Кіноальманах «Літувати»: емоційна подорож через дитинство і втрату в умовах війни

У вересні на екран українського онлайн-кінотеатру «Taкфлікс» вийшла емоційно насичена кінодобірка «Літувати». Ця колекція п’яти короткометражних фільмів занурює глядача у світи дитинства, канікул та переживань літа, що минає в буднях війни. Тимчасом як масштабні кінематографічні проєкти потребують тривалого часу та ресурсів, короткий метр надає можливість миттєво і яскраво зафіксувати зміни, що відбуваються в нашому житті.

У альманасі представлені: «Ліс, Ліс» (реж. Марія Стоянова), «Новий дім» (реж. Богдан Приходько), «Під безкрайнім небом» (реж. Олександра Джиганська), «Папині кросівки» (реж. Ольга Журба) «Прокидаючись у тиші» (реж. Міла Жлуктенко, Даніель Асаді Фаезі). Кожен з цих фільмів пропонує унікальний і зворушливий погляд на те, як війна та зміни формують наше сприйняття сім’ї, дому і дитинства.

Ці стрічки — більше ніж просто кадри: вони є глибокими дослідженнями людських емоцій і переживань. Через домашні відео, спогади про дитинство, життя переселенців і нове життя в чужих краях кожен фільм створює особливу атмосферу, що розкриває наші найглибші почуття та думки про те, що значить бути частиною родини, шукати своє місце і зберігати пам’ять про минуле.

«Ліс, ліс» Марії Стоянової — це кінематографічний експеримент, що занурює глядача у світ аматорських записів родини оператора стрічки Ігоря Говенка, зроблених протягом 2002–2008 років. З використанням домашніх відео режисерка створює універсальну оповідь, уникаючи гучного пафосу, а метод found footage — ніби це реальні кадри, знайдені після подій, що сталися, — дозволяє перетворити звичайні записи батька сім’ї на основу для разючої емоційної та візуальної виразності. Моменти-сцени святкувань, домашніх концертів і простих прогулянок близнючок Анни-Марії, Віки та їхньої старшої сестри Наталії можуть здаватися простими, але саме в цій буденній простоті криється справжня емоційна глибина. Фільм фіксує миті повсякденного життя, акцентуючи на чуттєвому досвіді — відчуттях радості, невинності та безтурботності, що живуть у цих записах, і невіднятну плинність часу. 

Домашній архів є не лише ностальгійним полотном, а й тонкою кінематографічною рефлексією на тему сімейних зв’язків та їхньої крихкості.  Камера, яка колись зафільмувала приватне життя, стає інструментом для дослідження глибших особистих тем… 

Фільм майстерно порушує важливі питання про сутність нашого «разом» та невидимі нитки, що об’єднують людей. Через на позір прості, але глибоко емоційні сцени — наприклад, обійми дитини на ніч з мамою в її спальні, чи сестринський спів на фоні святкової ялинки — режисер делікатно розкриває ідею вкоріненості в минулому та значущість родинних стосунків. Сцена, що зображує гостини сестер в домі своїх бабусь та фільмування їх у народних строях, працює з множинністю значень, прихованих за простими образами дитячих пустощів. На перший погляд, це звичайний момент дитячих веселощів, проте поступово глядач починає усвідомлювати, що кожна деталь цієї сцени — хустки, вишиванки, усмішки — несе в собі глибший сенс. Кожен такий момент — це активний процес злиття з минулим, де емоційні деталі повсякденного життя стають частиною колективної пам’яті. Так, глядач усвідомлює, що кожна сцена фільму — це не тільки те, що ми бачимо, але й те, що ми відчуваємо.

Ця короткометражка Богдана Приходька — глибоке кінематографічне дослідження життя, яке змушене перероджуватися на уламках минулого. Режисер не так документує побут переселенців, як тонко досліджує психологічну текстуру тимчасовості, що перетворюється на нескінченність. На околицях Києва, у центрі для переміщених осіб, життя тече в ритмі нових умов, де кожен день — це спроба втримати зв’язок із тим, що колись було домом.

Приходько вибудовує свою історію на побутових сценах, сплітаючи буденні моменти з глибшими рефлексіями. Діти — маленькі символи наївної адаптації — ловлять мишей, грають м’ячем, відкривають пакунки з однаковими подарунками від благодійників. Для них це просто нове середовище, гра. Але у дорослих проблемі серйозніші, бо вони намагаються зберегти в уяві той колишній, але справжній дім, і бережуть його подумки як місце, до якого можна колись повернутися. Вони сидять на сходах і говорять про минуле, будують плани на майбутнє, не розуміючи, що це «тимчасове» може стати їхньою постійною реальністю.

Сетинг фільму — центр для переміщених осіб, захований серед сірих околиць Києва — стає своєрідною метафорою того, як війна змінює уявлення про дім. Камера Приходька, неначе спостерігач, занурюється у побут персонажів, але не лише фіксує їхні дії, а й розкриває глибокі емоційні стани. У кожній сцені — чи то гра дітей, чи спогади дорослих — відчувається стан підвішеності між минулим і теперішнім, очікуванням і невизначеністю.

Метод фільмування, який використовує Приходько, на перший погляд, здається стриманим і мінімалістичним, однак саме через таку форму виявляється максимальна емоційна сила. Його герої не вимовляють гучних слів про втрату чи біль, але камера все це фіксує у дрібницях: поглядах, жестах, коротких розмовах, які, здається, більше замовчують, ніж проговорюють. З кожною сценою будинок наповнюється новими мешканцями, іншими обличчями — життя триває, але чи можна це назвати домом?

Фільм «Новий дім» — це більше ніж просто документальна розповідь про переселенців. Це кінематографічна медитація про втрату, про те, як ми намагаємося втриматися за уламки старого життя, коли нове нав’язується нам обставинами. Приходько не дає простих відповідей, не пропонує катарсису чи розради. Камера фіксує життя, яке триває, але й з кожним днем дедалі перетворюється на невиразне «тут і тепер», залишаючи позаду минуле, яке зникає разом зі спогадами.

Ця стрічка — це тихий, але водночас потужний рефлексивний жест, який запрошує глядача відчути цей незворотний процес втрати дому, а разом із ним — частинки себе.

«Папині кросівки» відкривають перед глядачем чуттєву та зворушливу історію 13-річного Саші, який готується до нового етапу у своєму житті — переїзду до США після тривалого перебування в інтернаті для дітей, позбавлених батьківського піклування. Цей короткометражний фільм стає свідком останніх годин Саші в інтернаті, коли він прощається з місцем, яке стало йому рідним, і з друзями, які для нього стали близькими.

Фільм зосереджений на тонких і складних емоціях прощання та переходу, в яких Саша відчуває глибокий внутрішній конфлікт. Одним з найзначніших символів його прив’язаності до старого життя є старі кросівки його покійного батька. Цей предмет одягу, який протягом років супроводжував його, слугує не тільки як фізичний зв’язок з минулим, але і як потужний символ емоційного розриву, який Саша намагається подолати. Кросівки, що несуть на собі сліди минулого, заважають героєві повністю відірватися від рідного середовища і вповні прийняти новий початок.

Знімальна група зробила важливий вибір, використавши метод street casting для підбору акторів, залучивши непрофесійних виконавців. Це рішення виявилося особливо вдалим, адже воно надало фільму неймовірної автентичності та щирості. Непрофесійні актори, що не мають театрального досвіду, додають ролям натуральності та правдивості, що дозволяє краще передати внутрішній світ героя і його емоційні переживання. Завдяки цьому підходу «Папині кросівки»  не лише чіпляють, але й створюють глибокий емоційний зв’язок із глядачем.

Анімаційна короткометражка «Під безкрайнім небом» Олександри Джиганської — це тонка і зворушлива медитація про пам’ять, родину та ідеали безтурботності та стабільності, що виникають у дитячих спогадах. В центрі сюжету — особисті спогади режисерки про безтурботні дні, проведені у бабусі й дідуся, які розгортаються перед нами як живі картини, наповнені теплом і світлом. Сімейні вечори у саду, гра на свіжому повітрі, прості радощі дитинства постають перед глядачем через призму часу, який немов повільно витирає деталі цих щасливих моментів. Джиганська спритно використовує цей контраст, аби підкреслити невловимість і непостійність спогадів.

Фільм відкриває перед глядачем межу між тим, що ми вибираємо пам’ятати, і тим, що поступово забувається. Джиганська майстерно використовує ці спогади як основний рушійний елемент сюжету, зосереджуючи увагу на тому, як спогади про близьких та моменти щастя можуть трансформуватися, коли й навколо все змінюється.

Чарівні сцени, зокрема сімейна вечеря у саду, наповнені теплом і світлом, контрастують із сучасними викликами життя. Джиганська вправно передає емоційну глибину пам’яті через символічні образи — предмети з минулого, які з’являються і зникають, нагадуючи про те, як спогади можуть бути як джерелом болю, так і підтримкою.

Фільм акцентує на питаннях вибору і контролю над спогадами: чи дійсно ми маємо владу над тим, що пам’ятати, чи спогади просто поступово згасають самі по собі? Джиганська створює образи, що символізують ці внутрішні процеси, дозволяючи глядачеві поринути у світ, де спогади оживають і поступово стають частиною нашої свідомості.

Природа, своєю чергою, стає важливим свідком та учасником родинної історії, підкреслюючи плинність часу й еволюцію спогадів. Камера з чутливим підходом захоплює як тендітні, інтимні моменти, так і велич простору, де живуть спогади героїв. «Під безкрайнім небом» — це не просто згадки про дитинство, це вишукане дослідження того, як час формує наші уявлення про родину, безтурботність і стабільність, які, хоч і здаються вічними, з часом змінюються.

Фільм Міли Жлуктенко та Даніеля Асаді Фаезі «Прокидаючись у тиші» — це чуттєва і прониклива картина, що досліджує досвід родин, які вимушено залишили Україну через повномасштабне вторгнення та оселилися у колишній військовій казармі Вермахту в Німеччині. Ця казарма, що перетворилася на табір для біженців, стала новим фоном для дитячих ігор і сумних спогадів.

Режисери майстерно вибудовують свою стрічку навколо діалектики між старими стінами, що пам’ятають історичні події, і новим життям, що зароджується в їхніх межах; створюється яскравий контраст між минулим і теперішнім, де вони слугують фоном для дитячих ігор і нових надій. Діти, які пережили війну і втрату рідних домівок, намагаються зберегти свою дитячу невимушеність у новій, незнайомій реальності. В оповіді порівнюють деталі повсякденності дітей, які намагаються знайти своє місце в новій реальності, з глибиною історичного контексту казарми, яка служила місцем конфліктів.

Фільм насичений контрастами: діти, що граються і сміються на фоні колишньої військової архітектури, яка тепер символізує їхню нову реальність. Авторам вдається створити візуально та емоційно багатий контекст, де кожен кадр — це спроба зафіксувати той тонкий момент між минулим і майбутнім, війною і тишею, відʼїздом і прибуттям.

Особливе місце у фільмі займає відображення дитячих переживань. Як діти адаптуються до нового оточення, зберігаючи частинку своєї колишньої ідентичності, так і казарма адаптується до нової ролі. Стрічка показує, як у ці моменти діти перетворюються на символи надії й нових починань, навіть у стінах, що пам’ятають війни й розрухи.