Вона пройшла свій шлях гідно і творчо. Рецензія на номер журналу «Локальна історія», присвячений Лесі Українці

Журнал «Локальна історія» — науково-популярний часопис, в якому різнобічно розглядаються історичні постаті, глибше досліджуються культурні та соціальні явища різних періодів становлення України. Матеріали для журналу створюють фахові автори та авторки у кожному з ракурсів, до якого звертається редакція в межах теми номера: історичному, літературному, мистецькому, етнографічному, соціологічному.

У номері, присвяченому Лесі Українці, що вийшов друком на початку 2025 року, розкриваються сторінки її життя: літературна діяльність, історія роду, культурні проєкти, особисті взаємини, здоров’я. Також в номері є QR-коди, за якими можна перейти на «Лесині маршрути» — спецпроєкт «Локальної історії» та на колекцію аудіозаписів Філарета Колесси, до яких доклала руку і Лариса Петрівна Косач. Випусковими редакторами цього номеру були Інна Березніцька, Денис Мандзюк, Наталія Терамае, Маркіян Прохасько та Богдана Матіяш.

За 40 років життя людини, у суспільстві відбуваються певні технологічні й медичні прориви, відкриття. Змінюється мода, настрої у суспільстві, змінюються місця проживання та люди поруч. Лариса Косач жила у період зміцнення та падіння імперій, наукових відкриттів, що стали фундаментом сьогочасних комунікацій. Вона відчувала перший вітерець феміністичного руху та посилила його, стала свідком офіційних заборон вільного користування українцями своєю мовою та написала тексти, що підважують владу імперії. Все це, але насамперед —  її родина, близьке оточення, талант та дієвість зробили її тою постаттю, яку з цікавістю досліджують науковці та літератори і понад 100 років після її смерті.

З матеріалу дослідниці біографії Лесі Українки Тамари Скрипки «Нащадки Драгоманова» можна дізнатися більше про родовід письменниці, найближче оточення та його вплив на її творчий розвиток. Від коренів до останніх гілочок — генеалогічне дерево Косачів-Драгоманових показує, скільки видатних діячів мали декілька поколінь родини письменниці. Олена Пчілка та Михайло Драгоманов не просто впливали на формування інтересів маленької Лариси Косач, вони створювали ціле середовище для її інтелектуального та творчого розвитку. А вона далі передавала свої знання і погляди молодшим сестрам, з якими зберігала теплі стосунки та яким довіряла особисті листи.

У матеріалі науковиці Оксани Косміної зібрані факти, що відкривають Лесю Українку більше, руйнуючи стереотипи, що склалися довкола письменниці: як вдягалася письменниця, де любила бувати, куди їй трапилось подорожувати. Адже вона не жила самотнім життям прикутої до ліжка людини. Вона багато подорожувала, бувала за кордоном, надихалась культурами різних країн, досліджувала життя у свій  спосіб. Ділилася у своїй творчості  власними переживаннями та міркуванням, які вже наступні покоління отримали нагоду читати  уважно, накладати на наші реалії та інтерпретувати. Героїні її творів були поза межами загальноприйнятих меж «нормальності», вони кидали виклик смерті, патріархальним нормам, законам влади, соціальним правилам, розділяли з авторкою подібні погляди та внутрішні драми. Боротьба з хворобою та жага до життя гартували характер Лариси Косач та накладали свої відбитки на творчість письменниці. Так, у матеріалі лікаря Олександра Кіцери розкриваються деякі деталі перебігу лікування, наприклад хірургічні втручання, носіння протезу, що дають ширше розуміння способу життя, вказують на внутрішню стійкість жінки. В останні місяці життя внутрішня трагедія вийшла назовні й поглинула той маленький всесвіт, яким була Леся Українка.

Леся Українка спілкувалася з представниками інтелектуальної еліти свого часу, вела широке листування. Наприклад, саме з листів ми дізнаємося, що Агатангелу Кримському було важливо почути відгук письменниці на фрагмент роману «Андрій Лаговський». І саме кореспонденція дозволяє нам поглянути на взаємини Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Матеріал письменниці Наталки Малетич недарма містить у назві слово «агапе», що означає безумовну любов, адже ним якнайвлучніше можна описати турботливі стосунки між жінками. Їхнє листування показує, який вплив мала Леся Українка на сприйняття творчості Ольги Кобилянської та як вона клопоталась довкола творів подруги, популяризувала їх. Також Леся Українка особисто сприяла тому, щоб Ольга Кобилянська заробляла літературною працею.

З матеріалу літературознавиці Тамари Скрипки дізнаємося, що за життя Леся Українка пильно оберігала своє особисте життя від сторонніх. Підняти завісу цієї таємниці сестра Ольга змогла лише після смерті письменниці з її дозволу: у 1970 році в Нью-Йорку вийшла книга Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчости». Але авторка зробила це делікатно, з урахуванням інтересів своєї сім’ї та самої Лесі Українки. Попри багато чуток і натяків довкола постаті письменниці, підтверджених історій виявилося лише дві, й обидві драматичні. Можна довго розмірковувати над тим, що довелося пережити жінці, коли на її руках помирав коханий — Сергій Мержинський. І так само — тільки уявляти, що відчував її чоловік Климент Квітка, розуміючи, що дружина доживає свої останні дні.

Леся Українка стала авторкою підручника з історії східних народів. Вона досліджувала цей світ настільки, наскільки могла дозволити бібліотека її дядька та лікарі. Не маючи «кабінетної» освіти, 19-річна Леся була настільки захоплена історією сходу, що не могла не написати про це для своїх молодших сестер.

Її активна діяльність у сфері культури проявлялась не лише в літературі. Етномузикознавиця Ірина Довгалюк у своєму матеріалі розповідає, що Леся Українка долучилася також до етнографічного проєкту зі збереження українських дум. Вона допомагала як фінансово, так і фізично, включившись у роботу: організувала приїзд кобзаря до Ялти, навчилася працювати з фонографом. Результатом стали унікальні записи, які можна прослухати і сьогодні.

Відкинувши стереотипи, нав’язані першим шкільним знайомством з письменницею, можна відкрити її творчість наново — всі 14 томів є у відкритому доступі. У своєму матеріалі літературознавець Ростислав Семків пропонує власну схему прочитання українських класиків: починати від перекладів до окремих поезій, далі — до низки драматичних поем, а наприкінці — до прози та листів.

Творчість Лесі Українки надихає й сучасників на творчі переосмислення. Постановка «Лісової пісні» у Театрі Курбаса вже 15 років збирає повний зал. Не меншу цікавість довкола викликають і новіші інтерпретації драм, адже теми, що їх проговорює драматургиня, гостро актуальні і сьогодні. Скажімо, лише у 2021 році до «Кассандри» звернулися одразу кілька театрів: у Львові можна було подивитися постановку Ігоря Білиця у театрі імені Марії Заньковецької, в Києві — сценічне переосмислення історії від Давида Петросяна у театрі імені Івана Франка, а в Чернігові — інсценізацію Романа Покровського в обласному академічному театрі.

У світі біографії відомих постатей — це один із найпопулярніших жанрів нонфікшн літератури. Натомість у нас поки що немає подібних біографій наших класиків, зокрема і Лесі Українки, написаних для широкого читацтва.  Проте це не означає, що про її життя та творчість не пишуть, якраз навпаки. Так, у 2007 році вийшов, певне, найвідоміший нонфікшн про письменницю — «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» Оксани Забужко. У ньому авторка підважує зашкарублі стереотипи про Лесю Українку, пропонує нові погляди на тексти драматургині, будує довкола неї нові міфи. Нові переосмислення творчості Лесі Українки можна шукати й у пізніших виданнях, скажімо у праці Тамари Гундорової «Леся Українка: книги Сивілли» або ж у збірці есеїв «Бунтарки: нові жінки і модерна нація» видавництва  «Смолоскип». А детальніше про складні стосунки Лесі Українки із християнством Оксана Забужко говорила з Отцем УГКЦ Святославом Шевчуком у книзі «Апокриф. Чотири розмови про Лесю Українку».

Врешті, на свого читача також чекає проза письменниці, яка досі залишається в тіні її драми. Багато вже зроблено, але досліджувати Лесю Українку нині особливо актуально  і буде доречним ще багато років.