Велике кохання і страшна війна в Одесі 1920-х: рецензія на роман Соні Капинус «Білі кролики»

«Білі кролики» — це дебютний роман Соні Капинус, який у 2023 році вийшов російською, а в 2024-му — українською (переклав Кирило Булкін): відповідно у видавництві «Друкарський дім Олега Федорова» та у Видавничому Домі «Орландо», які працюють саме з дебютантами та дебютантками сучасної української літератури. 

Це — історичний епістолярний роман, або роман-мемуари, від імені дівчини Сонєчки, що ночами пише листи до Коліньки про все своє життя в Одесі, війну і головне — про свого колишнього чоловіка Бориса, який вважається зниклим безвісти. Події відбуваються на початку XX століття в Одесі, тому цей роман має багато жорстоких сцен війни, які можуть бути тригерними для непідготовленого читача.

Структура роману побудована навколо листів головної героїні Сонєчки до Коліньки у період із 1922 року до 1923-го, в яких вона оповідає про своє життя і називає це «сповіддю», а «кожне слово тут присвячене моєму чоловікові Борису, моїй юності та всьому прекрасному, що мені лячно забути й переінакшити в пам’яті». Чому героїня пише саме йому? Тому що Колінька — це той, хто допоміг Сонєчці врятуватись.

Історія «Білих кроликів» — це відрефлексоване становлення особистості: від юної дівчини до жінки, яка на час написання останнього листа стає ще й матір’ю. Починається розповідь із опису сім’ї та дитинства Сонєчки, яке її чоловік називав «оранжерейним вихованням», та з опису переломного моменту її життя — зустрічі з майбутнім чоловіком Борисом Станіславовичем. 

Особливе, ніжне місце у житті Сонєчки посідають її батьки. Батько — відомий лікар, який усе життя боровся з тифом та холерою і якого при народженні записали Михайлом та Менахемом, проте ховали вже просто Михайлом — і на християнському цвинтарі. Його історія — це не лише історія кваліфікованого та відомого лікаря, а й історія єврея, чия ідентичність була стерта та зросійщена. Завдяки йому головна героїня розуміє, що таке єврейські погроми чи як це — вдягати хрестик лише для того, щоб тебе не вбили. 

Мати Сонєчки — мабуть, найбільш об’ємний персонаж. Її історія — це також історія втрати єврейської ідентичності. Вона була записана як Лея, але при одружені змінила ім’я на Лілію — мати була взірцем у всьому для своєї дочки: «…скільки себе пам’ятаю, у моїй мамі була якась таємниця, і не тільки мені так здавалося. Така таємниця, Колінько, що робить жінку трохи сумною, і весь час здається, що ця жінка розумніша за всіх, хто опинився з нею в одній кімнаті».

Одними з найцікавіших є розділи, в яких головна героїня оповідає про свої пригоди в Римі, коли вона навчалась у синьйора Антоніо — сицилійця із власним чудернацьким підходом до навчання, якого вона називала «талант і Вчитель, мій друг і справжній наставник». Незадовго до цього об’єкт кохання головної героїні, Борис, знайшов наречену і від’їжджав у Варшаву. Мудра мати одразу ж вирішила відправити Сонєчку до Риму — навчатись у пансіоні живопису, адже талант Сонєчки неможливо було не помітити. Її картини вихваляв сам Євген Буковецький (до речі, реальний одеський художник). Між матір’ю і донькою відбувається цікавий діалог: Лілія зізнається, що найважче в цьому житті їй було вчити російську мову, «адже вона не їдиш», і насправді вона дуже шкодує, що її донька не знає цієї мови, «і в цьому я теж перед тобою винна» — і лише після знайомства із Дмитром Івановичем (новим чоловіком) Сонєчка почала розуміти вагу цих слів. 

Три листи присвячені навчанню в Римі: «Рим», «Листи», «Мій П’єр», — і їхній вайб нагадує естетику dark academia — головна героїня й інші учні вчаться малювати у маестро, вони повністю занурені у мистецький простір. Методику навчання Антоніо Сонєчка називає didattica dell’arte — «вона слугувала єдиній меті (дуже туманній для непосвячених) — навчанню нас бачити й творити життя», — і лише восьмеро студентів опановували це мистецтво. Завданням було не лише малювати — потрібно було також ходити по галереях, виставках, бувати на цвинтарі та вигадувати щотижня до п’яти сюжетів для картин. 

Перебування у Римі було б хорошим, якби в Одесі не розпочалися єврейські погроми: листи, які приходили Сонєчці та її матері Лілії від батька, сповіщають про руйнування на їхніх улюблених вулицях, підпал магазинів, жорстоку смерть кузена, якому на грудях вирізали хрест, а голову проломили тільки за те, що він був євреєм. Але Сонєчка ще не розуміла тоді всього жаху цих подій: «…зайвим драматизмом здавалися слова тата. Хіба це був перший рік, коли в Одесі стріляли?».

Розпочинається книга з епіграфу — двох цитат, які натякають читачеві на те, про що йтиметься у творі: перша — із книги Володимира Жаботинського «П’ятеро» (це історія єврейської родини в Одесі, яка розповідає про скрутне становище асимільованих євреїв у Російській імперії). Друга — українофоба Міхаїла Булґакова із «Білої гвардії» (роману, який описує перебування представників російської інтелігенції у Києві в 1918 році та їхню ненависть до петлюрівців і більшовиків).

Історичне тло подій — Одеса 1920-х років, яка постає у романі як місто контрастів. Вона спізнає всі біди війни, захоплення більшовиками, повстань, погромів, проте залишається неймовірно красивою. Для статусу історичного роману в цій книзі не вистачає власне історичної довідки. На жаль, не всі читачі будуть свідомі історичного контексту, тому якесь роз’яснення щодо справжніх подій, дат і постатей все ж варто було би додати. Також, за поясненнями Наталі Скорикової, головної редакторки видавництва, в якому книжка вийшла українською, саме через той-таки історичний контекст російські культурні патерни пронизують весь роман. Варто зауважити, що протягом усього твору герої згадують і цитують російські твори, що було типовим для тієї доби. Також персонажам, наприклад, хочеться «толстовського порядку й так само толстовської ваговитості», чи згадується, що російська драма «оселилася назавжди в нашому Міському театрі». 

Також роман Соні Капинус перегукується з творами російської класики, що відображає літературні смаки зображуваної епохи. Присутні й закоханість головної героїні у персонажа, який прагне бути «в усьому ala russe», та інший персонаж, який вихваляється своєю російськістю: «…він справді був росіянином і хворобливо цим пишався, як це вміють лише росіяни». Шкода, що одеський міф про зросійщеність тут не розвінчується, а навпаки — популяризується. Важливо зазначити, що хоча роман зосереджується на російськомовній інтелігенції, у той час в Одесі існувала й українська культурна спільнота. Життя зросійщеної та російської інтелігенції існує у багатьох російських та українських романах. Проте більш актуальним зараз було б зображення естетики українських контекстів у Одесі 1920-х. 

Наприклад, не так давно вийшов фентезійний цикл для дітей «Делфі та чарівники», написаний військовослужбовцем Валерієм Пузіком, і в ньому головні події відбуваються саме в українській Одесі. Якщо ж ідеться про реконструкцію історичної Одеси — неймовірно цікаво читати роман Йвана Козленко «Танжер», у якому головний герой намагається написати роман про Одесу 1920-х. Ця книга прекрасна, адже щодо кожної постаті та події є величезна історична довідка, яка не дає читачеві загубитись у датах чи іменах, є усі посилання на історичні джерела та навіть тогочасні фотографії із багатосторінковими поясненнями контексту. Про українську Одесу писали і Юрій Яновський, і Володимир Сосюра, й Іван Нечуй-Левицький.  

Окрім єврейських погромів, постійним нагадуванням жаху в цьому творі є війна, яка зображена з двох сторін: з однієї — це чоловік, що вирушив на неї добровольцем (Борис — лікар у санітарному поїзді). З іншої — дружина, що на нього чекає. Майстерно зображено те, як трагедія війни зближує людей зі спільним горем. Таким епізодом у романі є опис ситуації у листі «Війна». Подруга Сонєчки Марі (та, апелюючи до вже звичних читачеві російських наративів, називає її «Кареніною з російської глибинки») втрачає на війні свого чоловіка Альошеньку, і жінки проживають цю трагедію разом. Після звістки про загибель чоловіка Марі допомагає головній героїні влаштовувати зустрічі з її коханим Борисом на залізничній станції Козятина. Це були короткі зустрічі — герої встигали лише обмінятися листами, сповненими кохання й ніжності.

Із листа «Не те» розпочинається оповідь Сонєчки про її життя з чоловіком, який повернувся з війни та проживає ПТСР після контузії. Сонєчка не розуміє, чому він підірвався на санітарному автомобілі далеко від поїзда з пораненими, а ближче до фронту, а він не розумів, як це — повертатись до нормального життя та жити зі своєю дружиною у себе вдома. Йому легше було спілкуватися зі своїм побратимом, який оселився в них у квартирі. Попри те, що в домі той нікому не подобався і був «росіянином і хворобливо цим пишався, як це вміють лише росіяни», зате «вмів розповідати військові анекдоти».

У світлі поточних подій в Україні «Білі кролики» можуть сприйматися неоднозначно. З одного боку, роман порушує важливі теми травми війни та пошуку ідентичності, що резонує з сучасним досвідом українців. З іншого боку, зосередженість на російському культурному контексті може викликати дискомфорт у читачів, особливо враховуючи поточну російську агресію. Та й апеляція до міфу російської Одеси — відверте шкідництво з боку авторки та видавництв.

Так, історично це достовірно, росіяни та зросійщена інтелігенція захоплювались усім російським, читали російську літературу і цитували Пушкіна. Проте читач не отримує змоги побачити якоїсь еволюції героя, не має авторських коментарів, альтернативного шляху, дисклеймера.

У романі Соні Капинус якраз бракує цього «вуха автора». Жодного авторського коментаря ми не маємо ні про російських письменників, ні про зросійщеність — ні в книзі, ні в комунікації твору в соцмережах немає конструктивної відповіді щодо цього. 

Останній погляд на прекрасну Одесу кидає головна героїня, коли вимушено покидає її на евакуаційному кораблі «Церес». «Відпусти мене додому, Колінько», — каже Сонєчка в оповіданні «N. B. “Кролики”». Сонєчка бачила, як від пам’ятника Дюку де Рішельє до Потьомкінських сходів бігли «білі кролики» — насправді ж 130 кадетів молодших класів Київського корпусу, яким ледь вдавалось врятуватися. 

Звідки взагалі з’явились кролики як один із ключових образів у цьому тексті? Спершу — лист «Кролики», який описує тяжкий епізод із життя головної героїні, коли її сім’ї необхідно було забрати речі батька після його смерті. Серед них, зокрема, були клітки з білими кроликами, над якими батько ставив експерименти. «Будь ласка, нехай вони їх там не з’їдять, мамо», — єдине, про що прохає головна героїня. Наступною сценою роману є момент, коли з розрубаного кролика стікає кров у таз. Інтерпретацій цієї метафори може бути багато. Одна з них — демонстрація «вибіркового пацифізму», адже Сонєчка могла їсти будь-яке м’ясо, але не цих кроликів. Можливо, це алюзія до «Білої гвардії» — із її описом соціалістів, монархістів, республіканців, які об’єднались проти більшовиків задля «Великої, єдиної і неподільної Росії». 

Також, наприклад, у Хуліо Кортасара є оповідання «Лист до однієї сеньйорити у Парижі», в якому головний герой блює кроликами, і тут ці кролики — це метафори нездійснених мрій, нереалізованих талантів, несказаних слів, болю втрати і невміння радіти тому, що у тебе вже є. А головний герой до кінця оповідання  не має сил, щоб цих кроликів убити чи навіть прибрати за ними, — врешті-решт він убиває себе і кроликів, скинувшись з балкона. Можливо, одна із інтерпретацій цієї метафори роману Соні Капинус веде саме до аргентинського письменника і його «магічного реалізму». 

Проте останньою згадкою про білих кроликів залишається доля кадетів Київського корпусу. Це реальна історія про те, як юнкери Сергіївського училища і напіврота 1-ї роти (старшокласники) Одеського кадетського корпусу були прийняті на борт «Цереса» (на який потрапила і головна героїня). Але в останню хвилину — під обстрілами більшовиків — у порт прийшли кадети-кияни, близько 130 людей — це були кадети молодших класів, яких мали доставити на «Церес», проте читач так і не довідається, що з ними трапилось, лише знатиме, що поруч із ними лунали вибухи.

Роман «Білі кролики» Соні Капинус — це багатошарове полотно, що відображає складну історичну епоху Одеси початку 1920-х років. Твір майстерно поєднує особисту драму головної героїні з широким суспільно-історичним тлом, зображуючи життя єврейської інтелігенції в період війн та революцій.

Важливо зазначити, що роман глибоко занурений у російський культурний контекст. Це проявляється не лише в мові персонажів та їхніх культурних уподобаннях, але й у загальній атмосфері твору. Герої цитують російських класиків, орієнтуються на російську культуру тощо. Це, звісно, відображає реалії зображуваного періоду. Проте ця зосередженість на російському контексті може викликати неоднозначні почуття у сучасного українського читача.

Авторка не надає прямих оцінок цьому явищу, залишаючи читачеві простір для власних роздумів та інтерпретацій. Це може бути як перевагою, так і недоліком роману, залежно від очікувань аудиторії. З одного боку, такий підхід дозволяє відтворювати один із варіантів історичних реалій, з іншого — може сприйматися як недостатньо критичний погляд на процеси русифікації. 

Попри це, роман «Білі кролики» залишається твором, який порушує теми ідентичності, втрати, кохання та виживання в часи історичних потрясінь.