«Рисочка» стала другим романом від Оксани Шаварської — після збірки історій «8000 миль самотності». Авторка природно поєднує 15-річний досвід сценаристки багатьох українських телевізійних шоу та блоґерки зі стилем життя «якщо мене не кличуть на тусовку — я сама її збираю». Звідси й стільки накопичених історій, з яких зіткано романи. Менш важливо, справжні ці історії чи вигадані, головне — зі впізнаваними героями, які здаються нашими спільними з письменницею знайомими: з гойдалки у дворі батьківського будинку, з канікул у селі дідуся й бабусі, зі спонтанної автобусної подорожі за кордон, з потоку в університеті чи з виходу з метро «Арсенальна».
Оксані Шаварській найкраще вдається наснажувати себе вірою в себе саму та в те, що вона робить, навіть коли люди довкола невпинно намагаються цю віру похитнути. Так, оповідання «Нічого не бійся. Стань кораблем» зі збірки есеїв про жіночі досвіди й суспільство «Про що вона мовчить» співавторства Оксани Шаварської — це своєрідний маніфест письменниці, в якому вона заявляє, що в неї немає часу або будь-якого іншого ресурсу терпіти приниження від людей, з якими вона ділить простір і які не вміють любити ближнього свого. Письменниця заперечує кількісні параметри для вимірювання важливості своєї роботи — її не хвилює, якими накладами друкуються її романи та яку оцінку їм дають критики. Їй значно важливіше, що бодай декілька людей подякує за щиру розповідь, яка нагадає їм себе або підкаже, куди рухатися.
Таку загартованість і здатність протистояти ворожому середовищу вона передає головним героїням обох творів. Вони — сучасні освічені українки, які працюють у своє задоволення, знають ціну собі й своїм досягненням, плекають уміння залишатися собою, а не одягати трендові маски відповідно до компаній. Щоправда, якщо порівнювати героїню «8000 миль самотності» з Рисочкою, остання все ж менше безнадійно закохується, багато пробачає і турбується про близьких.
Так народжуються амбіції та цілі на життя
Якщо ви провели все своє дитинство й підлітковий вік так, як головна героїня роману Рисочка — в маленькому місті, в якому дорога від дому до школи займає щонайбільше сім хвилин, за які «з тобою нічого не відбудеться, жодного дива, навіть крихітного», — то все одно малоймовірно, що ви не любите це місто так, як Рисочка. За браком досвіду діти зазвичай не відчувають часу, проте Рисочка у ньому орієнтувалась: вона змалечку знала, що «в маленьких містах життя тягнеться занадто довго, що ти не встигаєш зрозуміти, воно закінчилося». Одна шкільна екскурсія до Києва, через яку батьки були вимушені влізти у ще більші борги, визначила майбутнє маленької дівчинки: йдучи Подолом, вона відчувала, що це місто захистить її від усіх несправедливих образ і зла, воно не дозволить нікому насміхатися з неї, воно вірить у неї. У цьому місті Рисочка повірила в себе.
Якби вона могла пояснити, яку роль у формування її особисті відіграли самі думки про життя в столиці, вона б не вдавала, що не впізнала однокласника, якого зустріла пʼятнадцять років по тому під час поїздки додому. Тому що охоронця з супермаркету, з яким вона колись сиділа за однією партою, цікавило б, чи одружена Рисочка і скільки дітей має, а її — як людина може жити без мрії, без мети.
Так, дорогою додому в автобусі, заливаючись слізьми, тринадцятирічна Рисочка завела таймер зворотного відліку до того дня, коли буде жити в Києві й нарешті стане щасливою. Дарма що щоночі їй снитиметься один і той самий жах — батьківський будинок, у який вона буде вимушена повернутися, коли над головою літатимуть ракети.
Маленьке село, де всі знайомі та травмовані
Формула «Велике місто — багато людей» працює у демографів. Київ Рисочки налічує декількох людей, але кожен із них нерозривно повʼязаний з якимось місцем. І важко зрозуміти, що з цих двох пунктів для головної героїні є важливішим і до кого чи чого вона йде найперше, «коли біда припирає за горло до югославської стінки».
Рисочка сприймає людей такими, якими вони є від народження чи якими стали внаслідок життєвих обставин, яким не змогли протистояти. Вона ніколи не засуджує і не дає оцінку діям. Вона або погоджується на авантюру, або пропонує свою. Вона поважає чужі кордони, не навʼязує свої цінності й уміє відпускати, коли просять. Рисочка — дитина, яку не долюбили в дитинстві, тому вона так чуйно розпізнає у своїх друзях таких самих дітей і огортає їх безкорисною любовʼю та розуміннях, яких прагне сама.
Що робити, коли твоя ексцентрична й «непристосована до цього життя» сусідка Пітті забуває взяти твій лист-запрошення в Польщу? Рисочка спокійно приймає обставини, в яких опиняється через подругу, і пояснює польским хамовитим прикордонникам, що в неї є улюблена добре оплачувана робота й немає потреби шукати заробітку в еміграції. Рисочці не потрібно, щоб Пітті виправдовувала її очікування, тому що вона знає, як важко жити, коли ти маєш щось довести: батькам — що вони не марно платять гроші за танці й вона може виступити з ансамблем на концерті; бабусі — що вона її рідна онука, бо вміє вправно пасти череду корів; генпродюсерці — що вона зможе провести інтервʼю і підняти рейтинги програми.
Одногрупниця Ксеня, яка стала найкращою подругою героїні, ховає за безпринципністю й марнуванням журналістського диплому на політичну джинсу бажання стати дружиною і матірʼю. Життя спочатку дає їй шанс на втілення цієї мрії, але підлим подвійним ударом одразу забирає його: коханий Ксені Юрчик відмовляється визнавати, що він батько дитини, чиє серце згодом перестає битися. Коли такий непосильний тягар випадає на плечі Ксені, Рисочка підставляє своє. Без порад, жалісливих зітхань і повчань — Рисочка просто лишається поруч. Вона знає, що немає універсального досвіду, а з ним і розуміння, як долати біль, тому замість говорити про свій вона слухає Ксеню.
фото unsplash
Владу, учасницю програми, яку продюсує Рисочка, всі бачать як розбещену утриманку, яка продає свою зовнішність. Але не Рисочка. Головна героїня бачить у ній передусім людину, і тому Влада насмілюється розкритися їй і розповісти, що пережила фізичне насильство від однокласника й моральне — від матері, яка за декілька тисяч гривень погодилася приховати цю історію. Рисочка могла б начхати на особисту трагедію Влади, ба навіть скористатися нею для ексклюзивного матеріалу, але в альтруїстичному світогляді Рисочки немає місця для байдужості чи корисності. Вона допомагає Владі знятися в програмі, щоб Владина мати побачила, що «її донька змогла». Врешті, медійна карʼєра самої Рисочки, можливо, не в останню чергу — це спосіб показати батькам, чого вона досягла.
Друг Васька з села, з яким Рисочка відкопувала з малини самогон дідові за морозиво й шоколадки, переїжджає до міста й перевозить разом з речами комплекси й переконання, навʼязані в глибокому дитинстві односельцями, що він — людина нижчого ґатунку й хороше життя для нього не передбачене. Він знаходить чоловіка, який може врятувати його, давши трохи любові й турботи, але той не хоче помічати Ваську. Він єдиний, з ким Рисочка не зберегла звʼязок крізь роки. Якби на якійсь із прогулянок Рейтарською Васька все ж наткнувся на подругу дитинства, вона б, безсумнівно, допомогла йому повірити в себе.
На це велике місто є 8 мостів — на одному з них Ксеня зустрічає Ваську, який намірився покінчити з життям, і просить його не робити цього. Це місто вздовж і впоперек перетинають 52 станції метро — на одній з них Ксеня купує жоржини у матері Юрчика, які нагадують їй про її ненароджене дитя. І так стається, що з сотень київських барів Пітті, Ксеня і Влада опиняються водночас саме в «БарменДиктаті» і там само вони зустрічають ранок 24 лютого 2024 року, щоб поїхати разом до Рисочки в сільську хату, де є погріб і її підтримка.
Не путівник для прогулянок Києвом
«Київ — то як чоловік, а Львів — як коханець», — сміялася Рисочка, але це зовсім не жарти. Зі столицею вона мала найперші короткі нічні побачення двічі на рік під час поїздки на канікули до діда з бабою, коли поїзд переїжджав Дніпро. Якщо вона колись і покидала його, то лише на короткий термін, і виною цьому були інші чоловіки, які все одно ніколи не виносили конкуренції. Так, інколи їй треба свіжого повітря, зміни пейзажів і сповільнення ритму, тому вона їде до Варшави чи Берліну. Та передусім це потрібно, щоб по-новому відчути шалений потяг до Києва, — і Рисочка це знає. Це місто стає тут персонажем-деміургом, у нього немає реплік чи інтеракцій з іншими героями, окрім як із Рисочкою. В неї безумовна любов. На все, що стається в ньому, вона каже «завдяки», натомість усі «через» шукає в інших містах.
Ті, хто як і Рисочка, приїхав сюди і кого Київ тепло прийняв, бачать це місто під одним ракурсом, який нагадує зображення з коробки шоколадних цукерок «Київ Вечірній» ще старого дизайну. Наприклад, Ксеня, якій єдине, що подобається на Лівому березі, — це міст на правий, бо «саме з нього видно всю велич Дніпра», любила студенткою гуляти центром, вулицею Прорізною, там вона зустріла свого першого чоловіка, а потім з ним же, щоправда, вже колишнім, перетнеться на вулиці Шота Руставелі.
Натомість Васька, який переїхав до Києва зі своєю тяжкою долею та мусив щодня перевозити себе і її у тісній задушливій маршрутці з Борщагівки, не дозволяв собі близькості з містом. Він міг стояти на Рейтарській біля галереї The Naked Room чи біля ресторану Zigzag і спостерігати за не його життям одночасно з цікавістю, жалем і відразою. Перебуваючи безпосередньо в Києві, він так і не наважився стати його частиною.
Рисочка подорожує, і для цього їй не завжди потрібен закордонний паспорт. «В періоди, коли Рисоччину любов повертали, вона загортала її в клуночки й блукала з ними по Києву: по Золотих воротах, Пейзажці, Волоською й Валами». Та фінальною точкою маршруту незмінно є «БарменДиктат» — місце цінних знайомств, доленосних зустрічей і мудрих порад від власника — Чорного Санти, вустами якого ніби промовляє сам Київ: «Ти щаслива, бо маєш дім, отой, який колись думала, що втратила. Ти віднайшла свій дім усередині себе і носиш тепер із собою».
фото із сайту royaldesign
Ми слухали й читали однакове і все ж не вірили, що Росія відкрито нападе на Україну
Рисочку хочеться присвоїти. Це наша завжди весела й надійна подруга; сусідка, з якою можна випити чашку кави, але вона радше захоче келих вина; наша однокласниця, з якою ми курили в сьомому класі за школою і тримали це в секреті; наша компетентна колега, яка приїде вчасно й виконає роботу, хай би як не боліла голова після вчорашнього вечора. Рисочка — це жінка XXI сторіччя, яка сама вирішує, де їй працювати та куди витрачати зарплату, з ким заводити стосунки та куди їздити у відпустку, вона може поплакати зі своїх невдач, може посміятися з них, а може відсвяткувати вдало закритий проєкт соло-вечерею в ресторані. Рисочка прагне бути не ідеальною, а справжньою: вона забирає дрібні гроші у батьків на «пєчєння», провозить дещо більше, ніж дозволено, пачок сигарет через кордон до Польщі, працює не за схваленим продюсеркою сценарієм і дозволяє собі втекти з наради, щоб випити пару ковтків вина в парку.
Рисочка знала, що інші будуть намагатися її образити, як-от бібліотекарка з села, яка не хотіла видавати «Сто років самотності» Ґабрієля Ґарсії Маркеса, бо «Ти сама як те одіночєство». Рисочка відстояла своє право і зацитувала напамʼять фрагмент із цієї книжки під час інтервʼю, яке гарантувало їй карʼєрний стрибок.
Рисочка росла в страху розчарувати батьків, тому просила в Миколая під подушку касету Алсу, адже мама розкритикувала культовий і улюблений Рисоччин кліп «Океану Ельзи» «Там, де нас нема». Хоч як би Рисочку не схиляли, вони робить усе, аби в її житті фоном не грала російська музика — зі штучно й надмірно сентиментальною тональністю, кволим ритмом, позбавлена сміливих експериментів у гармонії і змін модуляцій. Рисочка сама обирає саундтрек до свого життя, який би підсвітив його непередбачуваність і змінну композиційну динаміку. Рисоччин план — це відсутність плану, тож йому саме пасують обманні акорди й різкі зміни ритму, якими переповнений четвертий студійний альбом «Океану Ельзи» «Суперсиметрія», на честь якого вона хотіла назвати доньку. Рисочці потрібен рок, щоб заглушити зовнішній світ.
Рисочка летітиме одним з останніх цивільних рейсів з України й підсвідомо знатиме, що вже хоче повернутися додому, коли її рука потягнеться по «Спитайте Мієчку» Євгенії Кузнецової, щоб узяти з собою в дорогу. Як і Мієчка, Рисочка відчуває непояснену потребу повернутися до дідової та бабиної хати. Хай би скільки напрямків пропонували безвіз і авіакомпанії, Рисочка віднаходитиме сили й спокій у старій закинутій хаті, тому що часом треба повернутися на стартову точку — ту, куди тебе, закутану в пелюшки, принесли з пологового, — щоб узяти ще більші висоти.
фото unsplash
На наступний день Рисочка прокинеться в цій самій дідовій та бабиній хаті, але зовсім іншою людиною. Тут вона зустріне повномасштабне вторгнення, в яке так щиро не вірила, бо «це щось абсолютно дике… Які ракети?!». Пізніше вона обовʼязково поміркує, чому це все ж відбулося, як так трапилося, що страшні розмови на вечірках напередодні повномасштабного вторгнення, стали реальністю. А поки Рисочка збереться з думками та розчистить погріб, щоб було де ховатися від повітряних атак, а найголовніше — щоб прихистити найдорожче — своїх людей.
