У лютому в обмежений прокат містами України виходить кінодобірка «Любов варта всього». До неї ввійшли чотири короткометражні фільми, які осмислюють війну крізь оптику любові, приватних історій та стосунків між людьми. Поки велика форма вимушено чекає бюджетів, вимагає більше часу та залученості учасників знімального процесу, короткий метр став способом оперативно зафіксувати нову реальність. У кожній стрічці глядач стикатиметься з досвідами цивільних людей у перший рік повномасштабного вторгнення, які шукали прихисток від війни в любові.
Серед фільмів альманаху: «Як це було» (реж. Анастасія Солоневич, Дам’ян Коцур), «Поки тут тихо» (реж. Олена Подолянко, Новруз Хікмет), «Войси з Бахмута» (реж. Ігор Бабаєв) та «Лелеки завжди повертаються додому» (реж. Ґала Козютинська). Деякі з них суто художні, звернені до досвідів, які переживало чимало українців на початку повномасштабного вторгнення, в деяких — документальні кадри або й фрагменти сімейного архіву розповідають історії конкретних людей, хоч часом і не називаючи їхні імена.
«У контексті цієї добірки ми не стільки акцентували на видах окремих фільмів, скільки на цілісності авторського бачення, емпатичності та етичності висвітлення воєнних подій. Нам важливо було зібрати концентрацію людських досвідів і показати, що попри все, ми не втратили здатність любити. Кожен із фільмів пропонує різну оптику та рефлексію про особисте життя та романтичні стосунки під час повномасштабної війни. Стрічки позбавлені war porn, утопічності «Єдиного марафону» та сухості новинних сюжетів. «Любов варта всього» — це можливість розділити досвід, зрозуміти, що ми у цьому всьому разом, дати волю емоціям і усвідомленню пережито», — ділиться комунікаційна менеджерка Takflix Катерина Янченко
«Поки тут тихо» фільм Олени Подолянко і Новруза Хікмета
Час фільмування: друга половина березня 2022
Тривалість: 12 хвилин
«Поки тут тихо» Олени Подолянко та Новруза Хікмета працює з найпершими досвідами, які випало пережити українцям на початку повномасштабного вторгнення: переїздом у віддалені від лінії фронту міста, постійним читанням новин і перші моменти «видиху» на умовно безпечній території. Головні та й загалом єдині персонажі історії — молода пара, яка зупиняється на ніч у готелі, який точно бачив кращі часи. На один вечір вони прагнуть відʼєднатися від постійного потоку новин про обстріли та просування російського наступу і побути у тиші. Тому, замість пошуків відповіді: «навіщо вони поцілили у торговельний центр», пара зʼясовує, що спільного в Ужгорода з Кельном чи як перекладається слово «одеколон».
У стрічці зафіксований той нетривалий час та стан, де до всього довкола пасує додати слово «поки». У місті поки тихо, люди поки безцільно гуляють, не тому, що це личить обставинам, а — бо їм поки немає ще що робити на новому місці, нікому поки не зрозуміло, що буде завтра, а тим паче за кілька тижнів. Це заціпеніння швидко минуло і замінилося діяльністю, яка вже була у кожного своя: рішення вступити до лав ЗСУ, долучення до волонтерства, пошуки нової роботи та житла, повернення до навчання.
Імовірно, піймати цей скороминучий період допоміг час знімання фільму: стрічка створювалась протягом другої половини березня 2022-го року. У команди не було часу на вихід з шокового стану та рефлексії щодо власного досвіду, тому вони працювали зі спільною для багатьох цивільних історією перших тижнів великої війни. Для режисерів було важливо, щоб головні актори були парою в реальному житті, щоб разом з ними до стрічки долучився їхній емоційний досвід. Так на кастингу обрали кіножурналістку Людмилу Чиркову та культурного менеджера Максима Шленчака. Їхній реальний досвід був дещо подібний до історії, яку розповідає стрічка, але все ж не повністю документальний. Вибір справжньої пари не лише додав у фільм бажану реалістичність, але й дав змогу акторам зафіксувати самих себе у той період.
«Мені важливо, що завдяки цьому фільму я пам’ятаю дбайливість нашої взаємодії в парі. Нехай навіть ми й не могли опрацьовувати вголос те, що з нами відбувається, ми принаймні дозволяли одне одному бути кожному у своєму шоку й не порушувати ці стани одне одного. З цього я роблю висновок, що незалежно від того, в парі ми чи окремо, кожен свій шок переживає індивідуально. І найкраще, що можна зробити, — це дозволити цьому бути. Через деякий час починається щось на зразок перезбирання цінностей, і тоді вони вас або поєднають знову, або розлучать», — ділиться своїми рефлексіями виконавиця головної ролі Людмила Чиркова.
Стрічка взяла першу нагороду за «Найкращий короткометражний фільм» у міжнародному конкурсі на Batumi Art-House Film Festival у 2022-му році. А також брала участь у короткометражній програмі кінофестивалю в Сараєво та в межах програми «Одеса — Варшава: український конкурс» на Варшавському міжнародному кінофестивалі.
«Войси з Бахмута» фільм Ігоря Бабаєва
Час фільмування: літо 2022-го року
Тривалість: 15 хвилин
Фільм Ігоря Бабаєва «Войси з Бахмута» конструює історію з документальних фрагментів різних епізодів повномасштабної війни. Візуальна складова стрічки — це відео з Бахмута, які режисер разом з операторкою Світланою Долбишевою знімав у місті влітку 2022-го року. Також у фільмі використані світлини та відео пресофіцерки 93-ої бригади Ірини Рибакової та художниці Маші Вишедської.
Стрічка фіксує місто напередодні боїв безпосередньо на околицях, коли у ньому ще є люди, але вже немає місця для дітей, тому у візочку, замість немовляти, гуманітарка. Коли троянди, яких зазвичай у Бахмуті неймовірна кількість, ще є на міських клумбах, але вони вже посохли без відповідного догляду. Режисер тричі за літо був у місті й щоразу бачив інший ландшафт: як візуальний, так і аудіальний. Звуки у фільмі записані у липні 2022-го року, бо серпень вже звучав автоматними чергами.
Із самого початку цей проєкт планувався як аудіотвір про українське місто, яке проживає війну, у рамках співпраці «Міського театру», членом якого є Ігор Бабаєв, та двох литовських інституцій: Kaunas Artists’ House та Matters. Platform for Industrial Culture. Це пояснює, чому стрічка озвучена англійською, а відеоряд радше фіксує умови життя у тогочасному Бахмуті, аніж візуально супроводжують сюжетну лінію фільму. Головну героїню — іноземну військову журналістку — глядач також не побачить у кадрі, лише почує, як вона записує голосові повідомлення про свої дні у прифронтовому місті. Візуальну складову режисер спершу додав для презентації проєкту в Литві, а протягом наступного року він дещо перероблював її наповнення, тоді як звукова частина лишилася незмінною.
Ігор Бабаєв поділився, що ідея створити цю історію розпочалася з почутої розмови його друга Дмитра з батьком-військовослужбовцем. Це сталося навесні 2022-го року у Києві, у квартирі, в якій тоді жив режисер. До нього зайшов друг, якому вдалося вибратися з Маріуполя, і за той недовгий час, поки він був у помешканні, йому зателефонував батько, який лишався в окупованому місті й так само не знав, чи жива його родина, чи ні. Пізніше батько Дмитра відійде до Азовсталі та потрапить у російський полон, а наприкінці 2022-го року після обміну повернеться до сімʼї в Київ.
«Це була дуже коротка розмова, бо незабаром звʼязок зник. Я не чув, що казав батько, але я чув та бачив, як дуже емоційно реагував Дмитро на голос свого батька, як на ньому позначалося розуміння, що батько живий. Після розмови Дмитро у дуже піднесеному, шокованому стані вийшов, щоб повідомити новину матері та брату, з якими він і вибрався з Маріуполя на 21-ий день облоги. За 5-10 хвилин потому, як це сталося, я вирішив записати голосове повідомлення людині, про яку я постійно думав у перші тижні, але жодним чином не комунікував. І от остання третина фільму — це власне відтворення цього повідомлення», — розповідає режисер фільму Ігор Бабаєв.
Так зародився формат, у якому створений весь фільм, та історія для однієї з сюжетних гілок. А також сформувалася мотивація головної героїні записувати голосові повідомлення людині, яка з різних причин (це вже відведено на інтерпретацію глядача) на них не відповість. Ця форма дає глядачам привід та змогу максимально повірити оповідачці, яка говорить водночас про стан міста, його жителів, своє самопочуття та думки, які мимоволі виникають на тлі життя поблизу лінії фронту. Наприклад, чому місцеві не їдуть зі своїх домівок попри загрозу смерті, якими людей робить війна довкола та скільки з них (чи з нас) збожеволіє за цей час. Таким чином режисер переплітає документальні фрагменти життя міста із власною та почутою особистою історією й досвідом та створює з них оригінальний сценарій.
Презентація аудіопроєкту відбулася ще 16-го вересня 2022-го року у Литві. У 2023-му році фільм отримав спеціальні відзнаки журі на київському кінофестивалі «Молодість» та львівському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів Wiz-Art. У цьому ж році Ігор Бабаєв взяв гран-прі журі Спілки кінокритиків України на Київському міжнародному фестивалі короткометражних фільмів.
«Як це було?» фільм Анастасії Солоневич та Дамʼяна Коцура
Час фільмування: листопад-грудень 2022-го року
Тривалість: 15 хвилин
Фільм «Як це було?» Анастасії Солоневич та Дамʼяна Коцура осмислює досвід еміграції за кордон та складнощі, з якими стикають люди, розірвані між двома реальностями. Головна героїня стрічки не почувається у Берліні комфортно, тому спонтанно вирішує поїхати до Києва вперше з початку повномасштабного вторгнення. Проте, цілющого повернення додому не сталося: спершу виявляється, що родина святкує Різдво не в місті, спілкування з другом вже не таке, яким воно було раніше, а потім і розмова з сестрою розвалюється через незбіг реалій. Так само як і за кордоном, вдома дівчина почувається самотньою і чужою.
Сетинг фільму (7 січня 2023 року) лише додає персонажці причин відчути себе чужою у власному домі. Всі довкола, від її родини до випадкових киянок, які разом з Лєрою ховаються в укритті під час тривоги, відзначають Різдво. Свято, здавалось би, точно мало обʼєднувати навіть незнайомців, але і це не працює. Головна героїня не знаходить бажаний спокій навіть у церкві, не може зібратися і прочитати молитву. За цим дискомфортом від браку близькості губляться побутові незручності через блекаути. Відсутність води у квартирі бентежить персонажку значно менше за відсутність відчуття дому.
Крім загального звернення до знайомого багатьом досвіду вимушеної еміграції, фільм використовує й інші невеличкі фрагменти спільної памʼяті, в яких можна впізнати самих себе, як-от буденні розмови про деталі перебігу боїв за Київ чи святкові тости за круглі числа у «кількості вбитої русні». Анастасія Солоневич обрала саме цю тему, бо вона на собі відчула це невпізнання рідних вулиць, коли поверталася додому з-за кордону.
«Висвітлення війни є дуже делікатним питанням. Я вважаю, що маю моральне право говорити про війну лише з особистого досвіду. З власного досвіду еміграції, першого повернення та повторного знайомства з домом», — ділиться своїми міркуваннями режисерка фільму.
Премʼєра стрічки відбулася на Каннському кінофестивалі, де фільм був представлений в основній програмі для короткого метру. Західні глядачі, попри відсутність схожого досвіду, схвально та емпатійного прийняли «Як це було?», відзначали ненавʼязливий і разом з тим зворушливий спосіб говоріння про складні речі. Режисерка ділиться, що команда і досі отримує подяки за цей фільм. Українська премʼєра стрічки була на кінофестивалі «Молодість» у Києві.
«Рефлексії української аудиторії справді трохи відрізняються. Для української аудиторії все зрозуміло: це буденність, із якою доводиться жити щоденно із 24-го лютого 2022-го року. Український глядач ставив конкретніші питання ніж іноземний, був більш вимогливим. Бо тема болюча і добре знайома, бо рана не загоїлася. Особливо емоційно фільм торкнувся саме українських біженців. Багато хто впізнав себе і свою загубленість, багато хто плакав або просто змістовно мовчав», — коментує Анастасія Солоневич.
«Лелеки завжди повертаються додому» фільм Ґали Козютинської
Час створення фільму: протягом кінорезиденції Wiz-Art у листопаді 2023-го року
Тривалість: 29 хвилин
«Лелеки повертаються додому» Ґали Козютинської — найбільш автобіографічна історія, серед чотирьох фільмів альманаху. Стрічка змонтована з відеофрагментів, на яких молода пара відновлює для себе старий будиночок у Карпатах. Головні герої історії — це сама режисерка, її коханий Віктор Петров та їхній котик. Вони власними силами будують собі куточок спокою та злагоди, сміються, пʼють каву з видом на гори та гніздо лелек. Проте і в їхній маленький прихисток приходить війна.
Віктор Петров як офіцер запасу мобілізувався до лав ЗСУ, служив у 54-ій окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи. А 26-го травня 2023-го року загинув під час бойового завдання в районі Часового Яру під Бахмутом. Тому спочатку, замість «Лелеки завжди повертаються додому», мала б бути зовсім інша стрічка, лише з одним головним героєм. Ґала Козютинська збиралася створювати проєкт, де рідні та близькі Віктору люди ділитимуться про нього спогадами, проте на додаткові знімання не вистачило часу.
«Оскільки фільм я робила на кінорезиденції Wiz-Art у Львові, і на все в мене був тиждень, я зрозуміла що відзняти весь необхідний матеріал просто не вийде. Тоді я згадала про відео, які ми знімали в «Горищі» (це так називається наша хатинка в горах), і зрозуміла що це дуже крутий матеріал, на якому зафіксовані наші найтепліші спогади, на яких попри війну все добре. І подумала, чому б не показати Віктора саме в цьому фрагменті нашого життя, такому затишному, спокійному і теплому? Він же сам розкаже про себе набагато більше, ніж будь-хто інший!», — розповідає Ґала Козютинська
Фільм Ґали Козютинської — це фіксація часу та місця, в якому пара була щаслива попри війну, блекаути та щоразу нові побутові пригоди. Здавалось би, буденні та медитативні кадри покрокового відновлення будиночка в горах стають крихкими у сучасних контекстах. Режисерка ділиться направду дуже особистим досвідом, без ширми охудожнення, якою можна було б прикрити справжні емоції, заховати їх від глядачів. Тому головний прикметник, який пасує стрічці — це слово «щирий», яке поширюється на кожен фрагмент відео, емоцію людей у кадрі та врешті-решт режисерське бажання ділитися цими спогадами.
«Цей фільм, мабуть, допоміг мені особисто прожити все, що відбувалося за останній рік, хоч і не повністю. Це для мене була певна арттерапія, хоча й неймовірно болісна. Бо під час монтажу і плакала, і сміялася, і злилася, і тішилась, і шарілась, і закривала собою екран ноута (щоб ніхто з учасників кінорезиденції не бачив матеріалу), бо часом він був надто особистим і не хотілось ні з ким ділитись ним. Але зараз я щаслива що це сталось», — ділиться режисерка фільму.
Фільм уже кілька разів бачила публіка: на фінальному показі усіх учасників та на фестивалі Wiz-Art у Львові, де стрічка стала переможницею за версією глядачів. А також відбувся показ в альма-матер режисерки — у Національній академії керівних кадрів культури і мистецтв у Києві.
***
Попри значні відмінності у форматі фільмів і способах режисерів та режисерок осмислювати досвіди війни, усі стрічки обʼєднує щирість у роботі з тими фрагментами війни, які вони обрали. Творці проговорюють ті спогади, до яких вони тою чи іншою мірою були дотичні. У кожній історії її герої прагнуть заховатися від реалій війни у любові: родинній, романтичній, дружній. На жаль, знайти прихисток вдається не всім, принаймні в межах фільму, але це зовсім не означає, що війна перемогла любов.
***
Добірку короткого метру підготував Takflix за підтримки ГО «Музей сучасного мистецтва», UEAFу партнерстві з UNESCO. Із 7-го лютого в містах України відбуватимуться допремʼєрні покази стрічки за участі творців та кураторок проєкту. 8-го лютого добірку можна буде побачити на великих екранах київських кінотеатрів, а з 14-го лютого — у мережі «Планета кіно». З 22-го лютого кіноальманах стане доступним на сайті Takflix.
