«Приходь без дзвінка» — дебютний текст української авторки Світлани Бєлоусової. У романі письменниця поєднала дві часові лінії: в одній Яна — доросла дівчина, яка намагається подолати своє минуле, навчитися жити з собою та власними страхами; в іншій Яна — дитина 90-х у великій сім’ї, змушена виживати під тиском дорослих проблем. Ця книга частково автобіографічна: Яна, так само як і авторка книги, народилася і виросла в Києві, любить читати книжки і слухати пісні «Скрябіна», вже в дорослому віці полюбила гори та планує написати книгу.
Знайомство з героями книги
Уперше читач знайомиться з Яною, коли вона їде в потязі Рахів–Київ. Уже доросла дівчина дуже любить гори, бродити лісовими стежками та насолоджуватися тишею, якої не існує у великому місті. Саме це їй може дати Рахів.
У цьому ж потязі їде Василь Васильович, приємний дідусь, який любить розповідати історії. Зустріч із ним стала доленосною для Яни, вона знайшла в дідусеві те, чого їй не могла дати власна сім’я: він розумів її любов до подорожей і книжок, вони обоє полюбили Рахів уже у свідомому віці, хоч і з різних причин. Обидва дідусі дівчини і одна з бабусь померли, коли Яна була ще мала, і про них у неї залишилися тільки змазані дитячі спогади. Знайомство з Василем Васильовичем не лише нагадало їй про власну втрату, а й дало простір для заспокійливих фантазій:
«Спостерігаючи за Василем Васильовичем у потязі, втішно собі домальовувала, що і мої дідусі також могли бути такими дотепними й добрими людьми».
Поступово роман знайомить нас із родиною Яни: старшими братами Артемом та Костею, які так і не змогли знайти своє місце в жорстокому світі пострадянських 90-х, тож їхнім рідним домом стала тюрма. Вони не були ні підтримкою, ні навіть просто близькими людьми для своєї сестри, а один з них ще й став причиною найболючішої травми Яни: він попросив зробити дещо огидне, і дівчині знадобилося сім років, щоб його пробачити.
У тексті розповідають і про матір, яка звикла завжди поступатися — спочатку перед батьками, потім перед чоловіком, а згодом і перед власними синами. Іноді вона не витримувала й сварилася з родиною, але остаточно, здається, змирилася, коли її сини один за одним потрапляють до в’язниці:
«Костя отримав дев’ять років ув’язнення. Батько довго мовчав. Мати спочатку плакала, а потім полегшено зітхнула. Возити передачі не складніше, ніж розбороняти бійки».
Ілюстрація — фото unsplash
Роман також знайомить із жорстоким та консервативним батьком, для якого будь-який прояв волі чи характеру дітей є посяганням на його статус голови сім’ї, та з бабусею, яка ніжно любила Яну, але не вміла проявляти любов, і яка нічого не дозволяла викидати, на всьому економила та завжди знала як краще.
У всіх цих стосунках простежується закономірність: невміння проговорювати свої почуття — як позитивні, так і негативні. Спроба матері сказати бабусі, що вона ніколи їй не говорила, що любить, так само як і не може зараз сказати це Яні, закінчується образами бабусі та вибаченнями матері. Батько з дитинства виховує синів не словами, а паском, бо так робив його батько, дідусь Яни. Це призводить до того, що вже дорослі хлопці починають відповідати на силу силою і бійки в їхній сім’ї стають буденністю.
Розповідає роман і про родину Василя Васильовича — дружину Анну, яку він зустрів у горах і яку потім ніжно кохав усе життя, доньку Наталю й онуку Алю, які також мають власні проблеми та життєві виклики. Це знайомство розкриває справжній характер та світогляд дідуся, доповнюючи уявну і трохи ідеалізовану картинку, яку спершу бачить Яна.
Знайшлося на сторінках книги місце і другу Яни — Юрію, який прагнув бути більше ніж другом, але дівчина воліла вперто цього не помічати: не всі почуття взаємні, а мати такого друга дуже зручно.
«Людина, яку за останні роки я змогла підпустити близько, просить те, чого я не можу дати. Тепер я йду в гори одна, тільки це вже не втеча, а повернення додому».
Українська література, як міст між Яною і Василем Васильовичем
Через усю історію червоною ниткою проходить любов до літератури, зокрема до творчості Ліни Костенко. Її книжки Яна бере в подорожі, купує у Рахові, навіть має татуювання з рядками її вірша. Також рядки з вірша Ліни Костенко дівчина буде проговорювати, коли зіткнеться з найбільшим своїм страхом — темрявою і лісом:
«Стискаю у одній руці телефон, де новий збережений контакт “Дмитро все добре”, а в другій — газовий балончик, і заходжу в ліс. По спині пробігає неприємний холод, але синій шмат неба ще підсвічує дорогу, я перебираю в голові рядки Ліни Василівни і згадую ті, які повторюватиму, як мантру:
“Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
Літопис тиші пишуть у траві…”».
Саме ця письменниця стала містком між Яною і Василем Васильовичем. Розпочата розмова про творчість авторки в потязі, стала для дівчини тим, що дозволяє відволіктися й приносить спокій, і кожного разу, приїжджаючи до Рахова, вона буде привозити дідусеві книги Ліни Костенко, а згодом і інших українських письменників. А сам Василь Васильович уже має у себе твори Василя Стуса, Михайля Семенка, Марії Матіос.
Фото: Укрінформ
Колективні та особисті травми
Через спогади і думки Яни авторка говорить про травму покоління, яке народилося та виросло в Радянському Союзі, коли травмовані батьки, які не вміють проявляти любов, беззаперечно, в процесі виховання травмують своїх дітей. У романі йдеться про непорозуміння між поколіннями, пригнічення емоцій, внутрішню самотність і зовнішню ізольованість дитини, яка зростає у сім’ї з обома батьками і двома братами. Йдеться також про проблеми великої родини, де всі травмовані, де прояв любові — це забезпечити дітей речами, необхідними для виживання. І нікого не здивує, що вже доросла Яна не вміє будувати стосунки, не може розрізняти дружбу і кохання. Дівчина ще з дитинства звикла до того, що сім’я — це не ті люди, на яких варто розраховувати:
«Сім’я — це те, що мало б давати людині любов, опору й підтримку. Натомість мені слово з чотирьох букв приносило хіба що біль, розчарування та сльози».
Показовим є й те, що коли один із братів Яни — Костя, — з яким дівчина жила в одній кімнаті, який крав, вживав наркотики і робив життя всієї сім’ї нестерпним, потрапляє до в’язниці, — дівчина сподівається на те, що її життя стане кращим.
За час, поки брат відбував покарання у Шосткинській виправній колонії, Яні вдається трохи налагодити з ним стосунки: часті телефонні розмови допомогли забути образи і згадати світлі моменти з дитинства. У дев’ятнадцять дівчина вирішує вперше поїхати до колонії, щоб навідати брата, і ця поїздка стане саме тим, що розділить її життя на до і після:
«Чекала хоча б чогось, бо мій світ розтрощено і я маю на щось спертися: або на відчуття ненависті, або на прощення. Але ж нічого не відбулося… Він нічого не зробив! Не знаю, чи було в мені зараз щось ще, окрім глибочезної порожнечі».
Уже доросла Яна буде вчитися вибудовувати особисті кордони та прислухатися до власних бажань, але родина все одно не відпускатиме так просто.
Сім’я Василя Васильовича, на відміну від Яниної, мала би бути щасливою, адже вони з Анною ніжно любили одне одного все життя. Проте коли ти одна з піщинок у великій соціалістичній імперії, коли ти частина народу, який несе на собі безліч колективних травм, — побудувати щасливу родину не так уже й просто.
У цій книзі немає ідеальних чи романтизованих ані героїв, ані стосунків. Тут кожен травмує близьких, незалежно від своєї мотивації, незалежно від того, хоче він захистити чи знищити. Адже дорослим завжди здається, що вони знають, як краще, а дітям часто значно легше діяти всупереч волі батьків, ніж знаходити компроміси.
Василь Васильович — це не якийсь ідеальний герой, на якого всі мали б рівнятися. Це звичайна людина з радянським вихованням, яка, як і всі інші, перебувала в полоні колективних страхів та стереотипів, що досить часто проявляються в його поведінці, зокрема, стосовно дочки. Так, наприклад, він засуджував рішення Наталі розлучитися й виховувати його онуку самостійно — бо «що скажуть люди навколо?».
У книзі авторка показала два сценарії розвитку сімейних стосунків на прикладах родин Яни і Василя Васильовича. У першій родині — стосунки складні, часто деструктивні, що значною мірою визначило внутрішній світ Яни і зумовило особистісні травми. Друга — хоча й ідеалізована в очах дівчини, теж не позбавлена проблем і пережила низку труднощів, які показують, що любов може не лише підтримувати, а й травмувати. І хоча на перший погляд ці дві родини дуже різні — є в них і дещо спільне: відсутність уміння розуміти одне одного.
Пошук зцілення
Кожному потрібне місце для втечі. Саме таким місцем для Яни стали гори, Рахів і Василь Васильович.
Гори захоплюють і викликають непереборне бажання взяти відпустку і сісти в потяг. Гірські стежки, оповиті туманом, тишею і легендами, притягують своїми красою та величчю і лякають непередбачуваністю погоди, фізичними труднощами та небезпеками. Спочатку разом із Юрієм, а потім уже і сама Яна весь час повертається до них, адже тільки тут вона може сховатися від гамірного Києва і знайти шлях до своїх справжніх почуттів і переживань. Цей шлях — угору, крізь зламане дитинство, травми, які завдали ті, хто мав би захищати, і болісні спогади, які хотілося б забути.
У горах часто доводиться змінювати свої рішення щодо маршрутів, підкоряючись погоді, порадам більш досвідчених туристів або власним страхам:
«У горах не спрацьовує буденне “хочу”, ти або підкорюєшся природі, або програєш. (…) Гори вчили змінювати напрямок без докору сумління та приймати все, що стається: бо так є».
Ілюстрація — фото unsplash
І ці знання, набуті в горах, допоможуть Яні вчасно ухвалювати рішення і в буденному житті. Уже дорослою вона знаходить гармонію та шлях до власного «я» серед Карпатських гір і усвідомлює, що хай як би було боляче, але іноді абстрагуватися від сім’ї та припинити стосунки з найближчими є єдино правильним рішенням.
«Приходь без дзвінка» та інші твори
Книга Світлани Бєлоусової «Приходь без дзвінка» органічно вписується у сучасну українську літературу, присвячену переосмисленню наших 90-х. Зокрема, тема колективної травми, відчуття самотності та пригніченості перегукуються з іншими творами українських авторів, які пишуть про період кінця 90-х — початку 2000-х. Авторка показує, як багатошарова травма, що передається з покоління в покоління, впливає на здатність героїв любити й будувати здорові стосунки. Особливо яскраво ці мотиви розкрито в романі «Хто ти такий?» Артема Чеха.
Янині рідні так само не вміли проявляти любов, як і рідні Тимофія (головного героя роману Чеха), — зокрема, в обох книгах ідеться про те, що забезпечення речами, необхідними для виживання, вважалося проявом любові. І Яна, і Тимофій змушені були рано стати дорослими та брати участь у вирішенні дорослих проблем. Хоча передумови для цього у них були різні: Тимофій перебирає на себе роль дорослого, бо його батько зник, а мати намагається налагодити своє життя. Яна ж була змушена подорослішати через братів, які по черзі потрапляли за грати, і неспроможність батьків впоратися з їхнім вихованням.
Фото книжки — сайт «Видавництво Старого Лева», starylev.com.ua
Водночас авторка розширює тему, адже пише про пошук себе та втечу до природи як спосіб зцілення. Через зламане дитинство і сімейні конфлікти головної героїні розгортається історія, що балансує між світлом і темрявою, внутрішніми травмами та надією на зцілення.
Загалом «Приходь без дзвінка» є прикладом літератури, що поєднує автобіографічні елементи з культурною філософією, створюючи історію не тільки особистої травми, а й національної, що охоплює покоління українців, які намагаються зберегти своє «я» у вирі непростих соціально-політичних змін. У своєму творі авторка демонструє, як осмислення травм, пошук свого шляху і розуміння свого коріння допомагають знаходити зцілення і свободу.
