10 думок режисера Ільмара Рааґа

У 2007 році Ільмар Рааґ створив один із найвпізнаваніших фільмів естонського кінематографу — соціальну драму «Клас» (Klass), а згодом його серіальне продовження «Клас: Життя після» (Klass: elu pärast). У фільмографії Ільмара — низка картин на гостру суспільну тематику, а його героями часто стають вимушено дорослі діти («Я не повернуся» (2014), Ma ei tule tagasi) або дорослі, що досі лишаються дітьми («Керту» (2013), Kertu). Зараз режисер провадить активну волонтерську діяльність і готує новий проєкт про війну в Україні.

Ми зустрілися з Ільмаром у Києві на 15-му міжнародному Одеському кінофестивалі на прем’єрі його нового дитячого пригодницького фільму «Ерік Кам’яне Серце»(Erik Stoneheart / Erik Kivisüda). Це історія про 11-річного хлопчика Еріка, упевненого в тому, що має кам’яне серце. Разом із новою подругою Марією він потрапляє у Світ між Світами, щоб знайти і врятувати її зниклу матір.

Про зміну жанрових пріоритетів від гострих соціальних драм до сімейного пригодницького кіно, культуру як спосіб м’якого політичного впливу та сучасний естонський кінематограф читайте в розмові з режисером.

Ти стаєш дорослим, коли навчаєшся мислити самостійно. Бо коли ти дитина, то пристосовуєшся до світу дорослих і висловлюєш думки та почуття, які часто тобі не належать. І тільки коли ти робиш щось самостійно, тоді дорослішаєш. У цьому плані мені дуже цікаво дослідити те, в який момент ти починаєш вирішувати самостійно.

Якщо взяти назву «Кам’яне серце», то одна з ключових думок фільму полягає в тому, що Ерік, головний герой, як і більшість людей, дуже часто боїться говорити про свої почуття. Ерік кохає дівчину, але боїться їй про це сказати. І врешті-решт він розуміє: якщо не зізнається зараз, то потім буде занадто пізно. Це історія росту.

Хаяо Міядзакі — один з моїх найулюбленіших режисерів усіх часів. Це трохи дивно, враховуючи, що більшість моїх фільмів доволі реалістичні.

Але робота над фантастичними фільмами дає тобі змогу зрозуміти, що ти вільний. Ти можеш нарешті використати всі свої, навіть найбезглуздіші фантазії. І ніхто тебе не обмежує. Можливо, лише деякі кінокритики скажуть, що це вийшло занадто мейнстримно, але мені насправді байдуже. Кажуть, що всередині кожного з нас сидить дитина. Тому я завжди був глядачем дитячих фільмів.

Хтось із команди фільму «Ерік Кам’яне Серце» вигадав ідею з піратами-антагоністами і я подумав: чому б і ні? Головна думка полягала в тому, щоб зобразити людей, які не можуть перейти в інший світ і досягти внутрішнього спокою. Тому вони стають сумними і злими.

Водночас у своїй стрічці ми не копіювали «Піратів Карибського моря», а намагалися показати, що наші пірати — це люди з різних часів і різних регіонів, які перебувають у єдиному позачасовому просторі. Тож для створення образів використовували різні стилі, наприклад стимпанк. А потім я дуже швидко прийшов до японської анімації. У підсумку вийшла еклектична історія.

Образ корабля та перетинання світів через воду відсилає до ріки Стікс. У скандинавській міфології є обряд поховання, коли померлих відправляють на плоті у відкрите море. Ці традиції стали основою для розмови про смерть простою мовою.

До виробництва фільму «Ерік Кам’яне Серце» залучили українську студію Snowdog, яка працює над візуальними ефектами. Саме вони зробили більшість комп’ютерних ефектів у фільмі. Наприклад, ви могли помітити, як по воді лине стіна з туману. У нас був такий сучасний робочий процес: супервайзер візуальних ефектів перебував в Естонії, а хлопці, які працювали — в Україні, і між ними велася постійна комунікація. Тобто сьогодні можна працювати над будь-яким фільмом і немає значення, де ти перебуваєш фізично. Я знаю, що в Києві є люди, які так само працюють на Голлівуд.

Я зробив паузу як режисер у 2014 році. Між двома моїми останніми фільмами сталася важлива подія: після російського вторгнення в Україну в Естонії ми відчули, що це нас також стосується. Тому почав займатися іншою роботою, навіть деякий час працював з естонською армією. 

Але потім, коли я повернувся, виявив, що кінотехнології зараз розвиваються надзвичайно швидко. Мені довелося вчитися знімати кіно заново. Тому що коли я ходив до кіношколи, у нас не було таких технічних можливостей. А сьогодні збирати команду та шукати спеціалістів із візуальних ефектів потрібно ще на етапі написання сценарію, особливо якщо це фантастичне кіно. Інакше партнери можуть сказати про ваш майбутній проєкт: «Ні, це те, що ми не можемо зробити, це неможливо».

Я волонтерю в Україні й за цей час почув багато неймовірних історій, занадто хороших, щоб не зняти про них фільм. Наразі є два проєкти. Один — документальний фільм, а другий — художній. Документальна стрічка стане розвідкою ситуації, згодом на основі отриманої інформації ми зробимо художній фільм. 

Початок повномасштабної війни вразив багатьох в Естонії та на Заході загалом. Коли не тільки Путін сподівався захопити Україну, а й багато людей на Заході казали: «Бідолашні, вони програють за кілька днів».

А потім сталося найважливіше: люди самі почали захищати свою країну. Вони почали самостійно чинити опір без наказу від президента чи уряду. Люди, які вирішили щось робити. Я б визначив це як «спонтанний опір». І я хотів би зняти про це фільм. Не знаю точно, який часовий проміжок ми досліджуватимемо в фільмі, але це точно буде перший рік повномасштабного вторгнення.

Ми почали створювати власну кіношколу майже двадцять років тому. Зараз у нас справді є вже навіть не перша, а друга хвиля студентів, які вийшли з цієї кіношколи. І це означає, що ми знайшли свій шлях. Адже раніше, як і в багатьох колишніх республіках, усі режисери були вихідцями з московської кіношколи. А зараз ми бачимо, що стиль кіно змінився.

Естонське кіно дуже часто схоже за масштабом на скандинавське. Але знову ж таки, як і в багатьох європейських кіношколах, ви можете побачити різницю між мейнстримом, розрахованим на аудиторію стримінгів, популярними комедіями та подібними фільмами і авторським кіно, яке потрапляє на міжнародні кінофестивалі.

Про естонський кінематограф варто говорити у вимірі останніх міжнародних історій успіху. Естонський документальний фільм «Лазневе сестринство» (Smoke Sauna Sisterhood) Анни Гінтс рік тому відзначили на кінофестивалі «Санденс» за кращу режисуру, а потім він отримав головну нагороду як документальний фільм від Європейської кіноакадемії.

Також є абсолютно божевільний фільм «Невидимий бій» (The Invisible Fight) Райнера Сарнета. Він заснований на реальній історії естонського хлопця, який прийняв православ’я, а потім пішов у монастир, де відкрив для себе кунг-фу. Це кіно — наочний приклад досить дивного естонського гумору.

На честь сторіччя Естонської республіки затвердили спеціальну державну програму щодо створення історичних фільмів. Один з них — «Товариш дитина» (The Little Comrade) Мооніки Сийметс. Режисерка розповідає історію дівчинки, яка залишилася з батьком в Естонії, коли матір заарештували й відправили до Сибіру. Це погляд на політичні репресії очима маленької дівчинки. Місцями це дуже смішна комедія про дуже складну ситуацію.

Багато виробничих процесів перервано через війну. І буде. Або є пауза. З одного боку, інтерес до українського кіно зростає. Але водночас ми бачимо цю страшну річ — світ рухається далі. Сьогодні в Європі кажуть, що якщо історія тільки про війну, то вона вже нецікава. Тому що є інші війни. Це означає, що світ готовий сприймати історії з України, але це мають бути хороші фільми з великими людськими історіями. Не можна втрачати таку політичну можливість.

Я знаю, що за останні 10 років було знято кілька дуже цікавих фільмів. З описів знаю, що це хороше кіно, але я їх не бачив. Маленькі європейські культури не дуже часто дивляться фільми одна одної. Ми, звісно, знаємо, що роблять люди у Франції та США. Та чи багато людей дивилися естонські фільми? Хоча ми виробляємо близько 10–15 фільмів на рік. Нещодавно я подивився «Люксембург, Люксембург» Антоніо Лукіча та «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, але я небагато знаю про сьогоднішнє українське кіно і знаю, що його набагато більше.

Ми повинні розуміти, що Росія використовує культуру як спосіб м’якого впливу. В Естонії ми це відчуваємо. І маємо приділяти цьому багато уваги.

Якщо ви живете в Парижі чи Лондоні, то може бути так, що ви знаєте тільки про Тарковського і Чайковського, але не знаєте політику Росії. Якщо ви сусід Росії, то ви бачите і те, і інше. В Естонії ми справді зрозуміли небезпеку повзучої м’якої сили або вторгнення «русского міра».

«Я не повернусь» — це копродукція Росії, Естонії, Казахстану та Білорусі. Ми почали її знімати у 2012 році, а в прокат вона вийшла у 2014-му. Під час престуру фільму за кордоном всіх авторів вважали дисидентами, і коли ми показували фільм у Німеччині, люди запитували, чи були у нас проблеми з російською владою. У картині було багато моментів, які розкривають згубність російської системи. Цікаво те, що на невеликому російському фестивалі критики навпаки запитували: «Чому ви ідеалізуєте Росію?» Адже реальність ще чорніша, ніж ми її показали.

Був ще один кумедний і символічний випадок із фільмом. Це історія про те, що дві дівчинки тікають з Росії і їдуть до Казахстану, щоб знайти бабусю. Ми поїхали в Білорусь, бо хотіли використати їхню кіностудію, і в офісі хтось сказав: «Це абсолютно нереально, що дівчата хочуть втекти з Росії, ніхто не хоче їхати в Казахстан».

Тоді вже йшла російсько-українська війна, і на їхніх федеральних каналах говорили про те, що американці в Україні і вони використовують фосфорні бомби, та інші подібні речі. Я дивився на це і сказав собі: «Я знаю реалії, це абсолютна брехня».

І тоді у нас відбулася дуже цікава дискусія з деякими друзями зі знімальної групи. Ми обговорювали: що, якби ми жили в Німеччині в 1935 році? Чи змогли б ми визнати нацизм і те, що прийде? І ми говорили і говорили, і в той же час всі розуміли, що ми говоримо не про Німеччину — ми говоримо про Росію. Вони бачили, що ця країна перетворюється на нацистську. Тепер ми повинні перемогти цей режим. Що ще ми можемо зробити?