Утопія як мрія про ідеальний світ. Конспект відеоесею Олени Пелешенко

У своєму відеоесеї літературознавиця та викладачка Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Пелешенко досліджує утопію як культурне й політичне явище, що виникає з туги за досконалим світом. Вона простежує, як змінювалося розуміння утопії від давніх міфів про Золотий вік до філософських трактатів, соціальних експериментів і літературних творів, а також як утопія поступово трансформується в антиутопію. Авторка порівнює утопічні традиції різних культур, окреслює їхню географію, аналізує зв’язок між владою, простором та жанром і вказує на ключові риси, що визначають жанр утопії в літературі. Особливу увагу Олена Пелешенко приділяє українському контексту і розповідає про першу утопічну прозу та майже забутий «Скотський бунт» Миколи Костомарова як можливу першу українську антиутопію.

Чуючи слово «утопія», ми можемо думати про Небесний Єрусалим, атлантичні острови, комуністичні проєкти з переробки людини чи тоталітарні режими. Тут наші уявлення можуть розбігатися. Проте всі вони вловлюють спільне: тугу за іншим світом.

Так, у 1840-х у Массачусетсі утворюється спільнота інтелектуалів з Ральфом Волдо Емерсоном, Річардом Фуллером, Натанієлем Готорном. Вони намагаються втілити утопію як реальний соціальний експеримент, назвавши його Brook Farm.

Проте утопія не є винятково продуктом християнського Заходу. До прикладу, в давньокитайському трактаті «Ле-Цзи» згадуються три священні гори, де мешкають безсмертні. У середньовіччі земний рай, як і легендарну державу пресвітера Іоанна, неіронічно позначали на географічних та космографічних мапах. Але утопії як літературний жанр поширені найбільше на християнському Заході — очевидно, саме тому, що започаткував цей жанр англійський філософ та державний діяч Томас Мор.

1516 року світ побачила «Золота книжечка така ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» Томаса Мора. У ній мандрівник Рафаїл розказує автору і його другу Петру Егідію про ідеальну державу. Її назва походить від двох грецьких слів: «у» — «не» і «топос» — «місце», себто «місце, якого немає».

Утопічні історії часто оповідають від першої особи, яка потрапляє в утопію і знайомиться з дивокраєм як турист. Зазвичай відбувається сократичний діалог гіда і оповідача, де оповідач ставить питання, а гід відповідає на них. Загалом ми безпомильно можемо сказати, що перед нами саме літературна утопія, коли утопічний текст є передовсім художнім, описує конкретну політію або спільноту і ця спільнота та політія вигадані.

Утопія народжується задовго до епохи Ренесансу і великих географічних відкриттів. Туга за ідеальним, досконалим егалітарним суспільством, де немає приватної власності, війни, хвороб — усі ці мрії виходять з ідеї покращити світ, яка властива всім народам світу. Так виникає бажання вірити, що можна повернути Золотий вік, у якому людина живе в гармонії з усіма людьми та довкіллям. Достоту як це оспівує давньогрецький поет Гесіод у «Трудах і днях», принциповим джерелом утопій та утопічних проєктів є надія на те, що щастя зовсім поруч.

У більшості утопій і антиутопій, безперечно, держава домінує над людиною, регламентує її вибір роду занять, одяг, сімейне життя і дозвілля. Прикладом тут є антиутопія Гакслі, де всі проблеми з дозвіллям вирішують за допомогою соми — легкого і буцімто безпечного наркотика.

Власність і в антиутопіях, і в утопіях часто спільна, а головний герой класичної утопії — саме простір. Одержимість утопії колом, правильними геометричними формами можна спостерігати ще в добу античності. Давньогрецький письменник Ямбулос пише про архіпелаг семи рівновіддалених і однакових за діаметром островів. Платон у своїх фантазіях теж говорить про досконалу державу і планування досконалих міст.

Зокрема, у діалогах «Тімей» і «Критій», посилаючись на розмаїті давньоєгипетські перекази, мудрець Солон розповідає про Атлантиду — могутню успішну державу, яку знищив дух пересичення. Її правителями були сильні володарі, а мешканці острова Атлантиди вступили у війну з предками афінян. Посейдон оточив Атлантиду трьома водними і двома суходільними кільцями, пізніше там проклали канали і побудували мости для того, щоб безперешкодно доплисти прямо до центрального міста і центрального острова діаметром майже в кілометр.

Головною характеристикою утопічного місця є його неіснування, поєднане з топосом і хроносом, тобто чітка окресленість розташування у часі і просторі — усе це для надання правдоподібності.

Місце може бути впізнавано хорошим і впізнавано поганим. Так виникає антиутопія або дистопія. Межі між утопією й антиутопією не очевидні. Читач Кампанелли вважав би більшість утопій XX століття антиутопіями, а комусь би здалося, що Гакслі у романі «Який чудесний світ новий!» створив утопію.

В утопічних текстах не конче йдеться про ідеальну форму правління, але також про людську взаємодію та шляхи її покращення, і тому утопізм у широкому розумінні може стосуватися і так званих гайдів для королів та князів, як треба керувати державою, — починаючи від нашого «Повчання» Володимира Мономаха і завершуючи «Державцем» Мак’явеллі.

Це можуть бути й античні тревелоги про плавання до віддалених земель, на мешканців яких греки часто екстраполювали свої соціальні фантазії і наукову фантастику. Робінзонади і християнські уявлення про рай та пекло можна згадати теж. Так звані ідейні громади, або англійською intentional societies (кібуц, комуна, монастир), можуть слугувати прототипами моделей утопічного співжиття в літературній утопії.

Утопія виникає з примітивних міфів, які покликані зазирнути в минуле людського роду або за межі смерті. Вони мають дуже багато імен: це Золотий вік, Аркадія, земний рай, Острови блаженних. Усі вони мають спільні риси: простота, єдність, безпека, безсмертя або легка смерть, єднання з Богом і богами, достаток без праці, відсутність ворожнечі.

Добре відомими прикладами Золотого віку є текст Гесіода, старозавітний Едем, деякі версії легенди про міленіум (тисячолітнє правління Христа), а також різні шумеро-аккадські, грецькі та кельтські міфи. Їх називають утопіями чуттєвого задоволення — це найпростіші соціальні мрії, яким дуже багато років.

Із часом греко-римська соціальна утопія спочатку у фольклорі, потім у літературних обробках спробувала перенести уявлення про Золотий вік з осі лінійного розвитку людської історії на географічну площину і знайти цей Золотий вік за океаном, а не в минулому. Міфічна заморська країна на краю світу — це один із базових символів раю в різних культурах: Асфоделеві луки, острів Хронос, Єлисейські поля, і прототипами вважали цілком реальні острови Атлантики і Чорного моря, зокрема Канарські острови, Азорські, Мадейра, Бермуди і навіть острів Зміїний, де по смерті буцімто правив сам Ахіллес.

В епоху еллінізму після падіння імперії Ахеменідів, завоювання частини Індії з’являється низка географічних утопій, які змальовують ідеальне життя на сонячному острові. У канцелярії єгипетського фараона Ехнатона знайдено фрагменти шумеро-аккадської легенди про Адапу. Свого часу простий рибалка Адапа розгнівав небесного володаря Ану і поламав крила південному вітру, але завдяки порадам свого батька зміг умилостивити богів і потрапити до них на бенкет, однак там відмовився від дару безсмертя, бо сприйняв його як їжу смерті. У такий спосіб Адапа повторює дуже поширений у фольклорі сюжет про втрату вічного життя через власну помилку.

В епосі про Гільгамеша ми зустрічаємо сюжет про подорож Гільгамеша водами смерті до острова Утнапіштіма і його дружини. Це єдині люди, які пережили великий потоп і яким боги подарували безсмертя. Праведна жінка розповідає Гільгамешу про молодильну рослину на дні моря, і той таки може її дістати для старійшин Урука. Але поки герой, успішно зірвавши таємничий плід, відпочиває на березі озера, змія підступно підповзає до рослини і з’їдає її. Гільгамешу лишається тільки змиритися і повертатися в рідний Урук, тужачи за втраченою галузкою безсмертя. Кельтська міфологія так само має утопічні сюжети, і тут ми маємо справу з потойбіччям, яке теж розташоване десь посеред океану.

Люди починають проєктувати образи островів блаженних уже не на потойбічне життя, а на поцейбічне, і яскравим прикладом є «Четверта еклога» Вергілія, де автор «Енеїди» обіцяє повернення Золотого віку. Тексти Мора і Кампанелли були б неможливими без сатурналій, без свята дурнів і карнавалів, коли на кілька днів світ перевертався догори дригом: пани прислужували рабам, бідні мали змогу відчути себе шанованими і бажаними гостями в утопії.

У середньовічній утопії є щось від середньовічної легенди про країну Кокань — гастрономічної утопії, де пироги самі падають до рота, біжать молочні і медові потічки. Якщо в офіційній культурі середньовіччя locus amoenus — це якраз місце, позбавлене чуттєвих насолод, але таке, що веде до Бога, то в карнавальній культурі в низовому бароко рай неможливий без чуттєвих насолод і приваблює в ньому тема їжі.

Літературний жанр утопії, особливо новочасної, цікавиться не стільки їжею, скільки ідеєю досконалого політичного утворення, і тут уже виринає тема міської утопії. Саме «Політик», «Держава», «Закон», «Критій» і «Тімей» є першими міськими утопіями. У західному каноні ідеальна держава Платона — це місто-держава, афінська за культурою, оскільки нею правлять філософи, і спартанська за дисципліною. Вона жахливо авторитарна.

Утопія як літературний жанр неминуче має відродитися в епоху Відродження, тому що саме в цей період середньовічне суспільство знову повертається до осмислення теми міста-держави і вирішує, що земне місто цікавіше, аніж перспектива Граду Божого. Утопія завжди політична і завжди протиставляє сучасне суспільство суспільству бажаному. Наприклад, утопія Томаса Мора починається з усвідомлення хаосу в політичному житті Англії XVI століття.

Майже одночасно активізується й утопічна сатира. У XVIII столітті Гулівер так само звертатиметься до суспільства розумних коней, відчуваючи пристрасну ненависть до людської раси саме тому, що вона пишається тим, що вона — не коні.

В утопіях XVI століття людина слабка і її потрібно контролювати. Кожна людина знає своє місце під сонцем. У XVII столітті трапляється абсолютний утопічний бум: ми маємо тридцять утопій проти восьми у попередньому столітті, і це лише англійською мовою. Утопістів у XVII столітті вже хвилюють не лише економіка ідеального планування міста, а й жіноче питання. Так, у 1682 році зʼявляється анонімна оповідь про острів, де повністю й успішно керують жінки, яку традиційно приписують Джону Ширлі. 

У добу Просвітництва домінуватиме вже утопічна сатира, а в XIX столітті утопії пропонуватимуть цілком реалістичні суспільні перетворення, які невдовзі втілюватимуть Третій рейх і Радянський Союз. Після них утопії майже витісняться антиутопіями та дистопіями.

Першою українською утопією є надзвичайно цікавий перекладний текст «Житіє Андрія Юродивого». Його уривки з українських рукописів XVIII століття опублікував Іван Франко. Опис раю в «Житії Андрія Юродивого» моторошно комуністичний. Там оповідається про те, що в останні дні людства Бог підніме царство з убогості і цар правитиме у великій праведності. Усе буде як за часів Ноя: будуть люди в усі дні багаті, будуть вдосталь їсти та пити, одружуватимуться і виходитимуть заміж, не тривожачись про жодні проблеми, і безтурботно віддаватимуться земним справам.

Найкомуністичніший момент: усе золото, де б його не сховали неправедні люди, за Божою вказівкою буде виявлене перед владою царя, і він розвіє всі ці багатства поміж лояльних до нього людей. Так стануть багатими великі його і будуть як царі, і бідні стануть як правителі. У досконалій державі Андрія Юродивого немає місця не лише багачам, але також музиці і мистецтву, бо це від лукавого.

Що ж до антиутопії загалом і антиутопії української, треба розуміти, що вона за своєю жанровою природою споріднена з утопією. Це жанри-супутники як за ідейно-тематичним комплексом, так і за структурно-просторовою організацією тексту. Так само як і утопія, антиутопія зароджується ще в античності. Її риси можна виразно побачити вже в комедіях «Птахи» і «Жінки у народних зборах» Аристофана. У «Жінках у народних зборах», наприклад, головна героїня разом із подругами видають себе за чоловіків, щоб проникнути в народні збори, захопити там владу й ухвалити закон, який передає керування полісом жінкам. Вони встановлюють в Афінах своєрідний комуністичний режим. Усе майно, їжа і навіть сімейні відносини тепер є спільними.

Осмислене використання жанру ми маємо на межі XIX—XX століть, коли з’являються класичні антиутопії: «Ми» Замятіна, «1984» Орвелла, «Який чудесний світ новий!» Гакслі, де автори попереджали про небезпеку тоталітаризму, показуючи за допомогою сатиричних образів розмаїтих антагоністичних суспільств, який вигляд матимуть тоталітарні режими.

Що ж до першої української антиутопії, то, спойлер, це не «Сонячна машина» Винниченка. Усі знають «Ферму тварин» Орвелла із сатирою на ленінсько-сталінський соціалізм. Водночас український історик та письменник-романтик Микола Костомаров значно раніше, ніж Орвелл, пише текст із разюче подібним сюжетом про повстання тварин проти людей — «Скотський бунт». Цей текст видали по смерті Костомарова у часописі «Нива» в рік жовтневого перевороту у Петрограді, але через низку об’єктивних і суб’єктивних причин притча Костомарова майже забулася. Натомість «Ферма тварин» виходить друком у 1944 році. Сам же автор «Ферми тварин» говорив своїм читачам, що з Радянським Союзом і його попередницею Російською імперією він напряму справи не мав. Утім, незадовго після революції 1917 року активно вивчав періодику того часу. Виникає питання: чи Орвелл випадково не натрапив на лютневий номер часопису «Нива»? Відповіді досі немає. Хоча сюжети притч «Скотського бунту» і «Ферми тварин» дуже подібні. Зав’язкою цих текстів є перехід тварин під владу одне одного і скидання влади двоногих. Костомаров пише про рабську природу гусей, які навіть забули, що вони вміли літати, і натхненник бунту намагається пробудити в колонізованих національну ідентичність. Усі таланти і фізичну могутність тварини почали використовувати не для власної вигоди, а для служіння жорстоким людям, ні на що не здатним без праці тварин.

Люди, досі панівний клас на землі, постають надзвичайно слабкими і в Орвелла, і в Костомарова. Прожити на свободі костомаровським бунтарям вдається недовго, лише до перших морозів, після чого вони стикаються з голодом і вимушені слухняно піти у ярмо. Що ж до «Ферми тварин», там свині починають пити алкоголь і спати на ліжках, як люди. Хоча усі звірі рівні, ми знаємо, що уже є рівніші. Таким чином, бунт приречений на поразку — або зовнішню, як у «Скотському бунті», або внутрішню, як у «Фермі тварин».

***
Більше про утопію як жанр, її звʼязки з антиутопією і перші подібні тексти в українській та світовій культурі  — у відеоесе Олени Пелешенко на каналі «Конструктив». Сезон відеоесе проєкту «Конструктив» реалізовано за підтримки НаУКМА, Києво-Могилянської Фундації та Гранту пам’яті Євгена Кваскова.