Як відкрити для себе постать Надії Суровцової?

18 березня виповнюється 130 років Надії Суровцовій — жінці, чиє життя могло б стати основою для інтелектуального трилера. Перша українка — докторка філософії Віденського університету, дипломатка УНР та близька соратниця Михайла Грушевського, вона провела майже 30 років у радянських таборах. Попри це, Надія не просто вижила, а повернулася в Україну, щоб стати живою легендою та інтелектуальним центром для нового покоління шістдесятників.

Її постать — це символ того, що українську ідентичність неможливо стерти навіть десятиліттями заслань. У цьому матеріалі ми зібрали ресурси, які допоможуть вам відкрити для себе Надію Суровцову.

Це запис презентації двотомника мемуарів Надії Суровцової, який вийшов у 2025 році (презентації відбулися влітку, зокрема в Умані) у видавництві «Комора». На події спікери, історики Оксана Юркова й Олександр Зінченко обговорюють її шлях, як докторки філософії з Відня та першої жінки-дипломатки за часів Гетьманату у 1918 році.

На зустрічі аналізують «архівну спецоперацію» авторки: як вона, перебуваючи під наглядом КДБ в Умані, змогла таємно розосередити рукописи по різних державних фондах, аби вони вціліли для майбутніх поколінь. Спікери торкаються теми фатальної помилки Надії у Харкові 1920-х, коли вона мимоволі допомогла спецслужбам створити списки для майбутніх репресій, та її небезпечної гри з агентами, яким вона давала читати свої тексти, щоб рукописи фізично не зникли. Також обговорюють її незламний характер: епізод, де вона в білій сукні на столі посеред майдану проголошує Перший Універсал, та її різку критику табірної прози тогочасних письменників за «олітературнення» жахів ГУЛАГу.

У цьому випуску автори дивляться на постать Надії Суровцової, як на впливову інтелектуалку, чиє життя було перемогою над системою. Ведучі, літературознавці Віра Агеєва та Ростислав Семків, порівнюють її з Гертрудою Стайн — американською модерністкою та господаркою культового паризького салону, адже Суровцова створювала навколо себе унікальні культурні оази — спочатку в столичному Харкові 20-х років, а згодом у маленькому будиночку в Умані. Вона вижила в ГУЛАГу з принципу: щоб засвідчити злочини тих, хто хотів її знищити, і саме ця внутрішня сила стала головною темою обговорення.

Спікери згадують, як Надія опікувалася молодими письменниками Миколою Бажаном та Юрієм Яновським, а в її вітальні збиралася вся еліта тогочасного мистецтва. Окремий акцент зробили на її поверненні з заслання, коли літня жінка зуміла відібрати свій дім у радянських чиновників і перетворити його на центр тяжіння для шістдесятників. Це історія про те, як аристократизм духу виявився сильнішим за десятиліття таборів та нагляд КДБ.

Це відео зосереджене на найважчому періоді життя Надії Суровцової — її тридцятилітньому протистоянні радянській репресивній машині. Спікери аналізують, як ця непересічна жінка змогла вистояти в умовах ГУЛАГу, зберігши людську гідність і гострий розум.

У центрі розмови — її мемуари про табори, які вважаються одними з найкращих у ХХ столітті завдяки відсутності фальші та глибокому психологізму. Автори підкреслюють унікальний талант Суровцової «бачити людей» навіть серед наглядачів та кримінальників, а також обговорюють її феноменальну пам’ять, яка дозволила їй через десятиліття відтворити втрачений світ української інтелігенції.

Цей випуск присвячений поверненню жіночих імен у культурний простір Харкова та боротьбі з «маскулінним» образом міста. Центральною темою розмови стає постать Надії Суровцової, її представляють як ключову фігуру української емансипації. Ведуча Наталя Михайльченко та гостя випуску антропологиня Вікторія Грівіна акцентують на тому, що Суровцова була не просто свідком епохи, а жінкою з надзвичайно сучасним мисленням та високою самооцінкою, вона на рівних працювала з тогочасними академіками. У випуску розбирають її перший том мемуарів саме як свідчення «радісного» Харкова: життя на вулиці Максимілянівській, наукові амбіції та відчуття повної свободи до моменту, як система відправила її на 40 років у табори. 

Окрім цього, в епізоді проводять паралелі між листами Ольги Багалій — видатної історикині, архівістки та дослідниці українського Сходу, — написаними в окупованому Харкові 1941 року, та переживаннями сучасних українців. Її тексти стають приводом для роздумів про те, як жінки в усі часи ставали хранительками пам’яті та архівів, які століттями намагалася знищити імперія.

Цей текст — живі мемуари людини, яка особисто знала Надію Суровцову в її «уманський» період після повернення з таборів. Матвіюк, якого діячка жартома прозвала «Козою-дерезою» за те, що він постійно приносив їй молоко та кефір, описує дивовижний контраст між її важкою долею та незгасною внутрішньою силою. Він згадує її «дзвоник дівочого голосу» та жваві очі, які не втратили цікавості до життя навіть після сталінських таборів. 

Особливу цінність у тексті має опис принциповості Суровцової: автор розкриває, що її шлях до ГУЛАГу розпочався з категоричної відмови стати таємним агентом ДПУ. Вона не пішла на співпрацю навіть після особистого тиску Генріха Ягоди — очільника ОДПУ та архітектора радянської каральної системи. За цю відмову Суровцова отримала термін, який їй цинічно продовжували роками, керуючись лише «рєвалюціонной цєлєсаабразнастью». 

Повернувшись в Умань, вона зуміла відсудити частину родинного помешкання і перетворила його на справжній інтелектуальний магніт. Матвіюк свідчить, що цей дім став «хатою-читальнею» забороненого самвидаву, куди з’їжджалися не тільки шістдесятники на кшталт Івана Світличного чи Миколи Бажана, а й кримські татари, вірменські дисиденти та навіть Олександр Солженіцин, який два тижні жив у Суровцової, збираючи матеріали для «Архіпелагу ГУЛАГ». Стаття підкреслює, що Надія була живою енциклопедією, яка володіла досвідом державної роботи часів УНР, якого не мав жоден радянський чиновник.

Цей текст розкриває Надію Суровцову через призму її багаторічних зв’язків із закордонням та особистих трагедій. Стаття додає важливі деталі про її молодість: наприклад, як вона ще студенткою в Петербурзі шила перші блакитно-жовті прапори для революційних маніфестацій. Особливий акцент зроблено на її еміграційному періоді та болючому розчаруванні, яке призвело до ідеологічного повороту в бік комунізму під впливом Юрія Коцюбинського. 

Текст вперше згадує про її «велику любов» у засланні — шлюб із російським соціалістом Дмитром Олицьким, якого розстріляли через рік після весілля, про що Надія не знала роками, продовжуючи чекати на зустріч. Окрему увагу приділено її післятабірному життю в Умані, яке було тісно пов’язане з Польщею: Суровцова роками таємно передавала до Варшави свої наукові дослідження про парк «Софіївка» та листувалася з родиною Боберських — представниками української інтелігенції з Варшави. Для їхньої доньки вона стала «уманською бабцею», надсилаючи книжки та листи, сповнені аристократичної ерудиції.

Це настільна гра, яка змушує гравця відчути на собі «вагу» кожного рішення Надії Суровцової. Вона побудована на реальних подіях і спогадах, де головним завданням є не перемога над суперником, а виживання та збереження власної ідентичності. Гравці опиняються в ситуаціях, коли звичні ресурси — як-от освіта чи культурний бекграунд — у табірних умовах стають або тягарем, або несподіваним порятунком. 

Авторки проєкту, освітянка Валентина Мержиєвська та психологиня Марія Діденко зазначають, що гра є частиною великого просвітницького проєкту, мета якого — вивести постать Суровцової з тіні забуття і показати, що її історія — це не суха біографія, а низка критичних виборів, які ми, так чи інакше, робимо й сьогодні. Особливо цінним є те, що гра не прикрашає дійсність: вона показує і розпач, і моменти зневіри, і ту неймовірну ціну, яку Надія заплатила за свою відмову йти на компроміс із радянською репресивною машиною. Це досвід, який через ігрову форму змушує замислитися про межі людської витривалості та про те, що саме робить нас тими, ким ми є.