Текстова версія лекції та Q&A сесії із письменником Крістофером Мерріллом

У межах професійної програми фестивалю для молодих авторів та авторок «Прописи» американський журналіст та письменник Крістофер Меррілл прочитав лекцію «Писання війни: нотатки про мистецтво свідчити». У ній лектор розповів про свій досвід написання воєнного репортажу, стратегії взаємодії з людьми у зоні бойових дій та тих самих людей, як роблять неможливі речі у тих страшних умовах. А після лекції фіналістки та фіналісти фестивалю мали змогу поставити письменнику питання. Відповідаючи на них Крістофер Меррілл поділився своїм шляхом у воєнній репортажистиці та окремими подіями, що з ним траплялися, поміркував про роль журналіста в умовах війни та абсурдні історичні паралелі, які можна спостерігати просто зараз.

Далі — повна текстова версія події.

***

Я пам’ятаю про те, що сьогодні день народження Тараса Шевченка, і приєднуюся до вас у святкуванні його надзвичайних досягнень за ці роки. Під час моєї останньої поїздки в Україну я мав нагоду побачити його пам’ятник у Києві, і був глибоко зворушений цим. Я часто думав про його вірші протягом останніх двох років цього кошмару, який відбувається.

Моє завдання сьогодні — поговорити трохи про війну. Сам я прийшов до цього, провівши значну кількість часу в різних зонах воєнних дій колишньої Югославії ще в 1990-х роках, коли вона розпалася на незалежні держави: Сербію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Македонію, Словенію та Косово. Я був там значну частину того часу і врешті написав про це два тексти — “Only the Nails Remain: Scenes from the Balkan Wars” та невеличкий памфлет “The Old Bridge The Third Balkan War and the Age of the Refugees”.

Цікаво, що в той час, хоча я починав як поет, я не міг писати вірші. Коли я був у тому, що я б назвав документальним режимом, моє завдання полягало в тому, щоб спробувати все це записати, щоб спробувати якомога більше занотувати. Я брав інтерв’ю у людей із найрізноманітніших верств суспільства: від поетів, художників і письменників до військових злочинців і солдатів. І я, як і більшість людей, які починають працювати воєнними кореспондентами, мав дуже мало підготовки. Оскільки війни часом починаються спонтанно, то потрібно розвивати навички, щоб мати змогу точно документувати, що це таке.

Коли я подорожую в зону бойових дій, я приділяю увагу всьому навколо стільки часу, скільки можу, де тільки це можливо — іноді в автобусах, іноді в бронетранспортерах, іноді там, де я сплю, щоб спробувати згадати та відтворити якомога більше того, що я бачив, чув і пережив у той день. Усе це я робив з надією відточити мій інтелект, відточити свою спостережливість. Тому що мені здається, якщо ми не будемо звертати увагу, то, мабуть, упустимо те, що відбувається навколо нас.

Такий шлях я обрав під час написання тих книжок. Зрештою, я писав книжки протягом приблизно 7 років і думав, що більше не буду, аж поки не зловив себе на тому, що опинився на війні в Лівані у 2007—2008 роках. Тоді я думав, що використаю свої навички, щоб написати журналістські матеріали, але врешті це стало частиною моєї іншої книжки — “The Tree of the Doves”,  яка має підзаголовок Ceremony Expedition War. 

І ще пізніше, у ролі директора International Writing Program, яка змушує мене часто подорожувати, щоб займатися культурною дипломатією, я з певною регулярністю опинявся в Афганістані та Іраку. В тих випадках я робив нотатки дещо іншим способом і почав складати серію прозових віршів, які згодом увійшли в 3 томи мого листування чи співпраці з покійним поетом Марвіном Беллом, моїм найближчим сусідом тут, в Айові. Тому я ставлюся до цих речей зовсім по-іншому. Я пишу про війну з різних обставин.

Я також опублікував поему “On the Road to Lviv”, яка виникла дивним чином. Мене відправили до Києва у 2006 році, незабаром після Помаранчевої революції. І моїм завданням була культурна дипломатія. Я мав їхати з Києва до Львова у неопалюваному фургоні у, мабуть, найхолоднішу зиму в історії.

Я сидів позаду з молодшим українським письменником, і ми врешті-решт витягли весь одяг із валіз і речових мішків і накрилися всім, що було, щоб зігрітися. І в такому стані, коли мої зуби цокотіли і я відчував себе промерзлими повністю, я помітив, що роблю деякі нотатки. Тоді я найбільше думав про поета польського походження Адама Загаєвського, який народився у Львові, і його чудовий вірш “Jechać do Lwowa” («Поїзда до Львова»). Врешті, начебто роблячи нотатки про те, що я бачив навколо себе, і намагаючись зігрітися, я почав писати про Адама Загаєвського та мою дружбу з ним, міркуючи, що можуть зробити поети. Коли ця місія закінчилася, я повернувся до Штатів і час від часу згадував цей повністю білий вірш.

Потім я здійснив другу місію культурної дипломатії в Україні. Цього разу ми поїхали до Києва та до Харкова. Я писав все більше і більше рядків про це і постійно думав: ну, мені цікаво, що з цього вийде. Мені здалося, що я пишу не довгий вірш. Я не був впевнений, що це буде, але я продовжував писати. А потім я дізнався, що Адам хворий і помирає. І це змусило мене писати ще рядки про Адама. 

Коли почалася війна, я був змушений спробувати задокументувати це здалеку у будь-який можливий для мене спосіб. Тієї весни я мав бути в Польщі приблизно на шість тижнів на стипендію Фулбрайта. Тож я використав цю нагоду, щоб в якомусь сенсі наблизитися до війни та почати писати з дещо іншого погляду. Зрештою книга була завершена. Я показав її своєму другу Аскольду Мельничуку, який запропонував опублікувати, і тоді ми зробили щось трохи незвичайне. Вірші насправді англійською мовою, але разом з перекладами. Українською їх переклала українсько-американська поетка та перекладачка Ніна Мюррей, моя давня подруга. Їй вдалося зробити книгу en face, як англійською, так і українською. 

Це вам свого роду мініатюра того, як я намагаюся писати про війну.

Тепер деякі важливіші питання, про які я дізнався переважно на Балканах. Як я вже сказав, я завжди діставав свій блокнот,  намагаюся зібрати якомога більше по дорозі.

На початку мого документування я зрозумів, що почав зі Словенії, яка найменше постраждала у війнах за спадщину колишньої Югославії. Це була чарівна маленька країна. Моя початкова ідея, ще до початку війни, була в тому, щоб поподорожувати країною разом з молодим словенським поетом. Ми з ним видали його останню книгу, збірку віршів у прозі “Anxious Moments”, яку він завершив перед війною. І все ж, коли почалася війна, я повернувся до нашого перекладу і знайшов стільки образів, які здавалися мені пророчими про те, що мало статися і що розгорнеться під час тих варварських воєн за спадщину на Балканах.

Врешті ми зробили лише один похід приблизно на три дні. На третій день ми підійшли до місця, де планували ночувати. Його заповнили біженці з Хорватії та Боснії. Побачивши це, я зрозумів, що невелика стаття, яку я збирався написати для журналу Sierra в США, буде зовсім про інше.

Я доклав усіх зусиль, щоб повернутися на Балкани та висвітлити різні питання з першого Сараєвського кінофестивалю, який проводився в розпал облоги. Під час облоги місто не мало газу, води та електрики і повністю виживало на гуманітарній їжі, поки сербські артилеристи та війська скупчувалися на всіх пагорбах навколо них і сипали дощем кулі, гранати та снаряди. Іноді близько 120 снарядів на день — це середнє число протягом тривалого періоду часу.

Там був великий малюнок Будди. Сама вона була або сербською православною, або католицькою хорваткою, але відчувала, що через війну не може бути ні тою, ні тою. Вона стала буддисткою. Також на стіні висіла фотографія її чоловіка, якого вбили у перші дні облоги Сараєва. Потім фотографії її доньки, зятя та їхньої дитини, які жили в еміграції. Потім такі речі, як банани та блакитне небо. Вона перетворила свою квартиру на втілення всього, що любила на світі. І це дало мені деякі ідеї щодо того, що може зробити письменник і на противагу йому художник у наш час.

Остання маленька історія, яку я хочу розповісти, походить від війни. Мені пощастило бути на конференції в Барселоні. Це була конференція ЮНЕСКО з перебудови системи вищої освіти в Боснії і Герцеговині. Я назавжди запам’ятав дві речі. Перша — це різні делегації за столом. У певний момент італійська делегація сказала боснійцям: ви знаєте, деякі мої співвітчизники хотіли б опинитися на вашому місці, де все зруйновано і потрібно це відновити. Ви можете собі уявити, боснійці сприйняли це не дуже доброзичливо. Вони намагалися зрозуміти, як відбудувати країну.

Друга річ — це те, що мені пощастило зустріти бібліотекаря, на ім’я Камал Бакршич. Він відповідав за порятунок дуже відомої Сараєвської Агади — єврейської книги XIV століття, яку під час Другої світової війни інший бібліотекар вивіз із Національної бібліотеки чи Східного інституту та зберігав у своєму домі. А Камал зробив щось подібне під час вже нової війни. І поки вона тривала, а Національна бібліотека, де він працював, була обстріляна та спалена сербськими військами, він створив власну невелику бібліотеку для прокату по сусідству. Так ось він поділився, що на початку облоги сказав своїй дружині, що, незалежно від того, що їх чекає в цей період часу, вони повинні поводитися належним чином, адже в якийсь момент їм доведеться жити разом з цими варварами. І я завжди сприймав його, скажімо так, просвітницький погляд на справу в доброму світлі. Я думав, що це дало мені надію на те, що бої врешті закінчаться.

Віслава Шимборська, народжена перед Другою світовою війною, звісно, зазнала всіх невдач тих, хто потрапив у цю війну. Ось що роблять письменники. Вони звертають увагу, вони роблять нотатки, вони намагаються писати якомога чистіше, яскравіше та чесніше. Вони пишуть знову і знову попри обмеження власної пам’яті і того, що відбувається насправді. Якщо пощастить, вони прийдуть із книгами чи віршем на кшталт “Koniec i początek” («Кінець та початок») Шимборської, що матимуть значення.

Я не скажу, що я орієнтуюся виключно на війну. Я не люблю нічого більше, ніж написати вірш на природі або написати щось про своїх дочок. Але річ у тім, що я виріс під час війни у В’єтнамі. Призов закінчився незадовго до того, як я досяг того віку, в якому мене мали призвати. В моєму дитинстві домінувала війна. На щастя, мене не призвали в армію, мені навіть не довелося думати про те, піду я на війну чи спробую втекти до Канади. Я майже впевнений, що не зробив би цього, що врешті просто пішов би на військову службу або мене призвали б.

А потім, у той довгий період після В’єтнаму я, мабуть, не знав майже нікого, хто йшов би в армію. Насправді був лише один хлопець з моєї середньої школи, який пішов служити в армію після того, як ми закінчили школу. Я закінчив навчання у 1975 році, який ознаменував падіння Сайгону та кінець війни у В’єтнамі.

Того хлопця, який пішов служити в армію, я зустрів через кілька років, коли прилетів до Сараєва. Друг із гуманітарної організації ICRC зустрів мене в аеропорту на своєму бронетранспортері. Ми їхали, проходили через блокпости, боснійські, сербські. Бачили багато солдатів з автоматами Калашникова. В якийсь момент я помітив, що водій постійно дивиться на мене. Нарешті він обернувся і сказав, що ми ходили в одну школу. Це було для мене дивно. Але це повернуло мені відчуття того, наскільки я був далеким у свої 18 років від війни.

Моє знайомство з Балканами відбулося винятково тому, що ми подружилися зі словенським поетом, про якого я розповідав. Він писав докторську дисертацію з порівняльного літературознавства в Сиракузькому університеті, північній частині штату Нью-Йорк. У той час я жив у квартирі в Новому Орлеані. Якось він прийшов у гості під час масниці. Але замість того, щоб виходити і напиватися щодня і щовечора, ми переклали його книгу віршів “Anxious Moments”. І щоб відплатити за послугу, він запросив мене прогулятися Словенією. Коли я погодився на це, я навіть не підозрював, що потім проведу наступні багато років свого життя, пишучи тексти з зони бойових дій.

Я виявив, що займався репортажами та писанням цих двох книг протягом семи, восьми, дев’яти років і що, серед іншого, це навчило мене, як писати певний тип книги. Як я вже сказав, коли я влаштувався на роботу в Університет Айови у 2000 році, де керую міжнародною письменницькою програмою, я думав, що покінчу з подорожами. Я не усвідомлював, що моя робота охоплює місії культурної дипломатії. І однією з перших, за яку я взявся, як виявилося, була Україна.

Пам’ятаю, коли я вперше прилетів до Сараєва, майже в перший день я зустрів легендарного репортера New York Times Джона Бернса, лауреата Пулітцерівської премії, одного з видатних журналістів XX століття. Він сказав мені дві речі, які залишилися зі мною. 

Перше — він показав на пагорби навколо Сараєво, де це все лайно відбувається, тобто, звідки велася стрілянина. 

І друга річ. Він письменник, начальник бюро в Сараєво. Його історії з’являлися щодня на першій сторінці випуску. І ось New York Times провела опитування своїх читачів (Загалом в США ми вважаємо читачів New York Times найдосвідченішими новинними читачами в країні), і, як виявилося, лише 19% читачів журналу читали статті Джона Бернса на першій сторінці. І я можу вам сказати, що це були одні з найпереконливіших публіцистичних творів, які я коли-небудь читав. 

Це тому, що, на жаль, більшість людей прагнуть оминути війну, чи не так? Ми це знаємо. У моїй країні, як ви, мабуть, здогадалися, був великий інтерес до України у перші дні, потім — із затримкою контрнаступу, а зараз, що особливо помітно з поточною катастрофою в Газі, більшість американців змістили свою увагу на інші речі. Тому я часто думаю, що частина моєї роботи як письменника, мислителя, викладача та директора Міжнародної письменницької програми полягає в тому, щоб тримати все на передньому плані. Щоб ми пам’ятали, які ставки залучені в будь-який конфлікт. Якими будуть наслідки, якщо ми не забезпечимо українські Збройні сили необхідним озброєнням. І просто, щоб нести відповідальність. 

Коли я був у Сараєво, було складно в’їхати та виїхати з міста. Ви можете приїхати лише на рейсі ООН, який перевозив тільки журналістів і дипломатів. Було багато випадків, коли у літаки стріляли під час посадки. Тож туди було важко потрапити, а потім ще треба було документувати стільки болю та страждань. Коли я повертався назад, через Італію, що за сто миль від геноциду, я розумів, що він нікого не хвилює. Потім це стало ще очевиднішим, коли я повернувся до США. Я тоді жив у Портленді, штат Орегон. До війни не було жодного інтересу.

Я почав виголошувати багато промов, тому що хотів занепокоїти інших тим, що відбувається і що робилося або не робилося від нашого імені. Така ж ситуація відбувається зараз і щодо України. Письменникам часто подобається бути там, де відбувається історія, вони хочуть мати можливість писати про те, як змінюється життя. Я думаю, що це може спонукати вас писати ще наполегливіше.

Я б сказав, що це було трохи і того, і іншого, але я згадаю мою подругу, чудову фотокореспондентку Елізабет Рапопорт, я любив її фотографії. Одного разу я запитав, що вона думає, коли фотографує. Вона сказала таке: «Мені подобається пробиратися всередину людей». Як на мене, це означає, що вона любить спілкуватися з людьми, знайомитися з ними задовго до того, як вона навіть почне фотографувати.

Аналогічно і я люблю приміряти досвід інших, зрозуміти його. Так я випив дуже багато сливовиці в різних місцях. Як на мене, надзвичайно важливо проводити якомога більше часу з якомога більшою кількістю різних людей. Я думав, що там, на війні, треба охопити якомога більше інформації, розпитувати більше, допитувати більше, а потім добре подумати про те, що я насправді пережив. 

Я багато займався журналістикою під час війни, і те, що спало на думку, коли я почав писати про це велику книгу, так це те, як часто я пишу неправильно чи неповно у журналістиці. Я маю на увазі, що це справді перша чернетка історії, і я міг використовувати ці частини лише як нотатки для глибшого дослідження того, про що я намагався написати.

Тому я намагаюся знайомитися з людьми. У мене є інший друг, який одного разу сказав мені, що куди б він не пішов, він може знайти ту людину, яка може показати йому все, що йому потрібно знати. Зараз, під час війни, ми б назвали таку людину фіксером. Деякі фіксери кращі за інших, але найкращі — це ті, які багато знають, мають багато контактів. Які можуть показати вам якомога більше різноманітних способів перебування в конкретній ситуації.

І як остання думка з цього приводу, ви помітите, що у моїй книзі є кілька невеликих жартівливих моментів. Вони там, бо я усвідомив, що ніколи не чув стільки жартів, скільки у Боснії під час війни. Звичайно, люди постійно розповідають анекдоти, але в особливо поганих обставинах, коли ви налякані, ви чуєте особливо багато жартів. Тож я подумав, що, якщо я збираюся чесно писати про цю війну, мені доведеться використати ті жарти, які я чув, і спробувати створити навмисно жартівливі ситуації, щоб зіставити їх у цілісніший матеріал. Жарт завжди може допомогти.

Я відчуваю, що це питання стосується суті справи. І я відповім на це через один досвід і моє ставлення до нього. Я згадував, що висвітлював перший Сараєвський кінофестиваль. Одного разу вдень я йшов до театру з боснійським куратором художньої галереї та французькою гуманітаристкою. Був пізній вечір, ближче до сутінків і ми йшли вулицею, яка колись з’єднувала льодову арену з центром Сараєво. Зауважте, це було лише через вісім років після того, як Сараєво прийняло Зимову Олімпіаду 1984 року. І ось ми йдемо, просто розмовляємо, як раптом снайпер вистрілив у мене, і куля проскочили між чобітьми.

Близько 40 хвилин ми ховалися за деревами, протягом яких снайпер зробив у нас шість пострілів у різні проміжки часу. Постріли були схожі на вибухи, настільки це було гучно. Мій друг військовий сказав мені, що це означає, що куля була в межах одного фута від моєї голови.

Згодом ми подумали, що, ймовірно, занадто темно, щоб снайпер міг продовжувати працювати, тому ми пішли. Мої друзі пішли до фільму, який я не дуже хотів дивитися, тому що знав, що він буде нудним. Тож я повернувся до цієї гуманітарної організації, щоб написати матеріал для газети «Out» про те, що Ромен Буф’є не відвідав світову прем’єру. Люто писав, поки не дійшов до того висновків, які ніяк не міг вигадати. Я запитав у тієї французької гуманітаристки, як їй фільм. Вона сказала, що не вартий того, щоб бути вбитою. Так я і закінчив текст. 

Коли я виїжджав із Сараєва, після тієї звітної поїздки, трапилося щось, що для мене було досить дико. Я їхав вулицею, а потім раптом знову опинився на тому подвір’ї, а кулі ніби продовжували кружляти навколо мене. Досі відчувався їдкий запах куль і мокрого листя на землі. Це була пізня осінь. І якби я був за кермом, мені довелося б зупинитися. А через кілька місяців я раптом усвідомив, що повинен написати про це газетний матеріал. Врешті це стало повчальною для мене історією. Коли я закінчив текст, мені стало легше. Я більше не прокидався вночі з кошмарами. Він ніколи більше не повертався до мене.

Тому на якомусь рівні я зміг вигнати ці спогади зі своєї пам’яті та уяви. Зараз я розумію, коли я писав цей текст, я просто намагався врятувати своє життя. І я думаю, як автори, ми насамперед намагаємося врятувати собі життя. І тоді, коли ми переглядаємо твір, з кожною наступною редакцією, ми намагаємося поєднати наше власне відчуття того, що таке сцена, і те, як ми її уявляємо, як її може сприйняти читач. Не хочу травмувати моїх читачів, але мені дуже цікаво подавати факти, досвід, настільки правильно і чесно, наскільки я можу.

Цю книжку (“Flares” — М. Г.) я написав по дорозі до Львова, і вона нещодавно вийшла. Не так давно мене попросили написати досить довге есе, яке я назвав The Playbook. Це порівняння того, що я пережив у колишній Югославії в 1990-х роках, і того, що відбувається з російським вторгненням в Україну тут. Тому що з усякого погляду війни, здається, дотримуються однієї п’єси з однаковим дисонансом. Тому що ми говоримо про дуже суперечливу реакцію Заходу.

Річ у тому, що ми повинні дати вам зброю. Кожному, хто звертає увагу на ці питання, цілком зрозуміло, що Владімір Путін не збирається зупинятися. І в його полі зору є інші країни, від Грузії до Прибалтики. Тож фактом є те, що мудріші голови в Конгресі та Білому домі знають, наскільки критично важливо отримати Україні зброю, яка їй потрібна ще вчора. І тому такі люди, як я, продовжують намагатися наполягати на цьому, як і різні люди в наших ЗМІ.

Зараз моє найближче завдання — закінчити цей нарис, порівнюючи ці дві війни. І я сподіваюся, що до того моменту, як я закінчу писати, а це буде наприкінці березня, Конгрес надішле вам гроші, і вас чекає світле майбутнє.

Я маю зауважити, що в книзі, великій книзі, яку я написав про війну, мені вічно здавалося, що нічого не зміниться. Я провів усі ці роки, висвітлюючи війну в багатьох небезпечних ситуаціях, а потім раптом прийшов кінець. І відтоді панує мир. Хоча, звичайно, Росія знову втручається на Балкани, чим ускладнює ситуацію в регіоні. Тож ми не можемо закривати очі на те, що задумав Владімір Путін, тому що він не зупинявся ні на хвилину, відколи прийшов до влади і прагне повернути Радянський Союз, цю імперію, і продовжувати робити лихо у всьому світі, де тільки зможе.

Тож США зобов’язана активізуватися. Джо Байдена почав свою вчорашню вечірню промову зі згадки України. Це незвично, щоб президент почав промову із зовнішньої політики, а не внутрішньої. Я сподіваюся, це означає, що гроші на зброю для української армії таки будуть.

Тому що, серед іншого, у книзі, яку я написав про Балкани, у мене був, скажімо так, дивний досвід у новорічну ніч 1992 року. Я подорожував із Будапешта до Белграда з британським режисером і під час поселення в готелі «Інтерконтиненталь» побачив Радована Караджича, поета, психіатра, військового злочинця, який був організатором боснійської облоги Сараєво. Це було в часи, коли Білл Клінтон збирався вступити на посаду. І було поширене відчуття, що або Джордж Буш зробить щось серйозне і спробує припинити облогу Сараєво, або Клінтон прийде і зробить те саме. 

Коли я брав інтерв’ю у Караджича, я відчував до нього те, що я часто відчуваю до демагогів: вони, як правило, просто блазні. Вони мають набагато більш завищене уявлення про себе, невиправдане. Британський режисер представив мене як колегу-поета. Тож, я думаю, це трохи знизило його пильність. З того, як він говорив, мені було зрозуміло, що його забавам та іграм скоро прийде кінець. Я думаю, що він очікував, що щось станеться протягом наступного тижня чи двох, або протягом наступних місяця чи двох, як і я. Просто, здавалося, все йшло в цьому напрямку. 

Відомо, що Річард Голбрук прокрався до Сараєва, переїхавши на бронетранспортері через гору Іґман. Це була дуже небезпечна подорож. Він увійшов і підготував 13-сторінкову записку для нового державного секретаря Воррена Крістофера про те, що потрібно зробити. І всі знали, що треба робити. Їм потрібно було зняти ембарго на постачання зброї боснійським силам і завдати авіаударів. НАТО потрібно було нанести авіаудари.

На жаль, Клінтон вирішив піти в інших напрямках. І вони все відкладали і відкладали. Війну продовжили ще на три з половиною роки. І, врешті, сталася Сребрениця, де серби вбили 8000 хлопчиків і чоловіків. Тоді на першій сторінці New York Times була відома фотографія молодої жінки, яка повісилася в лісі навколо Сребрениці.

Кажуть, що Карена Ґор, донька Ела Ґора, подзвонила йому і сказала: коли ти збираєшся щось зробити? Саме після цього, за моїми спостереженнями, вони зняли ембарго на постачання зброї, почали завдавати ударів по позиціях, і війна швидко закінчилася.

Тож я думаю про всі дрібниці, які ми, можливо, робимо у повсякденному житті, працюючи журналістами. Усе це сприяє тому, на що ми сподіваємось. У якийсь момент буде необхідним сміливе рішення, щоб покласти край цій війні.

Чіткої відповіді немає, але я скажу ось що. На Балканах сербський поет Горан Сіміч написав одні з найказковіших віршів у світі, мабуть, тому, що його батько та брати стріляли по ньому в окупованому, в обложеному Сараєві. Тож він, фактично, став на бік боснійців. Зрештою йому довелося покинути країну. Зараз живе в США. 

Я ще візьму приклад з американської літератури, якщо дозволите. Під час Громадянської війни в США ми зазнали надзвичайної шкоди та болю. Мені часто спадає на думку, що під час Громадянської війни в США з 1861 по 1865 рік у нас було 22 мільйони людей і 800 000 з них тоді було вбито. У війнах за спадщину в колишній Югославії на той час проживало 22 мільйони людей, десь від 150 до 200 000 людей було вбито. Тож у США в чотири рази більше жертв. Ця ілюстрація дасть вам уявлення про масштаб і глибину рани в національній психіці моєї країни. 

Тепер я згадую двох авторів. Один — першокласний поет, Волт Вітмен, а інша — також першокласна поетка, Емілі Дікінсон. Вітмен провів воєнні роки у Вашингтоні, округ Колумбія, працюючи в міністерстві, в департаменті внутрішніх справ. Цілими днями писав для міністра внутрішніх справ, а щовечора — у лікарнях навколо Вашингтона, округ Колумбія, приносячи подарунки пораненим солдатам. Він писав їм листи додому, інколи доводилося писати листи їхнім найближчим родичам. Переважно мав справу із солдатами Союзу, але була чимала кількість солдатів Конфедерації, тих, хто відколовся і розпочав громадянську війну. Загально відомо, що Вітмен був поетом одного типу до війни, а після став зовсім іншим. У нього стало темніше бачення. Вся насиченість і енергія першого видання «Листя трави» набуває нового забарвлення після війни. Тому що він побачив найгірше з того, що ми є. Він почав звертатися прямо до війни. Це повсюдно в його творах, як і у його поезії. 

Натомість Емілі Дікінсон, яка, ймовірно, лишалася осторонь, майже ніколи не виходила зі свого дому в Амгерсті, штат Массачусетс, де випадково і я народився. Тому я завжди вважав її свого роду опікункою. Вона ніде не згадує про війну у своїх віршах, але в 1862 році, її найбільш незвичайному році як поетки і найтемнішому році Громадянської війни, вона написала 400 віршів. Коли здавалося найбільш імовірним, що Союз буде назавжди розділений. Тож вона пише 400 віршів, які абсолютно чудові, пристрасні та сповнені жаху. Вони залиті кров’ю. І вона ніде не згадує громадянську війну.

Тож я сприймаю це як дві опції того, як писали про війну в моїй країні в той жахливий час. 

Що стосується написання художньої літератури, є одна історія, яка може бути способом подумати про це. Мабуть, найкращим письменником, якого можна прочитати про війну у В’єтнамі, був Тім О’Браєн, який написав книгу “Going After Cacciato”, яка отримала Національну книжкову премію. А потім він написав те, що більшість із нас вважає справжнім літературним шедевром — “The Things They Carried” — книгу пов’язаних оповідань, дія яких відбувається у В’єтнамі.

Коли О’Браєн, який рік служив у В’єтнамі, повернувся, він написав про це роман під назвою Northern Lights. Це не дуже вправний роман. Тож він написав серію науково-дослідницьких статей, для Washington Post, які були зібрані в книжку під назвою “If I Die in a Combat Zone, Box Me Up and Ship Me Home”. В цій книзі є дещо цікаве. Я думаю, що науково-популярна література звільнила його уяву, щоб написати справді винахідливий роман “Going After Cacciato”, а потім справді цікаву збірку “The Things They Carried”. Тож для нього, я мав відчуття, нон-фікшн став способом інакше подумати про те, як він пише про ці справді темні та трагічні події.

Я ніколи не говорю ніколи. Я написав кілька віршів для своїх дочок, коли вони були маленькими, але вони вже виросли. Я підозрюю, що є багато інших людей, які зробили б це набагато краще, ніж я. Хоча я скажу, що одна річ, з якою я бавився останнім часом, це сцена з “Only the Nails Remain”, що відбувається в підвалі. Я перебував в підвалі 24-36 годин, коли всіх цих людей обстрілювали. Ми могли б створити театральний твір лише з цього розділу, тому що він підкоряється єдності: у вас є початок, середина та кінець, всі перебуваються в одному місці, а потім усі сторонні речі — відбуваються ззовні. У мене не було б проблем з тим, щоб хтось перетворив щось із цього на книжку для дітей, якби знайшов спосіб зробити це не так страшно.

Напередодні обрання Барака Обами президентом у 2008 році сталося так, що я три дні викладав у Чикаго з чудовою ліванською письменницею Іман Хумайден. Вона пережила 15-річну громадянську війну в Лівані, в Бейруті. 

Так ми вирішили на цій лекції, на якій було багато молодих афроамериканських письменників, студентів, старшокласників, дати їм завдання написати 20 рядків, кожне з яких починається «подивимося завтра». І вони написали кілька дуже цікавих віршів.

Організатор фестивалю-воркшопу для молодих авторів «Прописи» (6-10 березня 2024, Івано-Франківськ) — Український ПЕН.

Переклад з англійської — Український ПЕН.