Чимало прихильників аніме хоча б раз чули фразу на кшталт цієї: «Знову дивишся свої китайські мультики?» І щоразу доводиться пояснювати, що це не просто «мультики», а окремий культурний феномен із власною естетикою, глибокими сюжетами та тривалою історією.
Перед початком мандрівки в історію аніме зауважимо, що формулювання «просто мультики», яким знецінювально називають аніме, так само підважують і західну анімацію. Мультфільми, в принципі, часто штучно обмежують лише дитячою аудиторію. Так, доволі звичним є розділення, що кіносага «Зоряні війни» — це для всіх, а мультфільм «Як приборкати дракона» — лиш для дітей. Але в чому ж різниця, адже в обох випадках маємо справу із хвацьким пригодницьким сюжетом і видовищними екшн-сценами? Що ж, лиш у тому, що десь персонажів грають живі актори, а десь вони втілені анімацією. Але чи означає це, що дорослі не дивляться історії з намальованими персонажами? Історія аніме якраз доводить зворотне.
Що таке аніме?
Анімація — це загальний вид кіномистецтва, створений шляхом послідовного показу статичних зображень чи кадрів, що охоплює мультиплікаційні фільми та серіали різних країн. Для нас найбільш знайомою є західна анімація: від класичних мультфільмів-казок від Disney до камерних проєктів європейських аніматорів. Але існує також інша, східна форма анімації, яка має свої особливості, — аніме.
Аніме із самого початку було орієнтоване на японського глядача, адже творці цілилися на внутрішній ринок країни. Тому вони й зосереджувалося на тих образах, сюжетах і проблематиках, які були близькі японській аудиторії, відображали її культурні та соціальні особливості, не беручи до уваги, чи будуть вони зрозумілими решті світу.
Історія створення
Все почалося у XX столітті, коли японські кінематографісти експериментували з винайденою на Заході технікою анімації. Найдавнішим прикладом є короткометражний анімаційний фільм 1907 року Katsudō Shashin («Рухомі картинки»). У 1920-х роках японські аніматори лише починали формувати власний стиль, надихаючись американськими мультфільмами на кшталт «Кота Фелікса» й адаптуючи класичні східні казки, наприклад, фільм Ямамото Санае Ubasuteyama («Гора Обасуте») (1925).
У 1933-х роках з’явилися перші спроби створення звукової анімації — зокрема Chikara to Onna no Yo no Naka («Сила та жінки світу»), а в роки війни — пропагандистські фільми на кшталт Momotarō no Umiwashi («Морські орли Момотаро») (1943). Проте через післявоєнну економічну кризу японська анімація відставала від західної, яка тоді переживала кінець своєї «золотої доби» (1928–1951 роки), що брала свій початок ще від першої появи Мікі Мауса за штурвалом пароплава.
У 1958 році студія Toei Dōga (Toei Animation) випустила перший кольоровий повнометражний мультфільм Hakujaden («Легенда про Білу Змію») — екранізацію однойменної китайської казки. А в 1960-х почала виробляти серіали, серед яких був, наприклад, Tetsuwan Atom («Могутній Атом») манґаки та аніматора Осаму Тедзукі.
Вже з 1970-х аніме почало активно розвиватися, відокремлюючи себе від західних коренів, на екрани виходили такі перші меха-аніме, як Getter Robo («Робот Геттер») (1974—1975). А у 1980-х роках, коли аніме пережило «золоту добу», японські автори почали активно досліджувати теми, які випереджали світовий культурний контекст. Зокрема, саме в Японії зародилися ключові ідеї кіберпанку — піджанру наукової фантастики (одним із найвпливовіших творів цього напрямку став аніме-фільм 1988 «Акіра»). Згодом в аніме зʼявлялося все більше жанрового розмаїття: кримінальні пригоди («Люпен III»), спортивні драми («Капітан Цубаса»), фентезі («Принцеса Мононоке»), психологічні трилери («Паприка») та історичні драми («Могила світлячків»).
Чим аніме відрізняється від західної анімації?
Мультфільми і аніме — це два обличчя одного мистецтва, але з різними рисами. Головна відмінність аніме — це широкий вибір жанрів і розмаїтість цільової аудиторії. Якщо західна анімація історично здебільшого орієнтована на дітей або призначена для сімейного перегляду, то аніме від самого початку не мало вікових обмежень, залежно від історії було розраховане і на дітей, і на дорослих. Подібну тенденцію помічаємо сьогодні і в американській та європейській анімації, проте на заході стереотип «мультики — це для дітей» поки залишається стійким.
Фактично можна знайти жанр аніме на будь-яку вікову категорію. Хоча варто визнати, що цей чіткий поділ заснований на доволі стереотипному уявленні про смакові вподобання когорти людей певного віку чи статі:
1. Кодомо (яп. 子供向けアニメ — «дитяче аніме») — аніме для дітей до 12 років, без жорстокості, характерна мальовка, сильно спрощені ідеї для кращого засвоєння («Дораемон», «Ампамман»).
2. Шьоджьо (яп. 少女 — «дівчина») — історії для дівчат від 12 до 18 років, часто в центрі сюжету головна героїня-школярка, яка розкриває себе, присутні любовні стосунки, велика увага приділяється образу персонажа («Скажи: “Я тебе кохаю”», «Історія мого кохання!!»).
3. Шьоджьо-аї (яп. 少女 — дівчина та 愛 — любов) — зображення стосунків між жінками, піджанр Юрі. Частіше про любов між ними або про дружбу, яка переростає у кохання, без сексуальних сцен («Того літа», «Адачі та Шімамура»).
4. Шьонен (яп. 少年 — «хлопець») — історії для хлопців від 12 до 18 років. Часто головний герой чоловік-протагоніст, швидкий розвиток і динамічний сюжет («Наруто», «Ван Піс!»).
5. Шьонен-аї (яп. ボーイズラブ — «юнацька любов») — зображення стосунків між чоловіками, піджанр Яою. Романтичні історії, без відвертих сексуальних сцен («Незнайомець на узбережжі», «Ґівен»).
6. Сейнен (яп. 青年 — «юнак») — історії для хлопців від 18 років. Сконцентрованість на сюжеті, проблемах стосунків між людьми, не на любовних історіях. Може містити сатиру, еротичні або криваві сцени («Атака титанів», «Берсерк»).
7. Джьосей ( яп. 女性 — «жінка») — історії для дівчат від 18 років. Зазвичай описується життя головної героїні, не ідеалізуються любовні стосунки, присутні еротичні сцени («Нана», «Райський поцілунок»).
Аніме також вирізняється меншою кількістю кадрів, що компенсується стилізацією: виразні очі, символічні жести (як-от піт, що зʼявляється, коли герой хвилюється, чи вена, що пульсує через злість), статичні плани з мінімальним рухом губ чи очей для передачі емоцій. Стиль анімації економніший, але це не заважає йому бути візуально глибоким. Часто використовуються деталізовані фони, драматичні ракурси, розмиття або затемнення для підсилення атмосфери.
Наостанок
Кожна анімація допомагає по-різному бачити світ. Одна — через легкість і вигадку, з чіткою моральною та розважальною складовою, коли все зрозуміло. Інша — через глибину й експресію, виразність емоцій, які можуть бути надзвичайно інтенсивними, а також тематику: від дорослої драми й психології до філософії, наукової фантастики чи жорсткого екшену. У кожному з них є магія, яка знаходить свого глядача. І, можливо, найкраще рішення — дивитися обидва.
