його встановили невдовзі після Другої світової війни, у 1946 році, на місці, де в часи німецької окупації стояла шибениця, щоб проводити публічні страти. Тому памʼятник Леніну саме на цій площі мав подвійно негативну конотацію: як історична памʼять про постать, причетну до знищення українців, та як спаплюження місця вбивств невинних жертв іншої диктаторської системи.
Після цих подій хвиля покотилася вже усією країною, лише за один лютий 2014 року було знесено понад 300 памʼятників — більше, ніж за всі попередні роки незалежності. Останні роки схожа доля в монументів й інших комуністичних діячів та російськоімперських символів: Ушакова, Ніколая II, Суворова, Зої Космодемʼянської, Пушкіна, невідомого радянського солдата і решти. Наразі великі памʼятники Леніна продовжують стояти лише на тимчасово окупованих територіях Луганської та Донецької області та в анексованому Криму.
Складніша ситуація із територіями, які стали окупованими внаслідок повномасштабного вторгнення. Послідовною політикою окупаційної влади є повернення до радянських атрибутів та маркувань простору, а встановлення Леніна на його «законний» постамент є безумовно першим і обовʼязковим кроком. Так сталося, наприклад, у Генічеську, де у квітні 2022 року поставили назад монумент, який був демонтований у 2015 році, схожі ситуації сталися також у Мелітополі та Новій Каховці. Це породило дискусію, наскільки доцільно зберігати памʼятники та лишати постаменти, бо поки вони цілі, Леніни, Суворови та Пушкіни в будь-який момент можуть повернутися на свої старі місця.
Хоча відсутність постаментів також не заважає окупаційній владі додавати у міський простір нових Ленінів. Так, у міському парку Маріуполя встановили нове погруддя «вождя», яке, на щастя, не протрималося довго. «Ленінопад» за 10 років свого існування набув вже принципового значення, якщо раніше памʼятники часто прибирали з неохотою, бо не вважали їх загрозою, то тепер таке маркування території є абсолютно неприйнятним. Навіть на окупованих територіях триває звільнення бодай від всюдисущого Леніна: нововстановлене погруддя в Маріуполі вже знищено, а згаданий раніше памʼятник у Новій Каховці нещодавно був підпалений партизанами.
Ілюстрація — фейсбук Юрія Соболевського
З переходом від політики декомунізації до політики дерусифікації як ширших деколонізаційних заходів, у «Ленінопада» зʼявилися кілька доволі масштабних відгалужень — «Суворопад» та «Пушкінопад». Демонтаж памʼятників Алєксандру Суворову — полководцю Російської імперії, причетному до придушень повстань, депортації та знищення корінних народів — почався ще до початку повномасштабного вторгнення, але найбільших масштабів набув вже після, ставши частиною проєкту дерусифікації. Ідея повалення памʼятників Алєксандру Пушкіну зустріла, мабуть, найбільше спротиву. На відміну від Суворова та Леніна, Пушкін не був політичним діячем, тому і до сьогодні в суспільстві зустрічаються голоси, які не вважають руйнування монументів письменника доцільними.
Ілюстрація — фейсбук Ужгородської міської ради
«Ленінопад» набуває дедалі більш метафоричного значення. Тепер йдеться не лише про повалення конкретних памʼятників, і навіть не лише про монументи. Фразу «Іду робити Ленінопад» можна почути в контексті загального нетерпіння до будь-якої радянсько-російської символіки, яка зʼявляється як в українському громадському просторі, так і за кордоном.
За мотивами подій «Ленінопаду» 2013-2014 років Світлана Шимко зняла однойменний іронічний документальний фільм про прощання із радянською епохою та її пережитками. Стрічка показує часи розквіту й занепаду ідолів та загробне життя діячів, що стали привидами історії. А спіритичний сеанс із духом Леніним, запропонований сюжетом фільму, вслід за зустрічами з трьома духами у Дікенсівській «Різдвяній пісні в прозі», дає змогу зрозуміти минуле, сучасність та майбутнє.
