Театр на випадок, коли світ тріщить. «Три пʼєси в екзилі» Бертольда Брехта

У книжці «Три пʼєси в екзилі» зібрано драми, котрі Бертольт Брехт написав у час вимушеної втечі з нацистської Німеччини — «Страх і злидні у Третій імперії» (1938), «Добра людина із Сичуані» (1941) та «Пан Пунтіла і його слуга Матті» (1948). Перша — театр страху, де повсякденність перетворюється на карту залякування; друга — притча про те, як важко бути доброю людиною у світі голодних собак; третя — гірка комедія про пана, який любить людей лише коли хильне. Три голоси, три болючі діагнози людяності в умовах страху, тиску, виживання. Ці тексти дивляться прямо в очі — і владі, і людині, і нам нині. Вони не відповідають, але схиляють до пошуку. Бо що робити, коли добро — розкіш, а байдужість — валюта? Як бути, коли правда небезпечна? Які вони, межі пристосування? І чи можливий, зрештою, суд над добром?

Українською під однією палітуркою ці пʼєси вийшли 2021 року у перекладі Миколи Ліпісівіцького у «Видавництві 21». Це видання стане в пригоді що тим, хто цікавиться історією театру та тим новим фокусом, що його запропонував Бертольд Брехт, то й — від старого до малого — тим, хто загалом шукає сенси у складні часи. Принагідно видання допоможе озирнутися в минуле — і лишитися з посмаком дійсного…  А зрештою, чому варто читати цю книгу? Брехт руйнує звичний театр емоцій, натомість формує епічний — його п’єси не для співчуття, а для осмислення. Це театр, що не обволікає, а пробуджує.

Перш ніж зануритися в читання: деякі підтексти й алюзії можуть вимагати коментаря або додаткових пояснень, тож готуйтеся трохи гуглити в ході читання.

Бертольт Брехт (1898–1956) — один із найвпливовіших драматургів ХХ століття, засновник епічного театру, людина, яка перетворила сцену на місце філософської дискусії. Його п’єси не дарують емоційного полегшення, не заколисують — вони змушують думати, сперечатися, шукати вихід. Брехт — письменник, який волів викликати в публіки не співчуття, а позицію.

Побутує судження, що мистецтво починається там, де звужується територія свободи. Для Бертольта Брехта це було не лише естетичне переконання, а й життєва реальність. Його творчий шлях почався за часів Першої світової війни, а справжній злам трапився в 1920-х — після знайомства з марксистською філософією, експресіоністами, театром кабаре та роботою з видатними акторами й режисерами. У 1933 році Брехт змушений покинути нацистську Німеччину — попереду були 15 років вигнання, за якими стояли поневіряння Чехією, Віднем, Цюрихом, Данією, Швецією, Фінляндією, США тощо. Саме в екзилі він написав п’єси, що не лише утвердили його місце в літературі, а й лунали рупором спротиву тоталітарним режимам.

У травні 1933 року, під час нацистських церемоній публічного спалення книжок у Берліні, у вогонь полетіли й тексти Брехта. Цей «ритуал» нацист Фрідріх Гуссонг назвав актом очищення від «риторичної цивілізації» — влучна характеристика того, що лякало нову владу: сила критичного слова. Через два роки Брехта офіційно позбавляють німецького громадянства. Його театральна й літературна робота тим часом триває — у Данії, Фінляндії, США — хоч і в умовах нестабільності, цензури, постійних переїздів.

Повернення до Німеччини після Другої світової війни не стало фіналом історії вигнання. У новій державі — НДР — Брехт продовжує експериментувати і впроваджувати власні засади епічного театру, створює театральну трупу «Берлінер ансамбль», формує школу мислення про театр як про інструмент змін.

Брехт мав гостре відчуття історичного моменту й неймовірну здатність розпізнавати симптоми майбутніх катастроф. Його голос звучав і проти фашизму, і проти буржуазної байдужості, і проти порожніх моральних декларацій. За це його поважали — і боялися. Уже за життя Брехт став класиком: лауреат Сталінської премії (1954), режисер легендарного театру, автор, якого вже за життя вивчали в університетах, читали,  ставили по всьому світу, аналізували як провісника нової етики сцени.

У його театральному й літературному почерку чути відлуння Ґете, Шекспіра, Свіфта, китайських притч і французьких моралістів. Його сучасники — Томас Манн, Курт Вайль, Рут Берлау, Маргарете Штеффін — були не просто колегами, а творцями культурного поля опору. Брехт говорив про те, що література має бути інструментом дії — й сам створив канон, у якому текст і відповідальність більше не роздільні.

Ніхто не популяризував постать «хорошого німця» Брехта так потужно, як Радянський Союз. Його образ був зручним: інтелектуал-антифашист, митець, яким можна було пишатися в межах офіційної культури. У 1954 році він став лавреатом Сталінської премії — формально «за загальний внесок у розвиток драматургії», але де-факто відзначення стосувалося його «екзильного» періоду. Сам Брехт публічно висловлював подяку й сприймав нагороду як визнання антивоєнної місії театру, однак за лаштунками зберігав критичну дистанцію щодо СРСР. Він не схвалював радянського авторитаризму, критикував «соцреалізм» як мистецький догмат, не приховував розчарування після сталінських репресій і кривавих чисток. Водночас, він стратегічно обирав позицію лояльного інтелектуала, якому дозволяли залишатися на сцені, адже це давало йому можливість продовжувати працювати — у Східному Берліні, у власному театрі.

«Тут лежить людина, яка виступала з ідеями. Хтось знаходив їх вдалими», — такою епітафією Брехт колись окреслив власну місію. Його п’єси і в XXI столітті лишаються не просто інтелектуальним викликом, а своєрідною школою гідного життя: з гострим розумом, неприборканою уявою та готовністю ставити незручні запитання — і собі, і системі.

П’єси, зібрані в цьому виданні, входять до так званого «золотого репертуару» світового театру — не лише як важливі зразки антивоєнної та соціальної драматургії, а також як тексти-рефлексії на тоталітаризм, мораль і механіку зла. Їхні фабули і стилістика перегукуються з китайською драмою, середньовічними мораліте, грецькими трагедіями, а також із балаганом, буфонадою і народним вертепом.

В українському мистецькому середовищі Брехт мав стійкий — хай і фрагментарний — вплив. Його п’єси активно ставили ще в радянські часи (передусім у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Івано-Франківську), а в 1990-х і 2000-х роках автора перевідкрили — вже з прицілом на естетику очуження та механізми дії в ситуаціях безсилля. З українських режисерів варто згадати Андрія Жолдака, Романа Віктюка, Ірину Калашникову, Дмитра Борогомазова, які по-своєму інтерпретували брехтівську сцену. Що ж до літературного впливу — критичний реалізм, притчевість і формальний експеримент Брехта не раз відлунювали у творчості Лесі Українки, Миколи Куліша, Сергія Жадана, Оксани Забужко, Богдана Жолдака, Наталки Ворожбит тощо. Усі ці відлуння свідчать одне: тексти, написані в екзилі, виявилися ближчими до нашої дійсності, ніж до спокійного повоєнного Заходу.

«Страх і злидні у Третій імперії» — це естетично гостре і політично безкомпромісне художнє свідчення, що вийшло далеко за межі сцени. Збірка зонгів, написаних у вигнанні, стала хрестоматійною ілюстрацією «передвоєнного психозу» — як його згодом називали в європейських театрознавчих школах. Вперше публічно представлена 1938 року в Парижі під назвою «99%», п’єса не здобула формальних премій — її головною нагородою стало міжнародне визнання і резонанс на хвилі боротьби з фашизмом. У пʼєсі легко впізнати інтонації Гейне, Франкла, Ремарка; лірична структура зонгів відлунює Езопа, а фрагментарність — структуру газетної хроніки. В українській театральній практиці «Страх і злидні…» вперше поставлено в 1950-х у Харкові, згодом — у львівському театрі ім. Леся Курбаса (реж. Володимир Кучинський). Сучасні інтерпретації часто наголошують на актуальності — відчуття облоги, зламаної етики, страху, що фонують буденність.

«Добра людина із Сичуані» — притча, в якій брехтівська естетика розгортається в повному обсязі: театр очуження, зонги, інтерлюдії, подвійність персонажа, відкрите фінальне звернення до глядача. 

У центрі сюжету — прибуття трьох богів до Сичуані в пошуках бодай однієї справді доброї людини, здатної жити за вищими моральними приписами. Їхній провідник,  водоніс Ванґ, знаходить в усьому місті лише одну людину, котра зголосилася дати їм притулок, — повію Шен Те. Винагороджена за доброту, вона відкриває тютюнову лавку, однак добре серце дівчини одразу починають «розграбовувати»: друзі, коханий і небайдужі до чужого щастя сусіди. Аби зберегти власне життя і хоч якось допомагати іншим, їй доводиться вигадати жорстокого й розважливого «кузена» Шуй Та. 

Премʼєра в Цюриху 1943 року стала проривом: у часи війни європейська сцена прийняла не бойову пропаганду, а філософську алегорію про виживання добра в соціальному болоті. П’єса здобула премії в НДР і Швейцарії як «найкраща постановка іноземного автора» (1944). У сюжеті драми перегукуються мотиви Фауста, біблійного Лота, китайських легенд і навіть казок братів Грімм. Шуй Та, зрештою, проголосить невтішний діагноз людству, що наразі вкрай гостро цілить у нас: «Із жахом дивлюсь я, скільки щастя потрібно, аби тебе не розчавило життя». Драму неодноразово грали в Києві, Черкасах, Тернополі, зокрема — з феміністичним ухилом або на тлі теми виживання в умовах капіталістичного абсурду.

«Пан Пунтіла і його слуга Матті» — найсценічніша і, можливо, найдотепніша драма Брехта. Вона вибуквилася з фінських народних історій і спершу тямилася як народна комедія. Але в Брехтовому баченні перетворилася на соціальну сатиру, в якій між рядків визирає питання: що залишається від людяності, коли вона залежить від статусу і стану.  

Це історія про власника маєтку Пунтілу — людину з двома обличчями: коли він напідпитку, то добродушний, щедрий, охочий до дружби й навіть демократії; коли тверезий — холодний, владний, жорстокий. Поруч із паном — його шофер Матті, котрий добре знає обидва боки пана і змушений постійно маневрувати, аби зберегти себе.

Одного дня Пунтіла вирішує одружити свою доньку Єву: спершу з державним аташе, бо це вигідно, потім — із Матті, бо той йому подобається, однак лише коли Пунтіла у «доброму гуморі». Проте в обставинах, де панські обіцянки залежать від кількості випитого алкоголю, про справжній вибір немає мови. Зрештою Матті залишає господаря, обравши гідність замість нестабільної доброти.

П’єса стала хітом у Скандинавії, НДР та СРСР; здобула міжнародне визнання як новаторське поєднання комедії дель арте з соціалістичним реалізмом. Ба більше, драма увійшла до класики діалектичного театру, отримала безліч інтерпретацій у Німеччині, Швеції, Фінляндії та Ізраїлі. Для української сцени Пунтіла став можливістю проговорити складні стосунки між господарем і робітником, а Матті — втіленням українського селянина, що звик до знущань, але зрештою шукає гідність.

Врешті-решт, «Страх і злидні у Третій імперії», «Добра людина із Сичуані» та «Пан Пунтіла і його слуга Матті» виявилися тим художнім арсеналом, через який Брехт засвідчив свою політичну позицію, критично переосмислив досвід Другої світової війни і створив естетичну альтернативу що буржуазному, то й тоталітарному театрові.

У збірці «Три п’єси в екзилі» кожна драма — це окрема сцена спротиву і людського випробування, але всі вони взаємопов’язані широтою запитань, які ставить Брехт до суспільства і людини в ньому. У центрі — внутрішній злам, який відбувається в людині, що живе в умовах тиску системи, війни або ж брутальної економічної логіки. Це театр кризи й трансформації.

Центральні теми, що їх Брехт препарує у драмах:

– Страх і влада

– Добро в недоброму світі

– Двоїстість і мораль

– Капіталізм і виживання

– Театр як форма мислення

«Страх і злидні у Третій імперії» — 24 фрагменти-фрески, кожен із яких фіксує побутову ситуацію в нацистській Німеччині, але за нею — катастрофічна втрата довіри, гідності й мови. Брехт препарує страх як політичну силу, що повністю визначає поведінку людей. Війна тут починається з родини, де батьки бояться дітей, подружжя — одне одного, сусіди — власної думки. Сатирична і страшна мозаїка змушує побачити, як поступово народжується фашизм не десь «зовні», а паразитує спільноти всуціль.

«Добра людина із Сичуані» розгортає моральну притчу про неможливість залишатися добрим у суспільстві, котре не лишає для добра простору. Шен Те — добра, співчутлива, готова допомогти кожному. Але життя змушує її стати Шуй Та — жорстким, холодним «кузеном», що захищає її інтереси. Це не просто дві ролі: це драматургічна модель роздвоєння особистості в умовах конкуренції та моралі, що більше не працює. Соціальна тканина довкола — злидні, паразитування бідних на бідних, недовіра й тотальна комерціалізація всього — не залишає місця для беззастережного добра. Фінал відкритий: боги не дають відповідей, лиш злітають на рожевій хмарі. Добро, сказав би Брехт, стає неможливим без примусу — але примус знищує його суть. Пошук доброї людини обертається демонстрацією того, що в умовах капіталістичного світу вона або гине, або мусить ховатися за маскою. Це театр, що не вирішує проблему, а кладе її на центр сцени: чи можна залишитися людиною в системі, де тебе змусять або виживати коштом інших, або зникнути?

«Пан Пунтіла і його слуга Матті» — на перший погляд, комедія про п’яного барона. Але насправді — розгорнута алегорія про класову нерівність, що не стирається ні добрим гумором, ні філантропією. Тут деспотизм і людяність мешкають в одному тілі. Пунтіла — поміщик, що стає добрим лише в п’яному стані. Його тверезість — це момент класового домінування, жорстокості й байдужості. Матті ж — голос розуму і гідності, що врешті залишає пана. Це сатиричне дослідження роздвоєної моралі буржуазії, де доброта стає театральним жестом, а не переконанням.

Гроші — міра цінностей у «Сичуані». Лояльність і страх — мірило поведінки в «Страху і злиднях». А в «Пунтілі» — клас і соціальна нерівність зумовлюють навіть почуття. У жодній із п’єс не звучить гасло «змінити себе» — натомість драматург закликає: змініть умови.

Кожна п’єса — це не дзеркало для сліз, а стіл для шахівниці. Брехт руйнує емоційну близькість, аби змусити глядача думати. Питання: «Чому так сталося?» у Брехта звучить голосніше за «Що буде далі?». Усією своєю письменницькою діяльністю автор висловлює глибинну тривогу ХХ століття: чи може людина лишатися людиною, коли світ вимагає бути функцією — корисною, безпечною, мовчазною, ефективною?

Легший рівень 

1. Як ви зрозуміли назву збірки «Три п’єси в екзилі»? Що є екзиль у житті й творчості Брехта?
2. Хто така «добра людина» за Брехтом?
3. Чи легко було читати Брехта? Що здалося складним?
4. Чи актуальні ці п’єси сьогодні — і як ми можемо прочитати їх у сучасному контексті?
5. Чим вам запам’ятався образ Матті? Чи є в ньому щось українське?
6. Яка вона, війна, у п’єсах Брехта?
7. Яка роль гумору та абсурду в п’єсах? Вони полегшують чи ускладнюють сприйняття проблем?
8. Уособленням яких ідей є образи головних героїв? Що вони викривають про суспільство?
9. Як змінюється Шен Те впродовж п’єси? Яка сторона її особистості вам ближча?
10. Чому, на вашу думку, Шуй Та так легко набирає силу в суспільстві?
11. Які почуття викликає у вас Ванґ — продавець води? Чи можемо його назвати «совістю» п’єси?
12. Яка зі сцен «Страху і злиднів…» вас найбільше вразила? Як страх проявляється в героях – у мові, поведінці, виборі?
13. У п’єсі «Страх і злидні у Третій імперії» є сцени, що засновані на документальних свідченнях. Чи це вплинуло на сприйняття?
14. Як кожна п’єса говорить про людину в системі?
15. Як могли би виглядати українські версії кожної з трьох п’єс?

Складніший рівень

1. Як вибудовуються системи влади в кожному тексті?
2. У чому сутність політичної позиції Брехта? Як вона втілена в драмах?
3. Як змінюється голос автора в кожній п’єсі? Чи присутній він у тексті як персонаж?
4. Як у кожній п’єсі зображено опір людини проти системи?
5. Чи можна читати ці три п’єси як трилогію? Якщо так — то яку логіку має така послідовність?
6. Чому саме повія, п’яниця і анонімний громадянин стають центральними постатями у Брехта?
7. Як працюють фінали кожної з п’єс? Що лишається відкритим?
8. Як автор працює з темою подвійності особистості? Який з персонажів найяскравіше це втілює?
9. Чи можемо вважати Ванґа спостерігачем або ж він втягнутий у дію більше, ніж здається?
10. Чому Матті вирішує піти? Це акт слабкості чи сили?ʼ
11. Як працює тема ілюзії в образі Пунтіли — людини, яка хоче бути доброю?
12. Як звучать голоси жінок у кожній з п’єс? Що вони відкривають у загальній драматичній структурі?
13. Як втілено моральний вибір — у персонажів, автора, глядача?
14. Як би ви визначили головну ідею кожної п’єси одним реченням?
15. Якби ці п’єси поставили сьогодні в Україні, який був би їхній фокус?

Щоб дізнатися більше

• Бертольт Брехт та «епічний театр». Микола Ліпісівіцький, Неда Неждана
• Переклади творів Бертольда Брехта. Розмова з перекладачем видання
• Бертольд Брехт і європейська драма ХХ сторіччя. Лекція Сергія Іванюва
• Поезія і війна. Оден і Брехт | Харківська школа романтиків/ Сергій Жадан, Олена Гусейнова

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.