Поетка, письменниця та перекладачка Катерина Міхаліцина, режисерка Марися Нікітюк, дитяча та підліткова письменниця Ольга Купріян, музично-театральний колектив DakhTrio, музична спільнота FUSION JAMS. Про більшість із них ви могли чути в контексті книжок, фестивалів чи промоції культури. Для мене віднедавна всіх цих митців обʼєднує також те, що вони стали менторами для підлітків, які захоплюються мистецтвом. Передусім — стали дорослими, яким можна довіряти й до яких можна приходити за порадою та підтримкою.
Початок: кіно в горах
Напрямок мистецьких лабораторій благодійного фонду «Голоси дітей» почався з ідеї співзасновника організації Азада Сафарова та режисерки Марисі Нікітюк. Вона пригадала, як їй самій у підлітковому віці в 90-х написання історій допомагало справлятися з навколишньою реальністю, коли батьки не мали часу й ресурсу на підтримку. Марися подумала, що й під час війни багато підлітків опинилися в подібній ситуації — дорослі поруч з ними часто зосереджені на виживанні й щоденних викликах і турботах. Так виникла ідея курсу сторітелінгу в кіно з елементами арттерапії, який був би скерований саме до таких дітей.
Курс тривав онлайн кілька місяців, а тоді в команди та учасників спонтанно виникла ідея — якщо ми вже пишемо сценарії, то може спробуємо щось зняти? Марися запросила своїх друзів зі сфери — операторів та звукорежисера, і так за кілька днів народився короткометражний фільм «Що ми втратили».
Марися Нікітюк та Оля Микитчин під час кіномайстерки
Команда та діти під час кінокурсу
Координаторка мистецьких лабораторій Оля Микитчин згадує епізод з того першого виїзду — як вона бігла по полонині, проганяючи корову, яка підійшла небезпечно близько до дуже дорогої, узятої напрокат кінокамери. Загалом увесь процес знімання фільму став експериментом як для учасників, так і для організаторів.
«Увесь час ми вважали: це про щось, що хвилює підлітків, що їм хотілося б сказати, але допомогли оформити ці переживання дорослі митці. Основна тема фільму — втрати через війну: фізичні, емоційні, дуже багато різних речей. Після цього ми вирішили продовжити напрямок. Для нас дуже знаково й цікаво бачити взаємодію дорослих митців з підлітками», — згадує Оля Микитчин.
Учасниця першого курсу сторітелінгу Настя й досі підтримує звʼязок з командою мистецьких лабораторій і з менторкою, відвідує публічні події, іноді заходить у київський офіс фонду просто «у гості»:
«Мені найбільше запамʼяталася атмосфера. Це був такий безпечний куточок, з адекватними дорослими людьми, було дуже спокійно спілкуватися та обговорювати різні сценарії. Дуже памʼятна наша зустріч наживо. Ми мали стільки спільного — це було вау».
Настя наразі не повʼязує своє професійне майбутнє з творчою сферою, але після завершення школи вступила на психологію. Курс сторітелінгу в кіно (як і всі наступні) також супроводжувала психологиня фонду, яка допомагає учасникам проживати досвід, оформлений у тексти та сценарії.
Водночас для багатьох підлітків мистецькі курси стають першою можливістю зрозуміти, у якому напрямку їм хочеться розвиватися, і що професійно займатися улюбленим видом творчості — реально й можливо, і це не утопія. А саме так це часто може виглядати, особливо для дітей з маленьких міст і сіл, прифронтових регіонів, із малозабезпечених родин чи сімей зі складним досвідом війни. Ментори курсів не лише допомагають розвинути навички письма, акторської гри чи художньої творчості, а й діляться власним практичним досвідом у професії, підказують, із чого варто почати.
Команда режисерів під час кінокурсу
Перший набір на кіномистецький курс, під час майстеркласу про кіно
За два роки розвитку артлабораторій відбулося вже три курси та резиденції сторітелінгу в кіно, а також додалися напрямки прозового письма, поезії, театру, музики, художнього мистецтва. Окрім курсів, команда практикує виїзди з творчими майстерками в прифронтові громади — це коротший формат, але скерований передусім до дітей із регіонів, куди мало хто приїжджає, і які й самі навряд чи можуть дістатися до Києва, Львова чи іншого великого міста.
Творчість як спосіб самодопомоги
Аня — учасниця курсу письменництва з елементами арттерапії із Запоріжжя. Вона може довго й цікаво розповідати про рідне місто й дуже переживає через його обстріли. Коли на резиденції підлітки влаштували літературний вечір читання власних текстів, у її вірші вгадувалися особисті переживання, які вона до того нікому не розповідала.
«Мої загальні враження від резиденції справді дуже теплі й сильні. Вона була більше про письмо й прозу, але вплинула на все моє життя загалом. Я почала більше насолоджуватися самим процесом творчості й навіть життям у цілому. Найбільше мені запам’яталася зміна мого ставлення до творчості та її сприйняття. Раніше я думала, що вона забирає сили, виснажує, а після резиденції зрозуміла: навпаки, вона може їх давати. Тепер, коли я пишу чи граю на своїй лірі, я не втомлююся, а наповнююся. Це, мабуть, найважливіший мій особистий здобуток», — каже дівчина через кілька місяців після завершення курсу.
Для цих дітей власна творчість і є тим інструментом підтримки, коли складно. Вона може допомогти їм сублімувати почуття, які поки що важко висловити інакше, і загалом стає для них ресурсною активністю — тобто тим, що повертає віру в себе й довіру до світу. А якщо говорити «програмними словами» — покращує психоемоційний стан. Саме тому мистецькі лабораторії офіційно є частиною ширшої програми психосоціальної допомоги у фонді.
Аня із Запоріжжя
Масштаби впливу війни такі, що не для кожної дитини, яка цього потребує, можна забезпечити психолога, навіть у кризові моменти. Але можна дати їй інструменти, завдяки яким вона — принаймні частково — зможе повертати себе до ресурсного стану. Підлітки, які відвідують мистецькі лабораторії, мають дуже різний досвід: чиїсь родини живуть на прифронтових територіях, чиїсь рідні воюють, хтось утратив близьку людину. Був навіть випадок, коли на онлайн-заняття під’єднувалася дитина, що на той момент перебувала в окупації.
«Віршована творчість має дуже сильне емоційне наповнення та виконує функцію розрядки від напруження, особливо вірші, написані на “одному подиху”. Проза — це спосіб описати світ навколо, побачити його багатогранним і цілісним. Вона має багато різних аспектів і деталей, розвиває спостережливість. Щодо п’єси, то її структура передбачає багато діалогів і взаємодії між персонажами. Тому важливо продумувати, як герої будуть розкриватися через взаємодію», — говорить про різні творчі напрямки психологиня Дарʼя Паршинцева, яка супроводжувала 4 різні курси протягом кількох років.
Окрім групових занять, кожен учасник може в будь-який момент звернутися до психолога індивідуально, якщо відчуває таку потребу. Дуже часто це відбувається на фінальних офлайн-резиденціях, які завжди є кульмінаційною точкою кожного курсу.
Учасники письменницького курсу в Карпатах (посередині кураторки Оля Русіна та Оля Миктчин)
Голоси дітей прямою мовою
Так само на резиденціях у процесі роботи народжуються спільні мистецькі висловлювання. Попри те, що програми курсів ніколи не ставлять це за мету — найголовніше це внутрішня робота учасників із психологом, ментором та між собою — спільний результат стає природним бажанням підлітків зробити щось разом, і ознакою довірливого простору, що сформувався всередині групи.
Так, у різні роки підлітки вже створили три короткометражні фільми («Що ми втратили», «Покоління» та «Найкращі роки»), збірку поезії «Кисень», театральну постановку. Часто згодом ці мистецькі продукти презентують на адвокаційних заходах за кордоном чи навіть в Україні — на фестивалях чи інших публічних подіях, — щоби ближче познайомити широку аудиторію з досвідом дітей, які дорослішають під час війни.
Учасники курсу на фінальному вечорі театральної майстерні Дах
Одна з учасниць курсу читає текст
Утім, одним з головних набутків для підлітків стає спільнота однодумців. Ці діти перейшли на дистанційне навчання за часів ковіду, а потім почалася повномасштабна війна. Для нас, дорослих, навіть ковід уже може бути лише спогадом, але для них — це значна частина свідомого життя. Їм бракує одне одного та живого спілкування: друзі розʼїжджаються, обстріли тривають, майбутнє непевне — і це в той час, коли треба готуватися до НМТ і вирішувати, куди йти вчитися та ким працювати. Звʼязки, побудовані під час курсів, часто виявляються напрочуд міцними, і підлітки продовжують спілкуватися й підтримувати одне одного навіть після завершення програми.
«Спільнота випускників сформувалася абсолютно природно. Мене захоплює їхня внутрішня цінність, зацікавленість, симпатія, доброта, взаємопідтримка. Ми дуже часто звертаємося до них із пропозицією — чи хочете ви щось сказати, чи готові чимось поділитися як безпосередні носії досвіду? Тобто, не ми говоримо про вас або замість вас, але ми пропонуємо різні майданчики, де ви можете виступити або поділитися чимось, що створили. Для фонду це дуже важливо, бо він є структурою, що побудована на прямій взаємодії з тими, для кого ми працюємо — дітьми», — говорить Оля Микитчин.
Саме так народився один із проєктів для випускників — випуск газети «Сенс», присвячений Дню Незалежності. Його авторами стали учасники курсів прози, поезії та сценаристики. Разом із редакцією вони створили всі тексти для випуску, а двоє дівчат, що захоплюються малюванням, зробили ілюстрації. Підлітки писали про своє бачення незалежності, але водночас ця тема дозволила їм розповісти й про інше — про своє місце в країні під час війни, мрії про майбутнє й про те, що дає їм опору в сьогоденні. Дівчина, яка пережила окупацію в рідному Херсоні, написала:
«Незалежність для мене — це впевнене звучання власного “я”, коли не треба просити дозволу бути собою».
Так хочеться, щоби, дорослішаючи, вони не втрачали цієї впевненості та відчуття самоцінності, а лиш утверджувалися в них.
