Гайд: як дивитися німе кіно (і кайфувати від цього)

Цього літа на Книжковому арсеналі мені пощастило спостерігати магію. От тільки, неочікувано для мене, це була магія кіно. У перший день фестивалю відбувся кіноперформанс «Фати Моргани», української стрічки 1931 року від учня Леся Курбаса, режисера Бориса Тягна. Родзинкою показу став живий музичний супровід від гурту «Пиріг і Батіг». Упродовж фільму люди притягувалися до сцени, заповнювали всі вільні стільці, розсідалися на траві, аж поки, здавалося, не залишилось жодного вільного місця. Приманені звуками фолькмузики, глядачі загіпнотизовано слідкували за ритмом та мелодією кадрів українського німого кіно.

Насправді саме так і переглядали фільми майже 100 років тому. Німе кіно ніколи не було по-справжньому німим. Фільми демонструвалися з музичним супроводом піаніста або цілого оркестру. Саундтрек часто був імпровізованим, але для окремих стрічок писалися спеціальні партитури, які підкреслювали події, темпоритм фільму та створювали настроєвість.

Першим фільмом із саундтреком стала французька стрічка «Вбивство герцога Гіза» (L’Assassinat du duc de Guise, реж. Шарль Ле Баржі та Андре Кальметт, 1908). В Японії існувала навіть професія коментатора кіно — бенсі, який під час сеансу пояснював глядачам окремі перипетії сюжету та озвучував репліки персонажів та персонажок.

Сьогодні теж можемо відвідати покази німого кіно з оркестром, як під час фестивалів, так і як окремі події для поціновувачів класичного кінематографа. Часто такий перегляд прирівнюється до походу в театр, бо є синефільською насолодою високим мистецтвом з дрібкою снобізму. Щоправда рідко хто після робочого дня вирішить розслабитись за переглядом фільму Чарлі Чапліна або поринути з головою в німецький горор 1920-х років. Німе кіно, втім, не таке вже й складне, страшне та нудне, яким воно може уявлятися.

Кіно — наймолодше мистецтво. Якщо література, музика, живопис, архітектура існують вже тисячі років і навряд чи можна простежити момент їх виникнення, з кінематографом все інакше. 28-го грудня 1895 року вважається днем народження кіно (саме в цей день в Парижі був проведений перший платний сеанс від братів Люм’єрів, яких можемо вважати новаторами кінорежисури). 

Цей вид мистецтва існує сміховинні 129 років, але за цей короткий час він встиг органічно сплести докупи напрацювання інших мистецтв та створити свою особливу мову. Більше того, сьогодні кінематограф оточує нас всюди: від кінотеатрів та стримінгових сервісів до перегляду стрічок інстаграму або тіктоку — це все мова рухомих зображень, мова кіно.

Через цю відносно коротку історію існування, перші кроки кіно сприймаються інакше, аніж початок образотворчого мистецтва, архітектури чи писемності. Всі ці далекі «вперше» — від наскельних малюнків, семи чудес Стародавнього  світу, чи грецького класичного театру — сприймаються в розрізі розвитку нашої цивілізації. Повертаючись до витоків, краще розуміємо себе як людину, відчуваємо, як культура сформувала нас, та чому розвиток людства неможливий без неї. 

З кінематографом усе інакше — він виник після багатьох витків історії на межі століть, коли вже відбулися значні соціальні, економічні та технологічні стрибки, а жахи, яке принесе з собою ХХ століття ще не дійшли своєї черги. Кінематограф розпочав свою історію як експеримент прогресу: як змусити фотографії рухатись, ніби створюючи хитромудрі механізми з книжок Жуля Верна. До перших фільмів їх творці так і підходили, як до експериментів, цікавинок, за допомогою яких можна розважати людей. Перші фільми стали не тільки початком нового мистецтва, але й дослідженням — як же саме воно має працювати. 

Не буду кривити душею: коли тільки починала вивчати історію кіно, перші німі фільми я змушувала себе дивитись. Фільми, створені в останні роки, та й навіть 10 чи 30 років тому не сильно відрізняються один від одного в побудові монтажної фрази, сценарних ходів чи операторською роботою. Аж тут я почала дивитися фільми, створені в 1910-х та 1920-х роках. У тих стрічках зустрічалося багато чого незвичного. До прикладу, інтертитри (спеціальні кадри на яких зображувався текст у стилістиці фільму) заміняли діалоги або ж пояснювали повороти сюжету. Що вже й казати про ніби спеціально сповільнені зображення, експресивну акторську гру та вибір крупності плану оператором.

Уявіть, ніби ви в музеї образотворчого мистецтва. Споглядаєте картину Рембрандта та його витончену гру світлотіні, викарбувані деталі людського тіла, емоції, що передаються кожним мазком фарби… І вже в наступному залі на вас чекають наскельні малюнки з Печери Ласко — максимально прості фігури, які передають повсякденне життя людини тих часів. Рух та динаміка простих ліній у камені. Такий стрибок у часі був схожий на перегляд німого кіно одразу після сучасних кінокартин. Що картини Ремрандта, що наскельні малюнки Ласко прекрасні та унікальні, кожен є артефактом своєї епохи. Проте, дивлячись на них поруч, легко можна відчути дисонанс та підсвідомо надати перевагу чомусь більш знайомому. 

Моє сприйняття німого кіно змінив фільм «Кабінет доктора Калігарі» (Das Cabinet des Dr. Caligari, реж. Роберт Віне, 1920). Раптово я відкрила для себе (майже) сучасне кіно. Так, в цьому фільмі не було діалогів, але він відчувався сучасним. Я раптом зрозуміла, ким так надихався Тім Бертон у створенні естетики своїх фільмів, як-от «Бітлджюс» (1988), «Едвард Руки-ножиці» (1990) чи анімації «Труп нареченої» (2005). Також помітила, коли в кіно з’явився знаменитий плот-твіст із трилера «Острів проклятих» (2010) Мартіна Скорсезе. Відтоді я почала дивитися доробок першого витку історії кіно не тільки як кінознавиця, але і як глядачка. Впевнена, що ці фільми можна навчитися дивитися, полюбити їх та знайти в них щось нове, чого вже не існує в сучасному кінематографі.

Перші два десятиліття існування кіно режисери та режисерки намагались віднайти межі кіно, зрозуміти його можливості, та слабкості. Подекуди фільми тих років нагадують зафільмований театр або сценки з сімейних архівів. Все змінилося в середині 1910-х років. Митці зрозуміли можливості нового медіуму: як змусити публіку сміятися, плакати, невідривно слідкувати за кожною дією на екрані та ще годинами дискутувати про побачене опісля. Фільми перестали зображувати момент життя, оживляючи фотографії, вони почали дискутувати про абстракції та філософські поняття, створюючи комплексні полотна. 

Багато фільмів німої епохи вже неможливо буде переглянути. Національна рада зі збереження фільмів США опублікувала дослідження, а якому йдеться що на сьогодні вже втрачено 75% стрічок американської кіноіндустрії 1912-1929 років. Проте, ті фільми що збереглися можуть нам показати не тільки тяглість кіномови, але й дати цілком зануритись в ту чи іншу епоху країн та націй. Усі фільми в той чи інший спосіб є відображенням не тільки бачення автора/ки, але й епохи, в якій вони були створені. 

До прикладу, теракт 11 вересня 2001 року, коли захоплені пасажирські літаки врізались у вежі-близнюки в Нью-Йорку, дав поштовх буму стрічок про супергероїв: спочатку на екрани виходили поодинокі стрічки про людей з надздібностями, але починаючи з 2010-х супергерої заполонили наші кіноекрани. Майже щомісяця на глядачів та глядачок чекав новий блокбастер, а гіганти індустрії Marvel та DC змагалися між собою, створюючи все складніші кіновсесвіти. Безсилля перед жахом теракту породило бажання всесильної людини, яка нагодиться у критичний момент і зможе врятувати всіх. Стрімко супергерої, які раніше жили тільки на сторінках коміксів, заполонили попкультуру, і кожен міг обрати собі кумира: від дружнього сусіда Людини-Павука та саркастичного Тоні Старка до шляхетних Капітана Америки та Чорної Вдови.

Німецький кінокритик та культурний соціолог Зігфрід Кракауер розвинув теорію дзеркала: кіно віддзеркалює реальність та фіксує її в той чи інший момент історії. Він присвятив цілу книгу «Від Каліґарі до Гітлера — психологічна історія німецького кіно» дослідженню кіно Німеччини між Першою світової війною та приходу Націонал-соціалістичної робітничої партії до влади, аби подивитися як фільми передавали психоемоційний стан нації в той період, який дозволив Гітлеру прийти до влади.

Кракауер розглядає один із перших фільмів про вампірів «Носферату. Симфонія жаху» (Nosferatu, eine Symphonie des Grauens, реж. Фрідріх Мурнау , 1922), де постать вампіра трактується не як «вічне зло», що було звичним тлумаченням для тогочасних культурних соціологів, а як образ тиранії та потяг до неї. А корабель-примару, який привіз Носферату до маленького німецького містечка, він описував як «німецьку душу, що металася між нав’язливими образами тиранічної сваволі і світом хаосу, яким управляють інстинкти».

За допомогою німого кіно можна заглянути не просто в побут та буденність людей початку ХХ століття, але й стати культурними антропологами: глибше зануритись у питання культури, класу, гендеру, цінностей та естетичних якостей того періоду.

Причини дві, й вони максимально прості у своїй складності. З одного боку, змінилися ми. З іншого боку, змінилося кіно.

Почнемо з нас. Якщо інколи здається, що увага розсіяна і нам складно зосередитись — дуже ймовірно, що так воно і є. Професор Джоел Ніґґ, фахівець з дефіциту уваги в дітей, вважає, що зміна способу життя, перенасичене та хаотичне інформаційне поле породжує епідемію розосередженості. Якщо цікаво дізнатися про це детальніше, раджу книгу «Мистецтво зосереджуватися. Як у нас вкрали увагу» Йоганна Гарі. Наразі можемо бути свідомими, що наша увага розсіяна і поштовх укотре переглянути месенджер під час особливо повільного фільму — не провина нашої дисципліни, а інформаційний хаос, в якому живе наша увага. Можемо сприймати перегляд німого кіно як спосіб повернення собі уваги та зосередження на моменті. До того ж чому б не повернути німому кіно його першочергове значення — це була пригода та своєрідний атракціон! Можна уявити себе людиною початку ХХ століття, для якої кіно ставало магією: люди розуміли, що перед ними штучний витвір технологій, проте він був максимально наближений у відтворенні повсякденної реальності.

Кіно теж змінилося за останнє століття. Більшість фільмів борються за нашу увагу і задля цього використовують різкі зміни емоційного фону, кліповий монтаж та разючі спецефекти. Все задля того, аби глядачі не віддали перевагу іншому, ще яскравішому фільму.

Ми часто навіть не помічаємо, наскільки мова сучасних фільмів покладається на звук. І справа не тільки в діалогах, де герої можуть проговорити свої емоції або антагоніст розкаже всю свою мотивацію. Нам більше не потрібно бачити машину, достатньо тільки почути звук двигуна, і мозок сам надасть картинку транспорту. Так само, почувши шелест листя, ми здогадаємось, що дія відбуватиметься на природі, ще до того, як побачимо ліс на екрані. Візуальна та звукова картини стали взаємозамінними, і сучасні режисер/ки активно цим користуються. 

Згадаймо фільм «Зона інтересу» Джонатана Ґлейзера, який минулого року отримав гран-прі на Каннському кінофестивалі. Стрічка спостерігає за, здавалось би, ідилічним життям німецької родини. От тільки чоловік  — комендант Аушвіцу і буквально за стінами мальовничого дворика розташований концентраційний табір. Глядачі жодного разу не побачать табір, буде тільки чутно віддалене тупотіння ніг, гуркіт механізмів та постріли. Цих віддалених звуків Аушвіцу буде достатньо, аби наша уява могла змалювати собі жахіття табору, і такі натяки та гра контрасту сприймаються потужніше, ніж пряме зображення табору.

Німий кінематограф не мав такої розкоші. Всю свою візуальну граматику до 1927 року, коли з’явився перший звуковий фільм «Співак джазу» (The Jazz Singer, реж. Алан Кросленд, 1927), кіно вибудовувало, спираючись тільки на візуальні образи. Окремі віртуозні фільми зовсім не мали інтертитрів, які позначають зміну місця та часу дії або діалогів, та базувалися тільки на операторській роботі, акторській грі та монтажі. 

Проте, не варто перейматися, що перегляд фільму без звичного звукового супроводу шумів буде незвичним. Про це вже подбає наш мозок. На сьогодні проведено не так багато нейродосліджень, які б розповіли нам про те, як ми сприймаємо магію кіно, проте деякі все ж є. У статті Los Angeles Times доцент кафедри психології Інституту мозку та креативності Університету Південної Каліфорнії, Каспар Мейєр, розповідає, що при перегляді німого фільму наш мозок домальовує потрібні звуки, спираючись на спогади.

«Не обов’язково раніше бачити саме цей образ собаки, але внутрішній репертуар, який ви маєте у своїй свідомості щодо гавкоту собак, буде використаний для створення звуку, який максимально наближений до образу. Цей звук буде відтворюватися, так би мовити, у слуховій частині мозку», — каже Мейєр. Дослідник також наголошує, що мова німого кіно створює для нашого мозку більш унікальний та цікавий досвід сприйняття, аніж сучасні 2-D та 3-D стрічки, які намагаються бути максимально імерсивними.

Вже неодноразово я писала про «мову кіно». Ще на початку історії кіно, коли теорія цього мистецтва тільки почала формуватися, кіно неодноразово порівнювали з мовою. Однак, якщо в мові досить легко виділити слова-одиниці та граматичні структури, в кіно все виявилось не так просто. Що є одиницею у фільмі? Можливо, це буде кадр, а монтажні склейки будуть слугувати знаками пунктуації? І так, і ні. Хоча монтаж справді ставить логічні павзи та з’єднує дві частини сцен-речень, кадр сам по собі не слугує одиницею. 

Згадайте кадр будь-якого фільму. Що там зображено? Можливо, там є людина і вся наша увага одразу буде прикута до неї. Але людина існує в середовищі, вона може тримати щось в руках, і світло на цю постать може падати по-різному. Всі ці елементи та символи мають значення. Можливо, ця людина на нашому уявному кадрі тримає в руках червону троянду — за символікою квітів це натякає на справжнє кохання, що дає нам вказівки на настрій сцени та емоції людини. Замінимо троянду на гортензії, символ байдужості, і от вже сцена має зовсім інший відтінок. 

Оскільки німе кіно вибудовувало свої знаки візуально, то всі візуальні рухи та статичні елементи мають значення. Чи бачимо ми обличчя персонажа/ки зблизька, чи вся людина стає частиною середовища; чи є рух камери, а чи глядачі безперестанку слідкують за рухом всередині кадру. Цих «чи» може бути безліч, не вистачить і тисячі сторінок, аби описати всі можливі коди та символи, які можуть використовуватися в фільмах. Це ніби гра, коли ми порівнюємо те, що ми бачимо з тим, що ми не бачимо. Найбільш реалістичне та показове мистецтво насправді є мистецтвом метафор та натяків, які воно черпає з безлічі різних сфер. Та німе кіно дозволяє нам, як глядачам, затриматися в кожному місці трохи довше, надати деталям і об’єктам більшого значення, не жертвуючи при цьому темпом, та ще глибше поринути в історію на екрані.

Здавалося б, рецепт простий: відкладаємо телефон, даємо собі простір для зустрічі з мистецтвом на годину, дві або три (так, деякі німі фільми тривають і до чотирьох годин) та насолоджуємось кінематографом. Починаємо грати в гру, головна мета якої зрозуміти, чому автор/ка вирішив показати нам саме цей образ чи елемент на екрані і що це нам говорить про історію, що розгортається.

Таким чином, ми досліджуємо, що присутньо в кадрі, а що ні;  чому монтажна склейка була саме там; про що саме говорить нам той чи інший кадр та деталь і т.д. Інколи відповіді лежать на поверхні, інколи потрібно звернутися до культурного багажу. Якщо здається, що це забагато роботи задля перегляду кіно, то не варто хвилюватися: більшість німих фільмів так захоплюють сюжетом та виконанням, що потрібно не один раз до них повертатися, аби розшифрувати сповна. 

Пропоную невеликий список фільмів різних жанрів: від комедій та камерних психологічних драм до масштабних історичних та науково-фантастичних фільмів (впевнена, що ви здивуєтесь, що ці фільми були створені в 1920-х роках). Більшість фільмів списку були зняті в другій половині 1920-х років, коли режисер/к)и вже впевнено оперували засобами німого кіно, але також зустрінеться і сучасний фільм, який проведе нас першими кроками мистецтва.

За допомогою цього списку можна буде зрозуміти, що цікаво з доробку німого кіно, який період чи доробок режисера/ки захочеться дослідити глибше. Головне — будьте відкритими та досліджуйте!

Документальний фільм, де зібрано стрічки засновників кінематографу братів Люм’єрів. Закадрова начитка також пояснює історичний контекст їхніх фільмів та тонкощі виробництва. Для всіх, кому цікаво переглянути найперші фільми в історії.

Фільм вийшов на екрани вже після приходу звуку в кіно, однак Чаплін-режисер до останнього створював німі фільми й відторгав нове доповнення до кіномови. Хоча «Вогні великого міста» вже використовують звукові ефекти, всі комічні елементи в фільмі досягаються драматургією та пластикою і мімікою акторів. Загалом, комедії — це найкращий і найлегший жанр фільмів, побудований на фізичній комедії, аби почати знайомство з німими фільмами. Тож можна сміливо звертатися і до інших фільмів режисера та актора Чарлі Чапліна («Нові часи», «Малюк», «Цирк»).

Фільм, з якого почався напрям німецького експресіонізму — течії, яка породила собою жанр горор, досліджувала психологію людини через гротескні історії та показувала ірраціональність буття через всі засоби кіно — від декорацій та гриму до акторської гри. «Кабінет доктора Каліґарі» став еталонним фільмом цього напряму, але також це просто захопливий психологічний горор.

Останній фільм німецького експресіонізму. Один з перших науково-фантастичних фільмів, який неодноразово цитувався в попкультурі: від Девіда Бові, який хотів назвати свій третій альбом Metrobolist (лейбл в останній момент змінив назву на The Man Who Sold the World) та кліпу на пісню Мадонни Express Yourself (режисер кліпу Девід Фінчер буквально цитував кадри) до вигляду робота C-3PO із «Зоряних воєн». «Метрополіс» також вплинув на те, як сьогодні виглядає науково-фантастичне кіно. Варто тільки порівняти його з «Матрицею» (1999) сестер Вачовськи чи з «Той, хто біжить по лезу» (1982) Рідлі Скотта.

Пеплум, або ж фільми «меча та сандалів» — піджанр історичних фільмів, які фокусуються на стародавній історії. Саме з цих фільмів виросли такі історико-міфологічні драми, як «Гладіатор» або «Конан-варвар». Ці фільми вражають своїм розмахом та масштабністю постановки. А раптом «Бен-Гур» ви вже бачили, можна звернутися до першоджерела пеплуму, італійського фільму «Кабірія» (Cabiria, реж. Джованні Пастроне, 1914).

Фільм з напряму французького імпресіонізму (так, німі фільми часто наслідували течії образотворчого мистецтва). А також один з перших феміністичних фільмів в історії кіно. Головна героїня замкнута у в’язниці свого нещасливого шлюбу та готова вирватися з нього за будь-яку ціну. «Усміхнена мадам Беде» — перша стрічка, в якій оповідь ведеться від імені жінки, досліджується її внутрішній світ та дискутується про тогочасний інститут шлюбу.

Один із найвизначніших фільмів не тільки німого періоду, але й усієї історії кіно. Тонкий психологічний портрет людини, побудований на крупних планах, які додають відчуття клаустрофобії та допомагають ще глибше розкрити всі тонкощі емоцій героїв.

Найчастіше знайомство з українським кіно німого періоду починають з фільмів Олександра Довженка, особливо зі стрічки «Земля». Ці фільми безперечно вартують перегляду, однак складна структура та символізм не завжди сприяють легкому перегляду. Раджу почати знайомство з психологічної драми «Нічний візник».

Українська авангардна документалістика, в якій можна побачити не тільки віртуозний монтаж, але й симфонію життя великих українських міст. У 2014 році Британський кіноінститут назвав стрічку найвизначнішим документальним фільмом в історії кіно. Також ця робота Вертова займає 3-тє місце в списку «100 найкращих фільмів в історії українського кіно» від Довженко-Центру.