З 30 травня по 2 червня відбувся довгоочікуваний Книжковий арсенал, що зібрав навколо себе близько 35 тисяч відвідувачів та на якому відбулося близько 160 різних подій.
Однією з них була дискусія «Українська класика і міжнародні книжкові ринки: Валер’ян Підмогильний, Майк Йогансен, Леся Українка» з перекладачами української класики на чотири європейські мови. Чи читають українську класику іноземні читачі та чим вона може привабити закордонних видавців? Про це говорили чотири перекладачі: Якоб Вундервальд (німецька), Мирослав Томек (чеська), Марцін Ґачковський (польська), Дейзі Гіббонс (англійська) та Уям Блекер (англійська) з кураторкою культурних проєктів Сашею Довжик.
Саша Довжик: Зараз дуже важливо, щоб Україну розглядали не лише як «країну війни». Щоб нас бачили не лише крізь нашу травму, але й через нашу культурну традицію. Якою для кожного з вас є важливість перекладу української класики, зокрема українського модернізму?
Якоб Вундервальд: Для початку я хотів би зазначити, що, на жаль, раніше українська література майже не була представлена на книжковому ринку в Європі та Німеччині зокрема. Річ у тім, що у світі звикли все сприймати через призму «великої російської літератури», і тому твори інших країн залишались у тіні. І тільки зараз почали розуміти: є українська література, яка є частиною світової літератури, а Україна — частиною світових літературних процесів. Для німецьких читачів отримати переклади Підмогильного німецькою мовою стало великим відкриттям і водночас великим збагаченням.
Мирослав Томек: Узагалі, я не дуже думав про важливість того, що я роблю, бо насамперед мені це подобається і мені за це платять. Але, звісно, перекладати українську класику — дуже важливо та потрібно. Треба будувати певну базу знань, яка дозволить познайомитися і з новітньою, і з сучасною літературою, розуміючи, що було колись. Але тут постає ще й інше питання: у цьому має бути зацікавленість з боку держави та ринку. На жаль, видавці не дуже зацікавлені у книжках столітньої давності.
Марцін Ґачковський: По-перше, варто почати з того, що українська класика ніколи так і не змогла нормально постаріти.
Я ж розумію, що Василь Стус — класик, але й він насправді дебютував в Україні посмертно. Він не зміг за життя проявитися так, як би йому хотілося. І таких письменників було багато. Але до всього цього важливо зрозуміти, що таке — українська класика. Дехто каже, що класика — це будь-який старий твір, дехто каже, що це будь-який зразковий твір. Я нещодавно записував інтерв’ю з Дмитром Лазуткіним і сказав йому: «Ти тепер став українським класиком, отримавши Шевченківську премію». Дмитро Лазуткін не заперечив, йому нормально з тим, що він тепер — український класик.
Я ж десь на інтуїтивному рівні собі відповідаю на питання «що таке класика?» так: класика — це шедевр. І так само як і моєму колезі Мирославу Томеку, мені не цікаво перекладати класику, тільки тому, що вона класика. Я не думаю, що вся класика має бути перекладеною. Але якщо ми говоримо про українські 1920-ті, то з ними якраз інша історія: вони свіжі, цікаві, парадоксальні, дивовижні, неочевидні. Їх перекладати варто, бо, наскільки я знаю, в англійськомовному чи німецькомовному світах про них майже нічого не знають.
Дейзі Гіббонс: Коли я взялася за переклад Лесі Українки, я не думала, чи треба це робити. Я її перекладала, бо мені це було цікаво. Я вперше стикнулася з Лесею Українкою в університеті, коли знайшла її листи Ользі Кобилянській. І я тоді була вражена, наскільки вони унікальні й дотепер. Як письменниця у текстах майже столітньої давнини намагається позбутися стереотипно жіночих якостей в авторському голосі — для мене це було відкриттям.
Ні для кого не секрет, що Лесю Українку часто порівнюють з Вірджинією Вульф, але не забуваймо, що британська письменниця написала «Власну кімнату» та інші тексти з квір-відтінками 30 років після того, як Леся Українка написала свої листи.
Я перекладала її оповідання «Над морем» (у серпні 2022 року на London Ukrainian Review вийшов переклад оповідання «Над морем» Лесі Українки в перекладі Дейзі Гіббонс, – ред.). Його головна героїня — українська панночка, що відпочиває на морі, у Криму. Вона товаришує з іншою, московською панночкою, яка щиро зневажає всіх кримських татар. Це було досить цікаво, бо в університеті я читала інших, можливо, на жаль, але канонічних авторів світової літератури: Івана Буніна та Антона Чехова. І в них теж були оповідання про Крим, але в них не було жодної згадки про кримських татар чи українців. Вони не писали про відносини імперії та колонізованих народів.
Мені здається важливим, щоб люди в англійськомовному світі розуміли, що вже тоді, на початку XX століття, були зовсім інші трактування. Щоб вони розуміли, що українці розмовляють про тему деколонізації вже дуже багато років, а не тільки зараз. Лесю Українку треба забирати до світового канону не тільки через якісь політичні причини, але й тому, що вона просто класна.
Уям Блекер на Книжковому арсеналі
Уям Блекер: Я погоджуюсь, що зараз українська література сприймається через призму війни. На жаль, в англійськомовному світі Україна взагалі зʼявилася тільки після лютого 2022 року. З розмов із західними видавцями я розумію, що вони шукають сучасних авторів, які будуть розповідати про свій досвід війни. І це, безумовно, важливо і треба таких книжок видавати якомога більше.
І це одна з причин, чому я обрав для перекладу саме Майка Йогансена (влітку 2023 року вийшла книжка «Подорож ученого доктора Леонардо…» Майка Йогансена у видавництві HURI Books у перекладі Уяма Блекера, – ред.). Він дуже експериментальний, грайливий, смішний. І ці сторони України теж потрібно показувати.
Олександра Довжик: Дейзі та Уям вже сказали, чому вони обрали саме цих українських класиків для перекладу. А чому ви, Якобе, Мирославе та Марціне, обрали саме Валер’яна Підмогильного та його «Місто» для перекладу на свої мови?
Якоб Вундервальд: Я розпочну з того, як я прийшов до Підмогильного. Я вчився в університеті, вивчав славістику, і якось ми почали вивчати українську літературу, і там трапився саме текст Підмогильного, перекладом якого нам запропонували зайнятися. Я не знав української мови, мої однокурсники теж, але ми почали перекладати. Потім, після закінчення університету, продовжив це робити вже приватно.
Для мене та моїх однокурсників «Місто» було відкриттям: воно наповнене драйвом, над ним хотілося працювати. Цікаво ще зазначити, коли вийшла ця книга в Німеччині — у березні 2022 року. Що було в лютому, всі знають. І я думаю, ця дата таки стала поштовхом до того, щоб книжка мала такий успіх на німецькому ринку (у березні 2022 року вийшов роман «Місто» Валер’яна Підмогильного у видавництві Guggolz Verlag у перекладі Якоба Вундервальда, – ред.). «Місто» обговорювали, хапали з книжкових полиць. Це було відкриттям і для видавництва, бо для них це було чимось простим — видати книжку забутого автора 1920-х років з України. А потім раптом — прорив. Читачі побачили, що в Україні були романтичні твори й почали відкривати для себе Україну саме завдяки Підмогильному.
Марцін Ґачковський: Чому я обрав для перекладу «Місто»? Бо це — не ідеальний шедевр. Ця книжка дратує, її головного героя, Степана Радченка, дуже важко полюбити: він нестерпний, жахливий. Але якось так виходить, що її все одно хочеться дочитати до кінця.
Крім того, у мене є хороший друг Мирослав Томек, чеський перекладач, з яким ми дуже схожі: ми часто займаємось одним і тим самим тільки в різних країнах. У нас таке собі протистояння, тож я й хотів перекласти раніше за Мирослава. Але трохи не вийшло (у 2024 році вийшов роман «Місто» Валер’яна Підмогильного у видавництві «KEW» у перекладі Марціна Ґачковського, – ред.)
І на цьому моменті насправді я б хотів ще зачепити тему перекладацтва. Не знаю, чи це добре, чи погано, але перекладач не завжди є цілком перекладачем. Окрім того, що від нього залежить, як буде звучати книга мовою перекладу, але й також, чи іноземний читач узагалі дізнається, що така книжка існує. Бо я раніше не дуже розумів, як працює книжковий ринок — я просто перекладав, старався, вкладав у це зусилля, а потім чекав, коли книжка з’явиться на поличках усіх книгарень. Але насправді реальність така, що читачі можуть пройти навіть повз майстерно перекладену, хорошу літературу.
Мирослав Томек: Я вивчав філологію, тож і з «Містом» Підмогильного був знайомий. І от чим відрізняється ця книга від іншої літератури 20-х років XX століття — вона не така почуттєва та поетична, а більш раціональна та іронічна. Ще й наповнена великою кількістю деталей про Київ — більше погляд журналіста, ніж письменника.
Я перечитував цю книгу і з новим прочитанням все більше в неї заглиблювався, починав розуміти і Степана Радченка, зокрема.
До того ж була нагода отримати хорошу підтримку від українського Міністерства закордонних справ, а далі — багато комунікацій з видавцями, складання бюджету. Але в результаті книжку успішно розпродали. І це було ще до початку повномасштабного вторгнення (у 2019 році вийшов роман «Місто» Валер’яна Підмогильного у видавництві VĚTRNÉ MLÝNY у перекладі Мирослава Томека, – ред.).
Олександра Довжик: Ось тут хотіла поставити питання Дейзі та Уяму. Чим може український авангард та модернізм зачепити читача та видавців на трохи перенасиченому англійськомовному книжковому ринку?
Уям Блекер: Це правда — зараз дуже важко пробитися до видавців. Взагалі у видавничому світі перекладна література не завжди сприймається як щось, що може добре продаватися. Зараз на ринку всього лиш 3% перекладної літератури. Переважно видавці шукають нових, сучасних авторів з різних країн світу й, зокрема, з України. Переважно — з політичних причин. Зараз дуже мало видавництв займаються виданням класики, та ще й перекладної. Одне з найбільших — Penguin, але до нього дуже важко пробитися. Нам з Майком Йогансеном пощастило, бо я зв’язався з Гарвардом, оскільки знав, що в них є україністика і вони зацікавлені в перекладах українських творів. Але загалом я бачу тенденцію, що класикою зараз не дуже цікавляться — і наше завдання над цим працювати.
Дейзі Гіббонс: Мені здається, щоб зачепити англійськомовну цільову авдиторію, потрібно насамперед починати з вузького кола людей. Наприклад, коли опублікували уривки з листів Лесі Українки Ользі Кобилянській, дуже багато моїх університетських друзів, які нічого не знали про Україну, але є представниками ЛГБТКІА+ спільноти, особисто мені писали і питали, де можна прочитати ще (у 2022 році на London Ukrainian Review вийшли перекладані Дейзі Гіббонс листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської, – ред.).
Так само творчістю Лесі Українки зацікавились не тільки читачі, але й інституції — я чула, що один університет хоче використовувати «Над морем» як матеріал для своїх студентів, для курсу про деколонізацію у світовій літературі. Тому є певна ніша, до якої можна достукатись.
Ми зараз працюємо з літературними аґентами над списком тої української класичної літератури, яку треба перекласти або перевидати. Тож я маю надію, що ситуація стане кращою.
Уям Блекер: Ще хотів додати, що дуже важливим аспектом у видавничій справі є ґранти.
***
Нещодавно Міністерство культури та інформаційної політики затвердило план роботи Українського інституту книги та, зокрема, програму допомоги підтримки перекладів творів української літератури іншими мовами Translate Ukraine 2024, у якій можна взяти участь. Також можна отримати грант на переклад українського тексту від House of Europe.
