10 думок продюсерки подкастів Вікторії Лавриненко

Лавриненко Вікторія — керівниця напряму подкастів та продюсерка в The Ukrainians Media, авторка кількох культурологічних подкастів та амбасадорка українського подкастингу. У її професійному доробку дуже різні подкасти та різні підходи: то вона за келихом вина спілкується про українську літературу із запрошеними гостями, сучасними авторами України, згадує класичні твори, ділиться враженнями, то в ефірі ворожить на віршах Юрія Іздрика, то розповідає про коктейлі, історії їх створення. Усе це цеглинки в популяризації та розвитку українського ринку подкастингу. Більше про український подкастинг розповість сама Вікторія. 

Я вирішила переїхати і навчатися в УКУ свідомо. Мені дуже подобався цей університет, інші варіанти не розглядала і була певна, що вступлю. Коли вибирала факультет, вагалася між медіакомунікаціями і журналістикою — це те, чим я цікавилася ще зі школи. У школі видавала шкільну газету, тому думала, що, можливо, журналістика — це моє. Але потім, коли почитала більше про програми, то зрозуміла, що медіакомунікації мені значно ближчі, адже на цьому факультеті вивчають не тільки тексти і створення журналістських матеріалів, а й різні види медіа: медіавиробництво різних форматів, відео та аудіо. Коли я вступила на медіакомунікації, це був якраз період розквіту онлайн-радіо в Україні. Тоді були популярними радіо «Аристократи», «Сковорода», Urban Space. Романтика радіо мене настільки зачарувала, що коли я вступила до університету й дізналася, що можна вивчати радіо, то не сумнівалася. Відразу зрозуміла: радіо — це моє. 

Пам’ятаю свій перший візит на радіо в УКУ, в аудиторію 412, — власне так і називалось наше радіо: «Радіо 412» — і перші лекції нашого викладача Романа Зайця про те, що і як там відбувається. Було дуже страшно, бо мені здавалося, що це якась вища математика і я її ніколи не подужаю. Нагадаю, що спочатку це було саме радіо, не подкасти. Пам’ятаю, як почала вивчати радіотехнічну складову: як виводити музику та людей в ефір, як складати радіоклок (це система, за якою звучать треки в ефірі). Приходила навчатися в радіостудію, мені дуже подобався цей камерний, затишний процес: студія була зовсім невеличка. Переважно це було ввечері після пар. Та атмосфера зігрівала й надихала мене. Потім, коли навчилася працювати з ефіром, стала звукорежисеркою і виводила людей в ефір.

Коли почався другий семестр нашого навчання, радіо стало предметом мого курсу і я почала створювати власну програму, яка називалася «Ліниві і ніжні» — на честь однойменної збірки Юрка Іздрика. Формат запозичила в програми Володимира Бєглова на радіо «Сковорода», де він в прямому ефірі зачитував слухачам передбачення з поетичних збірок. 

Аудіоформат набагато інтимніший порівняно з телебаченням і текстом, тому що в аудіо слухачі, не бачачи людину, не знаючи, яка вона на вигляд, у що одягнена, можуть її зрозуміти, відчути кожну емоцію, адже голос — це дуже потужний інструмент. Аудіозапис дозволяє почути хвилювання ведучого чи ведучої, їхні переживання, справжні почуття. Це просто магія, яка захоплює.

Через коронавірус в один момент студія «Радіо 412» закрилася і ми не могли виходити в прямий ефір. Тому почали записувати наші програми вдома на телефон, на диктофон і пускати їх в ефір уже записаними. А потім зрозуміли, що якщо вони вже записані і змонтовані, то чому б нам не викладати їх просто як окремі файли. Так у нас з’явилися подкасти замість прямих ефірів. Я почала створювати власний подкаст і допомагати з монтажем моїм одногрупникам.

Також проходила практику на радіо «Сковорода», де створювала літературний подкаст «Слова невинні», розмовляючи з різними письменниками про літературу. У той період The Ukrainians якраз запускали напрям подкастів. Тарас Прокопишин — керівник The Ukrainians Media, який реалізовував ідею радіо і подкастів, — шукав людей. Робота в The Ukrainians була моєю першою серйозною роботою в медіа в Україні. Спочатку я багато спостерігала за процесами в медіа і навчалася в колег. Потім, за місяць, долучився мій колега Дмитро Пальчиков, який став керівником аудіонапряму, і разом з ним ми почали потужно працювати над подкастами. 

Подкасти нині стають дедалі популярнішими в Україні. Якщо ми подивимося на американський ринок, то там прослуховування подкастів — це вже традиція, в людей не виникає навіть питання, що воно таке, що за жанр. В Україні це ще тільки зароджується, зараз точаться дискусії про те, чи подкасти на ютубі можна вважати подкастами, якщо, наприклад, їх немає на подкаст-платформах, або ж про те, що робить подкаст подкастом. 

Мені здається, що в Україні зараз люди дізнаються про подкасти через ютуб і, можливо, не до кінця розуміють, що таке подкаст і яка різниця між подкастом та ютуб-шоу. Подкаст — це аудіозапис, який можна відтворити через будь-який плеєр, який зчитує RSS-фід. Наше завдання — робити подкасти максимально якісними та цікавими для людей. Як на мене, подкаст — досить нескладний і зрозумілий жанр медіа.

Широ кажучи, до початку повномасштабного вторгнення в мене не було загостреного почуття культурної відповідальності. Звісно, я розуміла, що ми розвиваємо українську культуру подкастингу. Те, що ми створювали, було важливим, але це був більше розважальний стиль. 

Якщо подивитися на наші подкасти на початку, в нас було багато лайфстайл-подкастів, наприклад «Як ми кохалися» з Іриною Ігнатенко і «Музика з історіями» з Ярославом Грицаком. Ці подкасти були більш легкі. Я починала працювати з подкастами 2019 року, коли подкастів українською майже не було. Перший подкаст, який тоді залетів у топи, — «Акустика тіней» Іванки Шкромиди. 

Коли я заходила на будь-яку подкаст-платформу, то там у топі поряд з українськими були російські. Ми в медіа розуміли, що нам потрібно робити більше нашого продукту. І якщо в ті часи, напередодні повномасштабного вторгнення, ми жили в таких умовах, коли ринок подкастів тільки розвивався, то після вторгнення наша місія стала справді відчутною. Нарешті українськомовні подкасти витіснили російськомовні та російські з топів Apple Podcasts, Google Podcasts, Spotify. Ми створювали багато культурних проєктів, а почуття відповідальності, потреби в своєму сильно загострилось. Ми почали випускати такі шоу, як «Тут-і-Тепер» — подкаст із журналістами, які бачили війну, «Наразі без назви» — про українську культуру, зокрема в часи війни, «Життя в серванті» — про те, як радянська влада захопила українські свята та радянізувала їх, «Культурний трибунал» — про те, як Росія роками привласнювала українські культурні надбання, відомих особистостей, об’єкти мистецтва.  

Насправді війна зараз у кожному подкасті. Чи це подкаст про війну, про воєнні дії, про журналістів на війні, про політику, чи просто якийсь лайфстайл-подкаст, чи про психологію, їжу, напої — там все одно є війна, тому що всі автори живуть в умовах війни. Адже коли вони вмикають мікрофон, вони ж не вимикають війну на фоні. Кожен подкаст або веде якийсь збір, або розповідає щось про війну. Ми маємо прийняти той факт, що війна сьогодні в кожній сфері нашого життя. І якщо ви послухаєте будь-який наш подкаст, там так чи інакше згадується про це. Думаю, питання не в тому, як часто треба говорити про війну в подкастах, тут радше питання, коли ми нарешті вже зможемо про неї не говорити. 

Я б не хотіла казати, що маю нагороди, — нагороди має команда The Ukrainians Media. За 2021—2023 роки ми отримали три нагороди «Честь професії» за подкасти «Музика з історіями», «Культурний трибунал» і «Тут-і-Тепер». Дві нагороди від Megogo за подкасти «Як ми кохалися» і «Культурний трибунал». Ці відзнаки для мене означають напрям руху.

Загалом я вважаю, що кожна нагорода — це про ком’юніті людей, які поділяють із тобою ремесло та погляди. Мене, звісно, завжди дуже тішить, коли наш подкаст перемагає. Ніколи не приймаю це на свій рахунок, бо в кожного подкасту є автор і найбільша заслуга — це заслуга авторів. Для мене ці нагороди радше підтвердження того, що ми робимо добру справу. А ще це додає мотивації працювати далі. 

За три минулі роки ринок подкастів виріс настільки, що нам доводиться жорстко конкурувати за нагороди. Це, так би мовити, щорічний чекап того, наскільки виріс ринок і ми самі.

Мене дуже дратує, що радіо «Ехо Москви» далі пробивається в топи українських подкастів. Скільки ще нам треба працювати, щоб такого не було? На мою думку, ключовим є збільшення кількості українського контенту. Його має бути настільки багато, щоб людям навіть не спадало на думку шукати щось російське. Чому раніше люди дивилися та слухали російське? Тому що українського не було. Я не погоджуюся з позицією людей, які кажуть, що не варто знімати дегенеративний контент українською. Ні, його треба знімати, бо коли немає такого контенту українською, то людина  буде дивитися його російською. Так само і з подкастами. 

Українськомовні подкасти мають бути про все: про вино, про їжу, про собаку. Мені здається, що сьогодні ситуація сильно змінюється, бо з’явилося багато подкастів на різні теми. Люди можуть тепер закрити свою потребу українськомовним контентом. 

Важливо підтримувати митців, котрі створюють щось українськомовне, тому що це єдиний шлях. Я думаю, зараз медіа, які перейшли з російської на українську, зробили усвідомлений крок. Але хотілося б, щоб для тих, хто не не вчиняє так свідомо, це стало необхідністю. Щоб без української мови вони не могли існувати в Україні.

Іноді, буває, я йду Львовом і бачу, як сонце відбивається від старих кам’яниць. У такі миті розумію, що нізащо не проміняю Львів на інше місто. Мені дуже подобається спільнота Львова, люди, яких тут зустріла, подобаються місця, в яких буваю. Мені імпонує те, що Львів, на відміну від Києва, досить невеликий, і тому набагато більше шансів перетнутися з кимось. 

Насправді це дуже комфортне і затишне місто. Тут багато маленьких культурних центрів, наприклад УКУ, Jam Factory Art Center, Kivsh. І, на відміну від Києва, тут дуже близьке між собою середовище людей. Як на мене, в цьому величезний плюс Львова, тому що всі ці люди мають змогу ближче спілкуватися і створювати щось нове. Багато ідей, які народжуються у Львові, переїжджають до Києва. Так було і з The Ukrainians Media.

Мені б дуже хотілося, щоб Львів сприймали як культурну столицю, як потужне місце для ідей, для навчання, для розвитку. Люблю просто сісти в кав’ярні на терасі і дивитися, як люди проходять, як вигулюють собак і зустрічаються усмішками. Це дуже надихає. Така романтика буденності… 

Важко про себе розповідати. Я людина, яка намагається, щоб у вухах людей звучало щось якісне. Попри війну та важкі переживання моє життєве кредо — насолода від життя, гедонізм. Дуже люблю все смачне, все красиве, все якісне. У подкасті «Два коктейлі у п’ятницю» ми з барменом Мартином Воллохом обговорюємо, чому люди пʼють певні комбінації алкоголю, розбираємо коктейлі на молекули, розкриваємо їхні історії. Мені дуже подобається слухати про алкоголь, часом навіть певний коктейль мені не дуже смакує, а от історія його виникнення може змінити моє ставлення.  

Я намагаюся жити так, щоб усе, що створюю, було красивим, давало насолоду. І мені б дуже хотілося долучати до цього інших людей. Як на мене, без краси та без задоволення це все не має жодного сенсу.