Спочатку кілька технічних речей. Перше — про досвід, який закарбовується і який робить ті невеличкі перли, що потому тримають кожного письменника, літератора ціле життя, якісь дрібниці. Ця дрібниця — це те, чого мене навчили в музичній школі, що, сідаючи до інструменту, треба якось його обходити. Я це запам’ятав назавжди, і це постійно так чи інакше буде вилізати у моїй літературній мові і моїй літературі.
Друге — про таймінг. Оскільки ми затрималися, то я буду говорити коротше, але все те, що хотів. Таймінг — це і є література. Як казав Іван Гнатів (учасник Прописів 2024 – ред.): слова — це музика, а музика — це слова, текст — музичний твір в сенсі тому, що він проживається не лише в його організації, його мелодії, а й у тому, що він має реальний час тривання. Тобто як час написання, так і час прочитання. Тобто, це є розтягнута в лінійному часі річ. Від цього тривання залежить багато, сам спосіб письма. Тут ідеться також про інтенсивність письма, висловлення.
Ще дуже важлива ознака, що ми всі, хто пише, повинні найперше розуміти головне, що ми робимо свої твори, і це є твори мови. Тобто ми не передаємо. Письменники, літератори, поети не передають правила життя. Право мови — є єдиним правом літератури і поезії. Ми повинні розуміти, що не жахливі факти чи банальні речі — хоч їх також треба повторювати, — але це не є література, не є тим способом пізнання, метою якого є віддзеркалення реальності. Література — це життя мови. Зважати потрібно передовсім на слова, букви, звуки, речення. Ми повинні розуміти, що це не є фотографією. Хоча в сучасних фотографіях буває дуже мало від реальності. Але це є реальність мови. Тобто ми повинні складати слова і думати, як ми їх складаємо.
Тому найважливішою річчю є усвідомлення нової реальності, реальності мови, і також, що кожне мистецтво є мистецтвом вибирати. Кожен літературний твір, картина чи скульптура — це є свідоме витягання якогось фрагмента реальності. Дуже часто бажання написати більше, ніж потребує саме цей твір, робить його або не таким добрим, або таким, що виснажує автора настільки, що він може взагалі перестати писати… як то зі мною сталося.
Потрібно розуміти, що цих речей є багато. І немає єдиної інструкції, яка б передавала усю точність світу. І тому важить музика, мелодія, таймінг цього сказаного. Потрібно писати ретельно, багато-багато-багато. Є така мова, яка потребує потоку. Часом те, що не сказане, має дуже велике значення для якості літературного твору.
Я тепер дуже хвилююся, і у мене аж тремтять руки. І я собі думаю, що це добре. Я говорю про літературу і говорю комусь. Я будую мову. Я хвилююся через дві причини. По-перше, тому що мені хочеться виглядати красномовним, глибоким, мудрим, хочеться вас зачарувати. Це є дуже важливою частиною літературної творчості. Коли ми творимо літературу, ми, ясно що, хочемо комусь щось розказати, комусь сподобатися, зачарувати, щоб сказане подіяло. Як фокусник, який хоче і зачарувати, і щоб це було цікаво дивитися. Але також це хвилювання перед мовою. Від передчуття цієї мови. Бо, як фокусник, він не тільки думає про себе і про публіку. Він ще думає про велике мистецтво фокусництва. Це важлива річ для писання — усвідомлювати, що ми відповідальні перед мовою.
Я тепер не говорю про українську мову чи про правильну мову. Ми ж робимо, як хтось казав про кераміку: коли робиш кераміку, то несеш відповідальність перед глиною. Ти знаєш її пружність і особливості. Той хто пише, власне, теж має відчувати життя мови.
Література, крім всього іншого, є емоційною інформацією, не науковою. Те, що називають пафосом. Однак насправді уникання тої пафосності уже є тим пафосом. Тому що найважливіше — передати своє ставлення до чогось чи свої переживання так, щоб виплекати якусь емоцію словами у того, хто сприймає. Ці емоції можуть бути дуже різні. Мова кожного автора накопичується завдяки тому, який пафос ним веде, яка емоція ним веде. А це пов’язано ставленням і дистанціюванням до того, що ми оповідаємо. Бо можна бути всередині, можна бути спостерігачем і подавати оповідь нейтрально, але однаково, ця мова нейтральності чи стриманості — вона однаково передає певну емоцію. А емоцію викликають суть слів, їхні сполуки.
Ще хотів сказати про дивовижну назву, яка записана, — про сім тисяч літер. Треба зразу сказати, про що то, бо від назви багато залежить. От, скажімо, коли я читав роман Сартра «Нудота», то я зрозумів, що він добрий письменник, бо як сказав, що це нудота, то я через певний час відчув клей цієї нудотності. 7 тисяч — це про музику і про китайську грамоту. В Китаї є ієрогліфи, які є їхніми літерами. Кожна літера означає щось зовсім інше. Часто навіть якесь словосполучення чи певне поняття. І коли китаєць бачить цей ієрогліф, за допомогою цієї графічної композиції він проживає ту чи іншу емоцію, яку в нашому випадку можна передати тільки сукупністю літер. Так, у Китаї є дуже повні словники, де 70 тисяч і більше ієрогліфів. Уявіть собі, що це означає! Тобто для того, щоб повністю порозумітися, то досить 7-9, для дуже освічених — 12 тисяч ієрогліфів. Але тут є дуже добра ілюстрація до того, що є 7 тисяч, а є 70 тисяч. Ті 70 тисяч понад 7 займають один відсоток вживаності, але вони є. І це є мовою поезії та літератури. Ми маємо можливість собі уявити, що наші літери, їхня сукупність теж дають можливість створювати сенси. Це і є ці ще тисячі ієрогліфів, які використовуються дуже рідко.
Мова літератури і поезії — це як стояти на березі моря з усіх тих можливостей. Тому що подумайте собі, що, наприклад, «о» у слові «про» означає не те, що «о» у «то». Кожна літера є фонемою. Кожна фонема, залежно від емоції, — сполучення… ну, тут уже, звичайно, математика. Ідея така, що ця безмежність мови є конструкцією для того, щоб обирати і робити свій світ.
Тому що письменник, який використовує всі слова, які знає, не використовує авторської мови. Переважно робляться якісь такі вибірки, які пов’язані з досвідом, темпераментом, але також з почуттями й пафосом. Відповідно є така важлива річ, як оповідь. Я пам’ятаю, що то, що я пишу, воно комусь адресоване. Це і є розповідь. Це не є світ, не є репортаж. Слава богу, кожен з нас бачить щось інакше, і тому про свій світ варто самого себе запитувати. Пригадувати собі, що з яких ситуацій минулого ми можемо самі собі розказати. Ми побачимо, що в одній ситуації ми не пам’ятаємо ніяку дію, з іншої пам’ятаємо лише якийсь потяг…
Мої діти давно колись сказали про одну блондинку, що вона чорна жіночка. І я намагався зрозуміти, хто це. А виявляється, вона просто ходила в чорному светрі, тому вони так її собі назвали. А я собі уявляв, що у неї шкіра мала б бути чорна або принаймні волосся. А про дещо ми взагалі не пам’ятаємо деталі, а маємо тільки свої відчуття. І те, що ми можемо собі пригадати про той час, спогад і є натяком на те, що нас цікавить, що ми вибираємо в цьому світі, що ми можемо розповісти.
Розповім про сольфеджіо. Я не кажу, що його треба дуже добре знати — принаймні щось. Уявляючи собі одне речення, дуже добре розкласти його собі на пасажі. І взагалі дуже добре почитати собі музикознавців, музичні терміни. Це дає розуміння, що темп, також дуже важливий для мови. Потому — звучання акордів, швидкість, тривалість кожного — одна четверта чи одна шістнадцята. Просто собі уявіть, що всі ці речі — темп, форте, сопрано — є тією енергією, яка передається через усі ці сполучення букв, впливає на те, де і як вони поєднуються.
Тому що часом треба уявити собі власне звучання свого тексту. Не тільки, як воно пасує, гарна рима. Поєднання доречних слів, часто непоєднуваних, — наприклад, земля пішла — воно створює новий ієрогліф. Але я не кажу зловживати. Не в тому сенсі, щоб складати речі. А в тому, щоб робити несподівані зв’язки, напівтони.
Якось я думав зі своїм другом, на яку тему написати реферат з біології. Знаєте, колись були такі атласи про відстані між містами. І ми так почали: взяли всі біологічні дисципліни — цитологію, психологію й так далі — і з іншого боку — біологічні об’єкти, і почали те все поєднувати. Виходили цікаві речі. Наприклад, психологія грибів. Це і є ця можливість будувати нову мовну реальність.
Почитайте собі уважно Назара Гончара. Це те, про що я намагаюся договорити. Просто подивіться, що він робить з літерами і їх поєднання.
Друге — це музична пісня цих слів. Це є темп. Темп залежить від довжини, чергування речень. На це потрібно зважати. Це є та мова, яка промовляє. Хоча Пруст також промовляє, але він так хотів. Коли робиш якийсь твір чи опис, то передовсім потрібно собі уявити усі ці музично-темпоровані речі. Наскільки стягнено чи коротко. При тому ви взагалі маєте собі ставити це завдання. Ви маєте від початку розуміти обсяг. Від темпу залежить сприйняття і передача енергії та невидимих різноманітних напівтонів. Цей темп також пов’язаний з насиченістю. Бо можна зробити штуку таку, в якій є мова роз’яснення, постійного уточнення, але також можна поставити завдання мови затемнення, відрубувати зайве. Просто є моменти, коли треба щось, навіть щось дуже люблене, пропустити. Просто забрати. Якщо воно загальній музичності твору не пасує.
І про пафос. Він одразу додає дуже багато можливостей, кольорів і формує певний спосіб мовлення. Бо коли ми хочемо написати про котиків чи песиків, то ми можемо написати про це по-різному. Але все залежить, що ми хочемо сказати — що це ніжний звірок, паскуда чи загадка. Ось Буковський, наприклад, казав, що Гемінгвей не правдивий, що він занадто серйозний, тому комічний, надто серйозний. Хоча Гемінгвей вважав, що він, навпаки, не пафосний, що він так все дуже просто пише. Відтак намагання зробити щось непафосне, воно теж якоюсь мірою є пафосом. Бо це є переживання, в яких ти хочеш щось передати.
У формуванні мови дуже важливо уявити себе, який ти тепер, коли це оповідаєш. Кожен з нас є дуже різним. Нема людини простої. Читаєш — був різним, люблячим і дуже добре все розумів. І купа речей взагалі не ввійшла у цю характеристику, бо обсерватор не зважив потрібним то сказати.
Буковський казав, що Гемінгвей вдає простого, а насправді надто серйозно ставиться до себе. І він справді такий — скромний, солдатська дружба. Але Буковський також мав свій пафос. Тому що він просто собі робив такий образ. Тому мені здається, що й один, і другий трохи обмежили себе. Хоча це і є головна нормальна річ для письменника, коли він знаходить свою авторську мову, він потрапляє у пастку своєї інтонації. Ми нібито всі кажемо, що треба знайти свою мову, але то попадання у свою мову стає ярмом. Тому обоє, як на мене, були досить одноманітні.
Дуже важливим є наратор. Тому ще однією важливою річчю під час написання є уявити собі, який ти, яке твоє ставлення до чогось. Якщо ти хочеш розказати, що ти був зворушений — то одне, тоді формується конкретна мова. Коли ти заперечуєш щось, то зовсім інший спосіб мовлення й інші слова самі приходять. Вальтер Беньямін писав про такі речі, про повернення до епосу. Правда, після нього вже великі сталися зміни в романі, але він писав, що цей класичний роман уже зробився такою конструкцією, в якій справжньої оповіді вже нема. Тому що література первинно пішла від того, що хтось щось оповідав, щоб всі знали. Тобто не треба вдавати, що те, що це саме ти оповідаєш, є важливішим від того, ЩО ти оповідаєш.
Коли ми говоримо про літературу як життя мови, то теж повинні зрозуміти, що література є конвенцією. Тому вдавати, що ти не пишеш літературу, що ти просто собі щось пишеш. В літературі людина чекає оповіді. Хтось органічніше пише оповідання, хтось поезію, хтось поеми — і то читають люди. Вони знають, що вони мають сприйняти оповідь. Їм не йдеться, дурна чи ні, а — гарна чи ні.
Отже, вибираємо собі образ і тоді можемо ще собі уявити, що ще теж дуже впливає на мову, кому ми це розказуємо. Тому що немає жодного твору, який би однаково подіяв на кожного читача. І ось це повернення до епосу полягає у тому, щоб уявити себе, оповідача, і того, кому ти це розказуєш. Тобто оживлення цієї ситуації живого говоріння є дуже важливим при написанні. Тому що тоді ти тільки підбираєш слова й образ. Чи ти хочеш бути простакуватим, а чи, може, щирим. Бо на щирість в літературі теж треба налаштуватися. Навіть психоаналітики мають проблеми з пацієнтами, які все дуже хитро вибудовують сюжет своєї терапії. Вони розказують найінтимніші речі, але дуже продумано. Зрештою, навіть серед анонімних алкоголіків дуже мало щиро все розказують.
Тому впевненість полягає в розумінні того, що це один єдиний твір, ти його робиш, його робиш саме ти й ти хочеш бачити його саме таким. Тому що коли починаються різні переваги у пошуку сильнодійних засобів, коли ти знаєш, що хоче редактор, а що аудиторія, які речення є мейнстримом — і ти це все складаєш…ти не можеш без цього обійтися, бо ти не впевнений у своїй мові. Ти розумієш, що треба якось пробитися через те все звукове море. Коли ти боїшся робити по-своєму — це є невпевненість, так не можна ніколи. Хіба що то щось замовне. А взагалі, не можна в літературі чогось шукати, що ти уявляєш, що воно має сподобатися, але воно не подобається тобі.
Тому впевненість полягає в розумінні того, що це один єдиний твір, ти його робиш, його робиш саме ти й ти хочеш бачити його саме таким. Тому що коли починаються різні переваги у пошуку сильнодійних засобів, коли ти знаєш, що хоче редактор, а що аудиторія, які речення є мейнстримом — і ти це все складаєш…ти не можеш без цього обійтися, бо ти не впевнений у своїй мові. Ти розумієш, що треба якось пробитися через те все звукове море. Коли ти боїшся робити по-своєму — це є невпевненість, так не можна писати ніколи. Хіба що то щось замовне. А взагалі, не можна в літературі шукати чогось, що у твоїй уяві має сподобатися іншим, але воно не подобається тобі.
Але є ще наступна штука — морально-етичні потяги авторів. Література є виховною, але вона не є безпосередньо виховною. Коли в літературі занадто багато менторства чи повчань — це вже соцреалізм — не те, що є, а те, що має бути.
У красному письменництві виховання має бути переданим непрямою мовою. Має бути створена картина емоційна, образ, який би про щось говорив. Кожен сам може з нього щось витягти. Але казати «добре так» — це вже величезний удар. Хіба коли ти говорив «мені так добре» — це ще література, а коли «знайте, як треба робити добре» — це вже ні. Для мене Франківськ — це моє місто, і воно найкраще. А комусь іншому — не моє місто і, ясно що, не найкраще. Крім так званої об’єктивної картинки і даних всяких про міста, є ще емоційні, літературні зв’язки, які ніякі штуки не змінять.
І це ще одна важлива річ — набір тем і мотивів. Мені колись видали книжку «одної і тої самої», і вона побудована на моєму досвіді того, що кожен автор має кілька речей, які його збуджують і які він хоче розказати, які в нього викликають якісь емоції. І їх насправді не є аж так багато. Навіть ті, хто описують дуже багато різних персонажів, вони все одно повторюються… До речі, щодо 7 тисяч звуків і слів, цілком непогано вживати слова не в їхньому значенні. Особливо якщо даєш комусь пряму мову, то взагалі супер, коли ми вживаємо якихось персонажів чи вирвану ситуацію, то маємо права надавати всі свої помилки й незнання тим, кого ми озвучуємо. І це цікаво. Це робить літературу живою і мелодійною. От, наприклад, Подерв’янський. Цікава література, хоч він вживає якісь такі речі, які видають ідіота. Але він дозволяє це робити. Він хоче це робити. І цей дадаїзм — це також одна з тих 10 тисяч ієрогліфів, які в поєднанні з іншими словами можуть звучати, робити потрібну мову.
Я пам’ятаю, що Оксана Забужко казала, що як вона хотіла щось написати, то брала словник і дивилася, яке найрідше вживане слово. Ну, наприклад, якщо взяти слово «штани», то вона шукала всякі «гачі», «порти». Це я так примітивізую. І тому така мова дуже цікава, але для певного завдання, для певного настрою писання. Я не кажу бавитися в русизми чи суржик, але подивіться, як говорять п’яні чи діти, — це неправильно, але воно звучить. Це додає додаткового матеріалу будівельного. А починалося все, що кожен літературний твір є всього-на-всього будівною мовою. І тому ці всі вишукування…
Але треба закінчувати — це також така річ, що часом доводиться закінчувати з полегшенням, не сказавши всього важливого. Це також є пошук певної літературної мови, яка додає ще кілька тисяч літер нашій абетці. Дякую дуже!
***
Лекція письменника Тараса Прохаська відбулася під час другого фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи» (6-10 березня 2024, Івано-Франківськ). Організатор події — Український ПЕН.
Фото — Український ПЕН, Антон Сорочак.
