11 квітня в книгарні «Сенс на Хрещатику» презентували перший том із серії маловідомих текстів українських класикинь на межі ХІХ—ХХ століть «Жінки пишуть». У збірку «Містянки» увійшли тексти, головні героїні яких — мешканки міста, що працюють, кохають і шукають своє місце у світі, який стрімко змінюється на зламі епох.
Про те, чому ці тексти важливі сьогодні, як працювали над виданням і чого нас навчають голоси минулого, говорили упорядниця серії «Жінки пишуть» Анастасія Євдокимова, літературознавиця Богдана Романцова, головна редакторка видавництва «Книголав» Дарина Важинська та випускова редакторка серії Вікторія Беркут.
Ідея серії
У центрі обговорення — питання: чому варто перечитувати тексти авторок, які писали понад століття тому?
Серія «Жінки пишуть» покликана привернути увагу до творчості авторок, чиї імена були недочуті тоді й залишалися на маргінесі понад століття, зокрема через те, що чоловічий канон і погляд завжди були визначальними. Водночас тексти збірки також відбивають, що проблеми вибору, свободи, грошей та освіти, які турбували жінок сто років тому, залишаються актуальними й сьогодні.
Анастасія Євдокимова. Фото — Данило Павлов
«Серія називається “Жінки пишуть”. Тобто можна було б її назвати “Жінки написали колись, а ми тепер це повертаємо і читаємо” або “Жінки писали, пишуть і писатимуть”. Варіантів дуже багато, але мені подобається ця форма: жінки пишуть. Вони пишуть для нас, вони пишуть про нас, вони пишуть і працюють із дуже різними темами», — зазначила Анастасія Євдокимова.
Оскільки у фокусі першого тому персонажки-містянки, то і дія всіх творів закономірно розгортається в місті. А можливості та обмеження, що їх накладає на жінок місто, стають наскрізною темою всіх текстів збірки. Так, мистецтво, до якого містянки мали значно більший доступ, ніж мешканки сіл чи містечок, для героїнь (і для самих авторок) ставало простором самореалізації і заразом вимагало особистих жертв.
Як працювали над текстами
Тексти, що ввійшли до «Містянок», шукали в архівах: в альманахах початку XX століття, старих газетах і журналах. Зокрема, драму «Крила» довелося шукати по різних номерах «Літературно-наукового вісника».
Вікторія Беркут. Фото — Артем Галкін
«Треба не загубитися з мовою, тому що мова, напевно, створює найбільше труднощів. Із цим нам потрібно було дати раду. Це була дуже класна пригода, в якій із нами так тісно і ніжно працювали неймовірна редакторка пані Ольга Петренко-Цеунова і коректорка Інна Іванюсь. Я їм дуже дякую, що вони так допомогли і підхопили нашу пригоду з правописами та з мовою. Тексти потрібно було упорядкувати, уніфікувати, увиразнити та вирішити, що ми залишаємо в оформленні з оригінального видання, що ми прибираємо і що ми змінюємо. По суті, для більшості з цих текстів ми стали редакторами, яких, імовірно, в них і не було», — підкреслює Вікторія Беркут.
Корекція текстів вимагала делікатного підходу: укладачки прагнули зробити книжку легкою для читання, але без втрат змісту й стилістики. Частину текстів набирали вручну зі сканів.
Дарина Важинська. Фото — Володимир Попов
«Ми хотіли працювати з джерелами, щоби донести ці тексти в тому вигляді, в якому вони були опубліковані, але зробити їх доступними для сучасних читачів», — додала Дарина Важинська.
Крім того, редакторська команда розробила власну редполітику і спеціальну інструкцію на 12 сторінок для роботи над серією, яка поповнюється й розростається з кожним новим томом.
Чому тексти «Містянок» актуальні сьогодні
Спікерки наголошували: проблематика збірки залишається сучасною. Жінки на межі століть мали ті самі дилеми, що й сьогоднішні: як поєднати творчість і родинне життя, як здобути фінансову незалежність, чи можна бути щасливою без шлюбу, як облаштувати власний простір у місті?
«Ці твори цікаві тим, що вони пропонують широке коло питань, думок і говорять про можливість або неможливість вибору», — підкреслила Вікторія Беркут.
Дарина Важинська також наголосила, що ці тексти здатні змінити ставлення до літератури межі XIX—XX століть, перевідкрити її як актуальну для нас сьогодні: «Жінки хочуть освіти, визнання, досягнень. Вони не хочуть служити чоловікові, не хочуть бути лише матір’ю і дружиною. Тобто це фактично наші сучасниці».
А Богдана Романцова наголосила, що жіноча проза того часу відрізняється увагою до деталей, до чуттєвого досвіду, який до того переважно замовчувався: «Тілесність, яка починає бути важливою. Жінка, яка в місті почувається інакше. Нові інтер’єри, нові типи житла, взаємодії, інтриги. Все це насправді дуже живо звучить і дуже свіжо».
Про жанри і читання драматургії
«Містянки» — різножанрова збірка, у якій знайшлося місце і драматичному тексту «Крила» Людмили Старицької-Черняхівської, й оповіданню «На бальконі» Наталі Романович-Ткаченко, й ескізу «Льотерея-алегрі» Наталки Полтавки, і малюнку «Візит» Валерії О’Коннор-Вілінської, і повісті «Городянка» Любові Яновської.
Читачів заохочували не лякатися драматургії. Навіть якщо у вас немає досвіду читання цього жанру, не переймайтеся, адже всі ми певною мірою до нього підготовлені.
Богдана Романцова. Фото — Анастасія Мантач
«Щодо читання драм, то я думаю, що насправді ми трішечки вже з вами підготовлені. Чому? Ну, бо ми читаємо суперечки у Facebook, у Twitter, а це, по суті, драматургія: люди опонують одне одному, починають сперечатися в коментарях, обстоюють свою думку. Тобто драматичний текст у нас присутній в житті досить активно», — жартувала Богдана Романцова.
У «Містянках» драма «Крила» Людмили Старицької-Черняхівської подана першою — це динамічний емоційний текст із несподіваними сюжетними поворотами, який, за словами спікерок, ковтається за вечір. Тим паче що авторка не дає нам одну правильну інтерпретацію сюжету, а залишає можливість зрозуміти та почути історію по-своєму.
Символіка оформлення
Особливу увагу приділили й візуальній концепції серії. Кожен том має власний символ-квітку. У «Містянках» це каштан (як символ міста), у наступному томі «Щастя» — папороть (вічний пошук цвіту папороті), а у третій збірці «Революціонерки» — яблуня (перероблений символ жіночої революційності). Квіти виконані як силуети, що залишають простір для уяви.
«Ці квіти — вони контурні. І це теж такий наш погляд, ми лишаємо простір для думки, для власної інтерпретації, щоб читачу було комфортно», — пояснює Дарина Важинська.
На обкладинці «Містянок» також вказані імена авторок, чиї твори увійшли до збірки. А передмова від літературознавиці Олени Романенко не інтерпретує тексти, а є своєрідним «трампліном для читання», задаючи горизонти очікувань і питання для роздумів.
Переплетення біографій
За багатьма авторками стоять драматичні особисті історії і стосунки.
«Насправді всі ці авторки в той чи інший спосіб були між собою пов’язані. Вони були однокласницями, родичками, родичками родичів. Це така величезна павутина стосунків. І тут ми розуміємо, що коло української інтелігенції насправді було дуже невелике. Тобто всі ці люди були буквально між собою знайомі, в близькому контакті», — розповідає Анастасія Євдокимова.
Приміром, одна з авторок — Надія Кибальчич (Наталка Полтавка). Усього в родині було три Надії Кибальчич: бабуся, донька, онука. І Наталка Полтавка — це саме донька, яка також була племінницею Ганни Барвінок, дружини Пантелеймона Куліша.
Чому жіночу класику відкривають лише тепер
Міркуючи про затримку в популяризації жіночої літературної спадщини, Богдана Романцова зазначила: «По-перше, йдеться про складність роботи з такими текстами. Звісно, простіше передрукувати “Тигроловів” знову, працювати з текстами, які багато разів відкоментовані. По-друге, відкривати нові імена — це завжди комерційно непростий процес. Тобто у нас дуже багато тем, яких ще немає. Вони не підсвічені, або вони не здавалися такими цікавими раніше. Тепер ці ніші починають заповнюватися, тобто, крім базової жіночої класики, є ще щось. І плюс, звісно, жінки нині звучать дуже потужно, це і завдяки виданням і перевиданням в різних видавництвах».
Лише після 2022 року на хвилі відновлення інтересу до української культури почали шукати глибші пласти літературної традиції, доходячи до менш відомих, але надзвичайно важливих текстів.
«І тепер відкривають глибші шари: от із чого починалося. Це ті, з кого потім поставали наші відоміші класикині XX століття. Цікаво бачити, як воно проростає, що є ґрунтом. Але до цього ґрунту треба було ще дійти. Як у торті, від видимих шарів ми нарешті спустилися нижче до коржа, але за ним ще щось є. І далі можна йти вглиб, вглиб, і вглиб», — міркує Богдана Романцова.
Жіноча проза пропонує власну традицію — тривалий, хоч і часто непомітний, діалог жінок через покоління, який лише тепер стає видимим.
Що далі
У травні у книгарнях «Сенс» у Києві та Івано-Франківську відбудеться книжковий клуб за «Містянками». Також триває робота над наступними томами серії — «Щастя» і «Революціонерки», з якими можна буде продовжити дослідження жіночих голосів зламу ХІХ—ХХ століть.
