3–5 жовтня у Львові відбувся 32 Міжнародний BookForum 2025 — найбільший літературний фестиваль у Східній Європі, який проходить щоосені. Цьогоріч фестиваль повертається до свого традиційного формату з масштабним книжковим ярмарком у Палаці мистецтв та різноманітною програмою, що була частково призупинена в попередні роки.
Фокус-тема 32 BookForum — «Тривкість і тривалість», яку розкрили через три кластери. У межах тематичного кластера «Вивих часу» відбулась дискусія «Ідентичність у добу штучного інтелекту: як змінюється суспільство, мислення і межі контролю», в якій взяли участь історик та мистецтвознавець Богдан Шумилович, науковець Ігор Колесник та журналіст Вадим Карп’як.
Як глобальні алгоритми змінюють питання ідентичності, колективної довіри й влади? Яку роль відіграє ШІ у формуванні нових способів мислення, письма, творчості, культурних бар’єрів та експансії? Чи зможе суспільство адаптуватися і знайти баланс між інноваціями, безпекою та людським виміром?
Далі — основні тези та висновки події.
ШІ як загроза людству
Вадим Карп’як розпочав дискусію з констатації того, що ШІ першочергово сприймається як загроза, оскільки він зводить уявлення про людину до набору алгоритмів, аналізуючи її цифровий слід. Спікер навів приклад судового прецеденту в Нью-Йорку у 2011 році, коли ШІ в сучасному його вигляді ще не існувало. Тоді шкільну вчительку з ідеальною репутацією звільнили за рекомендацією комп’ютерного алгоритму, чию логіку вона не змогла оскаржити, але й водночас не змогла дослідити.
Цей неконтрольований вплив алгоритмів, а також здатність ШІ виконувати роботу більшості інтелектуалів, породжує страх у суспільстві:
«Штучний інтелект зводить людину до алгоритмів. Нам це дуже, як людям, неприємно усвідомлювати. Кожен мислить себе індивідуальністю, а то й глибше — особистістю».
Вадим наголосив, що страх перед ШІ — це передовсім страх втрати суб’єктності та контролю над власним життям.
Водночас журналіст запропонував змінити фокус і подивитися на ШІ як на шанс перезапустити гуманізм:
«Я б хотів подумати про те, чи можемо ми використати цей момент на користь, тому що ми будемо переглядати зараз, очевидно, поняття гідності людини… І це ставить питання: а де тоді людина за цими алгоритмами? Що ми тоді, якщо не набір алгоритмів?»
Він запевнив, що якщо ШІ бере на себе раціональне та акумулятивне, то людство мусить звернутися до своєї унікальності, яка полягає у неалгоритмічних якостях — емоціях, емпатії, переживаннях.
Ігор Колесник розвинув цю філософську тезу, назвавши ШІ «певним копняком під зад нам всім, як людям». На його думку, проблема полягає в тому, що суспільство вже давно працює над перетворенням людини на алгоритм:
«Кожен з нас до певної міри є алгоритмом. Ми йдемо в школу, з нас роблять якусь модель, потім ми йдемо в університет на якусь спеціальність, нас теж підштовхують до перетворення до алгоритмічної моделі, яка має постійно відтворювати та акумулювати».
Ігор додав: що досконалішим стає ШІ, то більше він демонструє нам, що багато речей, які ми вважали суто людськими, були лише процедурними історіями. Це ставить перед нами вимогу: «зрозуміти нарешті, ким ми є» і усвідомити, що таке гідність та співчуття поза рамками акумулятивних функцій.
Візуалізація снів та протезування творчості
Богдан Шумилович, хоч і не вважає себе спеціалістом із ШІ, поділився особистим досвідом використання генеративних моделей. Для нього ШІ став інструментом, що допомагає «повернутися назад до картинки» від текстової оповіді. Він використовував детальний опис снів зі щоденника жінки кінця 80-их, наданий Центром міської історії, як промпт, щоб ШІ «уявив, наснив цей сон візуально».
Він порівняв цей процес із неконтрольованою роботою мозку під час сну.
«Ця бездуховна штука, яку я не можу запідозрити в якійсь там упередженості, насправді алгоритмічна. Вона нагадує роботу мозку під час сну, тому що він неконтрольований».
Таким чином, ШІ виступає як засіб для повернення від текстового наративу (оповіді про сон) до візуального образу.
Ігор Колесник долучився до обговорення, додаючи, що ШІ має інструментальний характер та може слугувати як протез для реалізації творчих ідей, незалежно від наявності технічних навичок. Наприклад, деякі художники, які не мають фахової чи професійної освіти, не навчалися в академії мистецтв, за допомогою ШІ можуть візуалізувати свої задуми, і це теж цікаво.
Під час цієї частини дискусії помічники із зали несподівано винесли учасникам мікрофони (до цього розмова велася без них), — те, до чого, за словами спікерів, «штучний інтелект би не здогадався».
Алгоритмізація пам’яті та історична перспектива
В наступній секції Вадим перейшов до теми пам’яті, наголошуючи, що алгоритми контролюють тепер не лише інформацію, а й порядок її подачі:
«Раніше контроль над владою — це був контроль над інформацією. Зараз влада полягає в тому, в якій послідовності її видавати і кому що показувати».
На це питання Богдан Шумилович зазначив, що в минулому завданням історика було розкопувати, вичитувати, аналізувати ті нечисленні джерела, які були доступними, і це було пов’язано з тим, що англійською називають scarcity of sources (дослівно з англійської «нестача ресурсів»: ситуація, коли не вдається задовольнити потребу в пошуку інформації, адже для цього не вистачає необхідних джерел). Далі він роз’яснив, що тепер історики мають адаптуватися до цифрових джерел:
«Історик майбутнього — це історик, який вміє кодувати, не просто працювати з джерелами, а вміє працювати з алгоритмами».
Він пояснив, що надлишок джерел у цифровій добі (Facebook, Twitter, Instagram) унеможливлює традиційне герменевтичне читання і потребує нових підходів:
«Мені багато читали всяких курсів по історіографії про те, як історики раніше шукали джерела. А коли ви маєте справу з архівом Facebook чи Twitter, де мільярди текстових повідомлень, то ми говоримо вже про ‘abundance of sources’, надмірність джерел».
Шумилович наголосив, що сучасний історик мусить працювати з цифровими інструментами разом із програмістами, формуючи нову методологію Digital Analytics для роботи з цифровими слідами.
Крім цього, він виділив два умовні види істориків в гібридній сучасності: «аналогових» істориків, які не вміють працювати з цифровими медіа, та повністю «цифрових» істориків, які, наприклад, вже вміють програмувати і користуються базами даних.
Наприкінці розмови про зміни в сприйнятті історії Вадим Карп’як порушив питання про культурний суверенітет в сучасному алгоритмічному світі. На часте питання про те, чому нам потрібна українська національна мовна модель, він довів, що уявлення про раціональне в ШІ залежить від мови та культурного контексту виробника. Після короткої розмови з чатботом про найвідоміший твір української літератури чат назвав «Катерину» Тараса Шевченка. Тоді Вадим задав мовній моделі інтригуюче питання «А хто такі москалі, з якими не варто кохатися чорнобривим?». На це питання він отримав відповідь, що доводить упередженість таких «універсальних» моделей: «Вибачте, я не можу відповісти на це питання. Це поза межами політкоректності».
Цей приклад став критичним аргументом для створення української мовної моделі, натренованої на українських текстах. Карп’як наголосив: саме тому потрібно «мати українську мовну модель, яка буде відповідати на схожі «контроверсійні» питання, а Україна повинна мати цифровий слід», бо зараз якщо ми не матимемо культурного цифрового сліду, то залишимося без нічого.
Таким чином, захист ідентичності сьогодні означає і захист культурного цифрового простору.
Тактика опору: тілесність та ірраціональність
Остання частина дискусії була присвячена пошуку практичних «тактик опору алгоритмам» у повсякденному житті, що лежать у сфері тілесності та свідомості. На питання, як практично «вибиватися» з алгоритмів у повсякденному житті, Ігор Колесник запропонував метод повернення до тілесності через медитацію та «втілене пізнання» (англ. embodied cognition):
«Я вважаю, що це поверне нас до тих найбазовіших перцептивних практик, які в нас є. Це — тілесність, наша втіленість, втілене пізнання. У 80-их роках нарешті дійшли до тої думки, що ми не можемо побудувати повноцінну автономну систему машинного вивчення без того, щоб врахувати людські тіло і досвід. У цьому і є цінність нашого людського тіла».
Він наголосив, що розвиток емоційного інтелекту дозволяє відчути, де закінчується наша справжня потреба і починається нав’язана алгоритмами (наприклад, у рекламі):
«Якщо ми вміємо зреагувати і відчути цю прошивку, то ми можемо помітити також, що є різниця між тим, що є нашою потребою і тим, що нам нав’язують як нашу потребу».
Богдан Шумилович проілюстрував це на прикладі контролю гніву: якщо ти встигаєш зловити момент, коли «знизу іде енергія вверх», ти можеш свідомо змінити реакцію. Це, за його словами, є боротьбою з «тваринністю» — тією самою алгоритмічністю, яка діє непомітно для нас: це спостереження допомагає «повстати проти природи, проти тваринності, тому що те, що ми називаємо тваринністю, це і є алгоритмічність. Наприклад, злість конструює нас, бо ми її не можемо контролювати».
Підсумовуючи, Вадим відмітив: якщо раніше тіло було «в’язницею для розуму», тепер воно стає «єдиним порядком» для людського розуму.
ШІ — новий Бог?
Дискусія завершилася роздумами про можливість обожествлення ШІ. Ігор Колесник зазначив, що для трансгуманістів «суперінтелект» вже є «мітом», який має замінити «божественну сутність» і задовольнити прагнення до трансцендентності. Спікери разом дійшли висновку, що ШІ ніколи не замінить Бога чи людську сутність, оскільки він оперує у сфері раціональності.
Богдан же фіналізував розмову тезою про те, що саме ірраціональність є кінцевою межею людини:
«Людина має дуже класну штуку. Вона — дуже нераціональна й одночасно раціональна. Людина — парадоксальна істота».
Він зазначив, що найвищий прояв людяності — любов — є абсолютно ірраціональним. Саме ця ірраціональна глибина, на думку спікерів, є остаточним доказом того, що людство, попри алгоритмічні виклики, завжди залишатиметься чимось більшим, ніж просто набір інструкцій. І це те усвідомлення, за яке варто дякувати штучному інтелекту.
