Культурна реінтеграція Криму: (не)втілені кроки

18 травня виповнюється 80 років з часу депортації кримських татар — одного з наймасштабніших злочинів радянської влади. Саме у контексті цієї трагічної події — іноді ще приурочуючи до дат окупації або жахливих новин про долі політв’язнів-киримли — медіа пишуть про Крим. Утім приводів говорити про нього насправді є багато, оскільки над питанням реінтеграції півострова (тобто повернення і відбудови) надважливо працювати вже зараз.    

Культурна реінтеграція Криму є важливою частиною цієї політики, адже російська окупація призвела до занепаду, зокрема, культурного життя півострова. День у день медіа повідомляють про значні порушення прав корінних народів, зокрема права на етнічну ідентичність, культурну та мовну самобутність. Йдеться також і про руйнування автентичного вигляду численних пам’яток архітектури, проведення незаконних розкопок, привласнення музейних та археологічних ціннностей фондами російських музеїв. Тож якою має бути політика культурної реінтеграції Криму і які кроки вже зараз допоможуть її втілити? 

Після окупації Криму до рук росіян потрапило майже півтора мільйона культурних об’єктів, зокрема й тисячі музейних артефактів різних періодів. До окупації на півострові діяла 31 музейна установа, філія Національного заповідника «Софія Київська» — «Судацька фортеця», близько 350 громадських та відомчих музеїв, які функціонували на базі різних закладів. Крім того, на території Севастополя працював, з-поміж іншого, і національний заповідник «Херсонес Таврійський», військово-морський музейний комплекс «Балаклава» та «Військово-історичний музей Чорноморського флоту», який підпорядковувався Міноборони України. На жаль, як відзначають дослідники, наразі сповна оцінити масштаб втрат культурних цінностей у Криму, як і на решті окупованих територій, неможливо. 

Друга група порушень — це незаконні ремонтні роботи, які стосуються пам’яток архітектури містобудування. Наприклад, йдеться про Ханський палац, палаци Південного берега Криму — Масандрівський, Лівадійський, Воронцовський в Алупці. Про Мітрідатські сходи в Керчі, які вже розвалюються після російського ремонту, та менш відомі пам’ятки, як, наприклад, Вежа святого Костянтина у Феодосії.

Ще одна група порушень — це незаконне переміщення музейних предметів з території Криму до Росії. Показовою була історія з «Кримським золотом», яке експонувалося на виставці «Крим: золото і таємниці Чорного моря» з лютого по серпень 2014 року в Музеї Алларда Пірсона в Нідерландах. Предмети з колекцій Національного музею історії України та чотирьох музеїв Криму вдалося повернути до України тільки після 10 років судових процесів, оскільки музеї Криму, які де-факто контролює влада Росії, наполягали повернути предмети саме на півострів.

Крім цього, за словами експерта, відбулося ще близько десяти переміщень предметів — від мечів до монет — на реставраційні роботи до російських музеїв. 

За словами Дениса Яшного, Міністерство культури та інформаційної політики після початку великої війни теж почало вести свій реєстр, утім він зосереджений здебільшого на тому, що висвітлюється у ЗМІ. Споруди, які мають статус пам’ятки або щойно виявленого об’єкту культурної спадщини, є на виду, про них знімають сюжети. Наприклад, поблизу Херсонеса окупанти просто зараз знищують некрополь святих у Карантинній балці, який є археологічною пам’яткою II століття. Під приводом «робіт з прокладання каналізації» 10 квітня цього року будівельна техніка зруйнувала стародавню кладку та скельну поверхню некрополя. Як зазначають фахівці, на цьому місці може бути чимало археологічних об’єктів, зокрема, саркофаг, гончарна піч, урни для поховання останків, кістяки й предмети, які супроводжували поховання.

Водночас є й об’єкти, про які мало хто говорить. Наприклад, кургани, які розташовані у полі далеко від населеного пункту і не є на видноті. Саме тому, знайшовши кваліфікованих фахівців, Кримський інститут стратегічних досліджень з 2023 року почав моніторити ситуацію, залучивши супутникові знімки. 

Назвати наймасштабніші втрати вкрай складно, оскільки росіяни не лише захоплюють пам’ятки чи вивозять артефакти, а й займаються незаконними розкопками. Наприклад, окупанти публікують у мережі знакові речі з коштовних металів, знайдених саме у такий спосіб.

Також в археології (така система діє і в Україні, і в Росії) є відмінність між польовим описом, коли описують всі знахідки, і колекційним, під час якого зазначають, що передають до музейних установ. Відомості між ними можуть дуже відрізнятися, бо ніхто, наприклад, не буде передавати в музей тонни будівельної кераміки, яка є на деяких об’єктах в Криму. Адже таких обсягів жоден із закладів не прийме. 

Тому побачити повну картину культурних втрат ми зможемо тільки після деокупації Криму. Проте у контексті реінтеграції півострова вже сьогодні важливо фіксувати пошкоджені історичні та архітектурні памʼятки, документувати руйнування та збитки, напрацьовувати законодавчі ініціативи та залучати у ці процеси міжнародні організації та закордонних партнерів. 

Детальніше з верифікованою інформацією про культурні об’єкти, які постраждали через Росію, можна ознайомитися на мапі Кримського інституту стратегічних досліджень та на інтерактивній «Мапі культурних втрат» Українського культурного фонду.

Питання інституційності — одне з найважливіших у контексті культурної спадщини. Проблема полягає у тому, що органи охорони культурної спадщини місцевих адміністрацій, які відіграють визначальну роль у цьому питанні, закуті нормами законодавства. Адже, як зазначає Денис Яшний, лише культурне обстеження пам’ятки є підставою для заяви, що вона зруйнована. А це, зрозуміло, на окупованих територіях зараз неможливо зробити.

Зараз у нас діє дві інституції, які займаються культурною спадщиною: у сфері реінтеграції — Представництво президента в АР Крим, в сфері культури — Міністерство культури та інформаційної політики. Утім їхні повноваження ну дуже обмежені. 

Тому, на думку Дениса Яшного, найкращим варіантом було би створити військову адміністрацію в Криму. На її базі діяло б управління, яке б займалося культурною спадщиною. Крім того, у контексті реінтеграції потрібні кваліфіковані спеціалісти: співпрацювати з археологами, які брали дозволи у Міністерства культури РФ держава не зможе, а фахівців, які займалися Кримом і перебувають зараз на підконтрольній Україні території можна перелічити на пальцях однієї руки. 

Ще один важливий аспект для реінтеграції — законодавча база, адже для вирішення всіх спорів не вистачає статей Кримінального кодексу. Наприклад, стаття 438 ККУ «Порушення законів та звичаїв війни» не передбачає захисту культурних цінностей, а стаття 298 ККУ «Незаконне проведення пошукових робіт на об’єкті археологічної спадщини, знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини» класифікує незаконні археологічні розкопки як правопорушення, а не як кримінальний злочин.  

Крім того, в Україні досі до кінця не ратифіковані та не імплементовані Гаазька конвенція про захист культурних цінностей під час збройного конфлікту та Рамкова угода Ради Європи щодо захисту культурних цінностей.

Сучасне мистецтво Криму є не менш важливою частиною культурного життя півострова, хоча чимало митців зараз змушені творити в екзилі. Адже воно дає змогу не лише заглибитися в історію чи пізнати культуру та традиції народів, які проживали у Криму, а й побачити відображення нинішньої окупації в мистецтві. Йдеться про кіно, музику, книжки, кухню та інші сфери культури. 

Коли ми говоримо про мистецтво Криму, то маємо пам’ятати, що кримські татари, караїми та кримчаки вважаються корінними народами України, які історично сформувалися в Криму та не мають іншої Батьківщини, крім України. Зокрема, офіційно на півострові проживає понад 300 тисяч кримських татар, близько 50 тисяч — на материковій частині України, ще сотні тисяч живуть за кордоном. Тому вони є важливими  творцями  культури Криму, зокрема і мистецтва, разом з українцями, які працювали чи працюють з темою півострова.   

Часто зі слів кримських татар можна почути про те, що майже завжди їхню історію писали інші, а не вони самі. Тому для того, щоб реінтеграція Криму була якомога ефективнішою та спиралася на мультикультуралізм, притаманний для півострова, важливо дати змогу кримським татарам утвердитися в українському культурному просторі та творити свої мистецькі проєкти. Ось лише кілька з них.  

Художник, заслужений майстер народної творчості Рустем Скибін уже кілька десятиліть займається унікальною кримськотатарською керамікою, зразки якої після депортації кримських татар довелося збирати по крихтах. Він навіть розробив ексклюзивний стиль розпису, який нещодавно представив, зокрема, на виставці військових артефактів від VII до XIX століття під назвою «Qalqan/Щит». 

Твори Рустема Скибіна представлені у колекціях Білого дому, Вестмінстерського палацу, залі ПАРЄ, Українському культурному центрі в Торонто, Музеї образотворчого мистецтва Гранади, Палаці всіх правителів у Вільнюсі, Національному музеї Індонезії, Центрі сучасного мистецтва CerModern в Анкарі, Музеї сучасного мистецтва Ghalya’s в Омані. 

Крім того, у 2021 році митець реалізував проєкт «Шлях/Yol», у межах якого було створено понад 500 мистецьких продуктів (кіно, музика, артефакти, виставки, туристичні маршрути) та сформовано колекцію з понад 250 предметів кримськотатарського мистецтва. Наприклад, протягом семи днів 30 відомих кримськотатарських і українських діячів культури, журналістів, блогерів пройшли за маршрутом однієї з гілок колишнього Чумацького шляху від Києва до Криму.

У сфері літератури успішним прикладом є українсько-кримськотатарський літературний проєкт «Кримський інжир». У його межах з 2018 року відбувається конкурс, а твори переможців об’єднують в антології. Як зазначає засновник проєкту, заступник директора Українського інституту Алім Алієв, «Кримський інжир» не лише розвиває кримськотатарську мову та літературу (бо автори пишуть з різних куточків Криму), а й інтегрує кримськотатарський інтелектуальний дискурс в український. 

На «Кримський інжир» також надходять роботи політв’язнів з Криму. Наприклад, в антології під назвою «Куреш», яка вийшла минулоріч, є роботи Нарімана Джеляла, Сервера Мустафаєва та Асана Ахтемова, які, перебуваючи у російських тюрмах, не бояться писати та ділитися своїми текстами. Як зазначає Алім Алієв, це відродження забутого жанру — літератури з-за ґрат.    

Зараз журі працює над прочитанням текстів цьогорічного, вже п’ятого, конкурсу. Надходять різні тексти — зокрема і дружин політв’язнів, і військовослужбовців.  

Громадський діяч, соліст ансамблю пісні та танцю ЗСУ Ісмаїл Курт-Умер створює відеопроєкти, через які, зокрема, популяризує кримськотатарську культуру. Їх він публікує на своєму каналі в YouTube. Наприклад, до Дня спротиву окупації Криму за його ініціативи вісім військових колективів з усієї України грали кримськотатарські народні мелодії.

Крім того, за словами Ісмаїла Курт-Умера, такі відео розвінчують російські наративи.

Одним із аспектів проєктів є і об’єднання українського та кримськотатарського. Наприклад, до Дня Збройних Сил України Ісмаїл Курт-Умер разом із мультиінструменталістом Гордієм Старухом презентував кліп «Не біда» — сучасну козацьку пісню, в якій йдеться про те, що кримські татари та українці з часів Кримського ханства донині постійно борються з одним і тим самим ворогом.

За сюжетом спершу у кліпі український козак зустрічається з кримським татарином і з їхньої взаємодії глядач бачить, що вони розуміють одне одного. Далі з’являється сцена з часів радянського режиму — представники обох народів потрапляють на допит, у підвалі над ними однаково знущаються. Наприкінці пісні відображена наша реальність — кримські татари у складі ЗСУ захищають Батьківщину від окупантів. Протягом усього кліпу відстежується важливий елемент — погляд кожного з учасників, який свідчить про єдність, згуртованість, є відчуття єдиного цілого.

Українська та кримськотатарська культури перепліталися впродовж багатьох століть, мають чимало спільного, попри те, що Росія системно намагалася знищити історичну правду та зв’язок материкової України і Криму. Серед дослідників та суспільства існують різні погляди, як ці культури варто розглядати: окремішно, разом в об’єднанні проти спільного ворога чи цілком окремо?   

Найбільш прийнятним є сприйняття кримськотатарської культури у спайці з українською. Воно стосується насамперед українців у ширшому розумінні, зокрема науковців, дослідників, журналістів та громадських діячів, які працюють з темою Криму. 

Алім Алієв радить українцям розглядати кримськотатарську культуру як свою іншу, а не як чужу.

Ісмаїл Курт-Умер також підтримує ідею, що українська та кримськотатарська культура повинні розвиватися пліч-о-пліч.

Така співпраця обох культур важлива і для реінтеграції Криму, оскільки їхня взаємодія допоможе Криму стати частиною українського культурного простору, висвітлювати його вже через сучасні, незаангажовані наративи.  

Що стосується культурної спадщини Криму, то, за словами Дениса Яшного, вона є насамперед українською, а вже тоді, наприклад, кримськотатарською. Адже у цьому контексті ми говоримо про надбання політичної нації, до якої належать і кримські татари, і кримчаки, і караїми, і роми, і етнічні білоруси та росіяни, які проживали чи проживають на території України.

Існування народу — і, зрозуміло, культури — неможливе без знання мови, яке сповна може забезпечити структурований освітній процес. Зараз можливість навчатися мають лише 5% кримських татар, а кримськотатарська мова перебуває на межі знищення за класифікацією ЮНЕСКО. Водночас трапляються сплески зацікавлення кримськотатарською, як, приміром, після перемоги Джамали на Євробаченні. Тоді чимало людей шукало курси, кількість яких зросла лише після повномасштабного вторгнення. Зараз вивчити мову можна у закладах вищої освіти (за спеціальностями кримськотатарська мова і література у КНУ ім. Шевченка та ТНУ ім. Вернадського) або ж на курсах для початківців у ТНУ, Українському католицькому університеті у Києві чи у Кримському домі в Києві. Також для дітей на Київщині є кримськотатарська школа-ліцей Birlik. Онлайн діє освітня мультимедійна платформа BÜLBÜL для дітей до 5 років.

За словами Аліма Алієва, важливим елементом, без якого не відбудеться реінтеграція Криму, є зміцнення кримськотатарської ідентичності. Йдеться передусім про відчуття належності до певної спільноти. 

Водночас важливо наголосити, що загалом ситуація з мовами інших національних спільнот України є непростою і потребує багатьох напрацювань. Хоча такі помалу з’являються — наприклад, у лютому Кабмін затвердив методологію використання мов нацменшин, яка встановлює єдині умови в тих населених пунктах, в яких нацменшини традиційно проживають чи становлять понад 15% населення. У документі йдеться про більшість сфер суспільного життя. 

Наразі в Україні існує Стратегія розвитку кримськотатарської мови до 2032 року. 

Дорослі ж можуть вивчати мову або на курсах, або вступивши на відповідну освітню програму в кількох українських університетах.

За словами Аліма Алієва, однією зі стратегій реінтеграції має бути перезапуск або створення нових культурних інституцій у Криму, які будуть синхронізовані з тими, що діють на материковій території України.

Одним із основних напрямків діяльності таких інституцій має бути і деколонізація (процес звільнення від колоніальної спадщини) знань про кримських татар та Крим загалом. Наприклад, важливо розвінчувати радянські та російські міфи про півострів, повернути автохтонні кримськотатарські назви населених пунктів.

Отже, реінтеграція Криму, зокрема її культурна складова, — це непросте завдання для української влади, адже на відновлення культурних зв’язків Криму з Україною та подолання наслідків російської окупації знадобиться не один рік. Тому важливо, що у нас уже триває діалог і є перші напрацювання потенційних кроків після деокупації півострова. Наприклад, вже існують мапи культурних втрат Криму та низка кримськотатарських проєктів, починається впровадження кримськотатарської мови в навчальні програми або ж окремі курси. Водночас цих дій наразі недостатньо: у нас досі слабка законодавча база, немає державних інституцій, які б усеохопно та прицільно опікувалися темою Криму, не вистачає фахівців, зокрема і серед представників кримських татар.