У травні в Українському домі проходила виставка «Небачена сила», присвячена спротиву російським військам на тимчасово окупованих ними територіях. У межах проєкту відбулися тематичні мистецькі і дискусійні події.
Виставка завершилася дискусією «Unpacking Impact: Ненасильницький спротив та культурний ландшафт» щодо практик ненасильницького спротиву та того, як культурні інституції можуть його підтримати. Тема, болюча та мало проговорена, актуалізована тим, що ця історія з нами надовго, а відтак виникає потреба її осмислити.
У події взяли участь кураторка виставки «Небачена сила» Ольга Муха, голова ГО «УАК-Львів» Оксана Дарморіз, заступник генерального директора Українського інституту Алім Алієв, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні, журналіст і співробітник Національного простору «Український дім», а модерувала журналістка Севгіль Мусаєва.
У матеріалі ми пропонуємо рефлексію на основі висловлених спікерами думок про те, що таке ненасильницький спротив, чому це актуальна форма для розуміння і збереження ідентичності та як мистецтво й культура допомагають впливати.
Ненасильницький спротив
Окупація ворожими військами певної території може зустрічати спротив місцевого населення. Звісно, цей спротив не повсюдний і часто спорадичний, небезпечний та іноді безглуздий, проте саме він дозволяє не втрачати надію не лише тим, хто до нього долучається, але й тим, хто його бачить, але не має відваги чи можливостей для таких дій. Для учасників спротиву це шанс стати видимими для інших та не втратити своєї політичної позиції, національної та громадянської ідентичності, або й відчуття гідності та самоповаги.
Політолог та філософ Джин Шарп ще в 1973 році у праці «Політика ненасильницьких дій» досліджує ненасильницький спротив і розглядає його в контексті того, що владна система не може підтримувати свою владу, якщо населення не кориться і відмовляється виконувати накази. І якщо в його концепції йдеться про принципове заперечення збройних способів боротьби, то в умовах війни й окупації це не просто відмова від насилля на користь ненасильницьких методів — найчастіше це оптимальний або і єдино можливий спосіб боротьби.
На окупованих територіях використовується здебільшого для підсилення збройного протистояння чи збереження віри у збройні сили серед місцевого населення. Зрештою, спротив окупації не завжди буде ненасильницьким. А поєднання обох форм спротиву дає значно кращий ефект у впливі і на агресора, і на цивільне населення.
Україна має великий досвід ненасильницького спротиву у своїй історії: це і рух дисидентів у шістдесяті роки ХХ ст., і досвід Майданів у часи новітньої історії, і самоорганізація на локальному рівні проти різних деструктивних чи неприйнятних для суспільства дій української влади.
Недаремно Євромайдан 2013–2014 років отримав назву Революції Гідності, бо йшлося не лише про зміну політичного курсу, а насамперед про зневаження суспільних надій, прагнень та цінностей.
Форми спротиву
Ненасильницькі методи ділять на три типи.
По-перше, це протести (акти вираження), які спрямовані на переконання опонента або третіх сторін змінити їхні політики або ж виразити своє несприйняття чи незгоду з ними.
По-друге, акти ухиляння — відмова від співпраці на політичному, економічному чи соціальному рівнях.
По-третє, ненасильницька інтервенція, тобто дії, спрямовані на те, щоб завадити досягненню певних цілей, створити паралельні структури самозабезпечення чи самоорганізації.
Їхніх варіацій може бути безмежна кількість.
Джин Шарп нараховує 198 конкретних дій. У межах виставки було виокремлено топ-10 методів ненасильницького спротиву на тимчасово окупованих українських територіях. Проте їх є значно більше, адже в умовах окупації (а отже загрози для свободи та життя громадян) ці форми мають бути дуже креативними і різноманітними, бо навіть використання тих самих методів вдруге може загрожувати учасникам викриттям.
Якщо ж ідеться про спротив, пов’язаний із мистецьким вираженням, то серед тих способів можна виділити мурали (або звичайні написи чи малюнки), комікси або меми, логотипи та гасла, мультфільми, музику, скульптуру, кіно, документалістику, підпільний та «невидимий» театр, пантоміму, поезію, памфлети, публікації, акціонізм тощо.
Серед основних причин спротиву в окупації: необхідність висловлення власної політичної позиції, незгоди з діями окупаційної влади, її несприйняття, моральний тиск на окупаційні війська, демонстрування самим собі, іншим українцям та всьому світові проукраїнської позиції, маніфестація своєї суб’єктності та ідентичності.
Спротив як віднайдення та збереження ідентичності
Ідентичність як розуміння себе і свого місця у світі, приналежності до певної культури (культурна ідентичність) чи нації (національна) дозволяє людині зрозуміти себе та окреслити коло цінностей, на яких вона стоїть.
Дослідник-соціолог Ентоні Сміт у праці «Національна ідентичність» виокремлює політичні (західні) нації та етнічні (незахідні) нації.
Компонентами стандартної західної моделі нації є історична територія, політико-юридична спільнота, політико-юридична рівність членів, спільна громадянська культура та ідеологія. Цю ідентичність людина обирає відповідно до цінностей, які об’єднують спільноту, визнаються важливими для всіх її членів.
Натомість етнічна модель не передбачає можливості самостійного вибору, визначальною є спільність походження.
Українська нація цілковито відповідає смітовій моделі політичної нації, тобто ідентичність є результатом самовизначення, громадянською і політичною позицією, а не лише спорідненістю з українським етносом за походженням.
Попри довгу боротьбу за власну ідентичність, політичну і державну незалежність, багато українців стали проявляти активну позицію лише з початком війни у 2014, а більшість — лише після повномасштабного вторгнення у 2022, відчуваючи екзистенційну загрозу існуванню не лише держави, але і своєму власному. Ця позиція чимраз більше стає усвідомленою і такою, що потребує діяльнісного підтвердження. Якщо людина її виявляє навіть всупереч небезпеці для власного життя, то це свідчить про її значущість. Історії спротиву — це насамперед історії такого штибу.
Також цими історіями будується і сучасна національна ідентичність, бо вона — важлива і невід’ємна частина нашого сьогодення. Без цих історій немає нас сьогоднішніх і не буде нас майбутніх.
Прорив інформаційної блокади, або чому важливо оприлюднювати історії спротиву
Водночас через відсутність належної комунікації між тимчасово окупованими і вільними територіями ми дуже мало знаємо про ті різні форми спротиву, які існують. Через це суспільство схильне вважати, що на окупованих територіях спротиву не відбувається. А якщо інформаційна ізоляція є тривалою, то та частина спільноти, яка не була окупована, може навіть демонізувати окуповане населення, звинувачувати у масовій колабораційній діяльності чи підтримці агресора.
Не секрет, що такі процеси ми можемо спостерігати і в українському суспільстві. Саме тому інформація про ті форми спротиву, які можна було побачити на виставці, є важливою для тих, хто має мінімальні знання цієї теми або й не має їх зовсім. Тобто для тих, хто ментально та фізично знаходиться далеко від лінії розмежування. Тим паче, що цю інформацію не завжди можна транслювати через офіційні джерела чи ЗМІ, оскільки небезпека для учасників спротиву в цьому випадку може зростати в рази.
З іншого боку, ці історії важливо оприявнювати, бо вони важливі для тих, хто їх творить, із ким вони відбувалися.
Виставку та публічні заходи, котрі її супроводжували, відвідували люди, які мали досвід окупації. Вони зазначали, що неодноразово приходили також за тим, щоб бути почутими. Бо досвід, якого вони зазнали, був тут представлений і говорив також і від їхнього імені.
Говорити через мистецтво
Важливим є також спосіб, у який ми будемо транслювати ці історії. Складно розповідати про спротив не лише через героїзм чи труднощі, катування та загрози, яких зазнають люди в окупації. Це завжди тяжкі, хоч і захопливі історії. Складно їх розповідати, бо той, хто розповідає, також бере на себе частину відповідальності. Від того, як буде розказано про спротив, його учасники можуть бути ідентифікованими та переслідуваними. Мистецтво у цьому випадку — чудовий спосіб поділитися таким досвідом.
Універсальна мова мистецтва дозволяє зануритися в контекст і вихоплювати з нього окремі елементи, бачити своє і бачити суспільне, часткове (одиничне) та загальне (цілісне). Мистецтво має багато функцій: воно може зцілювати, може ранити, може відображати реальність — іноді навіть глибше і яскравіше, ніж людина бачить її насправді. Окрім того, мистецтво неможливе без свободи, а свобода на окупованих територіях теж дуже загрожена й урізана.
Ненасильницький спротив як частина культурного ландшафту: роль культурних інституцій
Культурний ландшафт як цілісне навколишнє середовище людини або спільноти, що створене культурою, включає багато елементів. Це і різні культурні форми, з якими людина взаємодіє в повсякденні чи сакральній сфері (як-от релігія, способи пам’ятання чи етикетні норми тощо), й усі види мистецтва, які оточують людину (народного і професійного), і події, у яких вона бере участь чи які спостерігає навколо.
Культурні форми і способи, які використовуються для спротиву, теж формують культурний ландшафт, так само як і спротив як такий.
Саме через виключення з культурного простору та культурної пам’яті окремих знань про колективну історію імперії формують колоніальну свідомість. Україна має довге колоніальне минуле і добре знайома з таким механізмом непам’ятання, наслідків якого доведеться позбуватися ще протягом довгого часу.
Завдання культурних інституцій — формувати цей ландшафт, формувати знання та способи запам’ятовування різних видів спротиву, зберігати це знання, щоб передати інформацію наступним поколінням. Окрім того, важлива місія культурних інституцій сьогодні — зберегти зв’язок між тимчасово окупованими та неокупованими територіями, формувати культурні та освітні ініціативи щодо збереження українського культурного і національного цілого, творити спільний культурний ландшафт як запоруку існування нації.
