Сьогодні, 6 червня, відзначаємо 150-ліття одного з центральних класиків німецької літератури Томаса Манна. За останні кілька років на українському книжковому ринку зʼявилося чимало перевидань його текстів: від збірок короткої прози до майже 1000-сторінкової «Зачарованої гори». Ба більше, читачі та читачки активно зреагували на повернення цих видань на полиці книгарень. Так, на книжковому клубі ютуб-проєкту «Палає» обговорювали збірку короткої прози «Смерть у Венеції», а книжковий клуб The Ukrainians обрав читати «Зачаровану гору». Мимоволі постає питання: чому Томас Манн лишається для нас таким актуальним, що люди зголошуються читати чималі обсяги його текстів?
Щоб розібратися в цьому, ми поговорили з літературознавцем Ростиславом Семківим, який за неабияким символічним збігом обставин сьогодні також святкує ювілей — 50-ліття.
Своїми стратегіями та практиками читання текстів Томаса Манна Ростислав Семків поділився на події Книжкового Арсеналу, що її організовувало медіа «Сенсор» разом із Goethe-institute в Україні. А текстова версія розмови — далі у матеріалі.
Коли ви познайомилися з Томасом Манном — письменником, з яким ви розділили одну дату народження на дистанції рівно 100 років? Який це був текст і яким було ваше перше враження?
Це кумедно, але я дійсно виростав з усвідомленням того, що Томас Манн також народився 6 червня, ще й також 75 року, тільки 1875, а не 1975. Я загалом люблю такі збіги. От як, наприклад, що Зигмунд Фройд та Іван Франко народилися в один 1856 рік, а потім ще й одружилися в один рік.
Для мене Томас Манн був однозначно високою полицею, він і в бібліотеці моїх батьків стояв дуже високо. І коли я ним цікавився, мені казали «ну, то такі дуже розумні класичні книжки», що тоді виходили українською в чорній серії «Вершини світового мистецтва» видавництва «Дніпро». І серед них був і «Доктор Фаустус», про якого я завжди думав як про щось розумне, а сам добрався до нього вже років у двадцять. Це теж була певна мандрівка бібліотекою вгору, адже до того мені вже трапилися «Будденброки». За це мені трохи прикро, бо, чесно кажучи, спершу Томас Манн видався нуднуватим. Тож якщо говорити, як «правильно» почати читати Манна, то з «Будденброків», певне, не варто. Хоча і тут є нюанс, бо я читав цей роман російською, і цілком можливо, що проблема саме в цьому. Український переклад Євгена Поповича, певне, має геть інший потенціал, але я абсолютно переконаний, що Томаса Манна треба починати з коротких форм. Адже це якраз той письменник, який комусь може дуже сподобатись, комусь може не сподобатися взагалі.
Отож, познайомився із Томасом Манном я давно, десь поміж тим я прочитав усі його новели і якісь коротші оповідання. До речі, у випадку Манна їх варто розділяти, адже його новели — це новели європейського штибу, тобто доволі довгі тексти.
Якщо продовжувати розмову про «Будденброків», то варто згадати, що вони зазнали чималої критики у 1920-ті, коли друком виходила «Зачарована гора». Навіть брат Томаса Манна, письменник Гайнріх Манн, закидав роману надмір автобіографізму та його вже тоді неактуальність. Чи можемо ми говорити, що жанр родинної саги тяжів над Манном і багато в чому залишив його у традиції реалістичного роману ХІХ століття?
«Будденброки» точно не є поганим романом, ба більше — це хороший роман. Просто тут питання, наскільки ми витривалі для того, щоб читати реалістів. Наприклад, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного — теж хороший роман. Але коли його беруть для читання в школі, це зарано і в принципі складно. Якщо людина любить читати, наприклад, тексти Еміля Золі, то Томас Манн майже напевно зайде. З іншого боку, Томас Манн усе-таки переосмислює традицію. Це не є типова сага, в ній уже потрохи з’являється іронія. У «Будденброках» вона ще ледь помітна, а у «Зачарованій горі» і в ще пізнішому «Докторі Фаустусі» — особливо відчутна.
У «Будденброках» ми розуміємо, що це роман ще дуже молодого автора. Тобто це досить великий роман, а він за нього взявся, ще не бувши сам суто досвідно готовий, щоб написати отакий текст. Тому цей текст дуже прив’язаний до біографії його родини, яку він переосмислює, але з якою він ще не так сильно грається, як це буде у пізнішій «Зачарованій горі». Тут він ще просто хоче розказати історію, яка йому болить, тому що це історія про занепад родини.
Крім того, у «Будденброках» є улюблена, трохи психоаналітична тема Томаса Манна, від якої він не відрікається все життя. Її можна підсумувати так: маленького хлопчика ображають. Цей мотив є і у пізнішому «Тоніо Крегері», і в коротших оповіданнях, і загалом майже в усіх його текстах.
Життєва проблема письменника чимось суголосна з проблемою Франца Кафки, але у Манна вона подвійна. Кафку не розумів батько, не розумів, чому б його синові не працювати на сімейний бізнес. Тому врешті Кафка поступається і йде працювати страховим агентом. Томас Манн і собі йде працювати страховим агентом з настанови родини. Тобто в обох письменників батьки не розуміли, чим хочуть займатися їхні сини, вважали, що їхні прагнення — це просто якісь дурощі. Але у Манна ще й був старший на чотири роки брат — Гайнріх Манн, — який теж став частиною проблеми.
На початку письменницького шляху Томаса Манна його брат уже, в принципі, успішний літератор. І до того моменту, як молодший брат дістав Нобелівську премію, саме старший Манн був головним літератором родини. Ба більше, саме Гайнріх здобув повну університетську освіту і займав досить респектабельне положення у суспільстві. Тож між братами мимоволі тривало суперництво.
Зокрема через це Томас Манн конвертує свої досвідні речі в літературу, міксує їх із багатьма інтертекстуальними елементами, з міфологіями, з біблійною символікою, а тоді трошки іронізує — і виходить класно. Саме тому ми читаємо історію родини у «Будденброках», ми маємо пару братів у «Зачарованій горі» і чимало різних братів у «Йосипі і його братах». В останньому Манн бере і пише текст, у якому фактично переказує старозавітну історію. Але чому саме її? Бо з братами не все добре. Як і в нього теж — врешті у нього був не лише старший брат Гайнріх, а й молодший Віктор і сестри. Тому йому дуже легко уявити ситуацію сімейного булінгу. Він осмислює його як певну соціокультурну ситуацію майже у кожній своїй книжці. Тому родинна сага — це досить цікаво.
Тож, звісно, «Будденброків» варто читати, врешті Манну дали Нобелівську премію саме за цей роман. Просто я б з них не починав, а обрав спершу книжку коротких новел, яку видало видавництво «Лабораторія». У ній є все, що треба для щастя: «Трістан», «Тоніо Крегер», «Смерть у Венеції» і «Маріо Чарівник». Якщо прочитати ці чотири тексти, то стає зрозумілою вся проблематика, про яку говорить Томас Манн і яку він згодом просто масштабує у більших текстах. Так, це майже завжди маленький хлопчик, якого ніхто не розуміє, хоча він страшенно обдарований. Тоді — кохання, яке може обернутися смертю і майже завжди обертається. Окремо варто виділити кохання чоловіка до чоловіка — воно заборонене, але теж мусить мати свій шанс, тому воно теж є. А ще — старіння: яким воно буде і як воно змінить людину.
До речі, коли він створює «Смерть у Венеції», йому 36 років, і писати про старшого чоловіка було трошки ризиковано. Але так само, як Юрій Яновський у свої менш ніж 30 років вдало пише «Майстер корабля» про 72-літнього То-Ма-Кі, і Томас Манн пише «Смерть у Венеції». В принципі, на мою думку, ця новела є найсильнішим текстом з усього, що в нього є. Оскільки це невелика форма, то вона дуже майстерна композиційно і концентрує у собі фактично всі характерні для Манна теми.
Між іншим, «Зачаровану гору» Манн теж починав писати як невеличкий текст, а коли зрозумів, що в обсяги новели він не вміститься, то просто відпустив себе. Я думаю, він тоді постановив, що в цьому тексті скаже все, що хоче. Тож у «Зачарованій горі» він може довго розказувати про метеликів чи присвятити кілька сторінок формі термометра. І якщо нам хочеться читати на такому рівні деталізації, то це прекрасний шанс зануритись у реальність швейцарських курортів початку XX століття. Такі книги будуть на вагу золота трохи згодом, коли розвинеться VR-реальність, бо можна дуже детально відтворити побут і вже туди повністю вливатися.
Тож насправді «Смерть у Венеції» — це майже абсолютний текст Томаса Манна, який, утім, не заперечує цінність родинної саги. Окрім своєї репрезентативності щодо всієї творчості письменника, новела ще й запускає дуже серйозну культурну метафору. Цей текст змінює довговічне уявлення про Венецію як про романтичне місто на місто, просякнуте смертю.
Ви вже не раз згадували іронічність Манна, яка певною мірою оновлює ті жанри і форми, у яких він пише. Проте все одно лишається враження, що Манн — один з найбільших класиків XX століття — не такий новаторський, щонайменше у формі та в оповідних стратегіях, як його колеги на кшталт Вільяма Фолкнера, Джеймса Джойса чи Вірджинії Вулф. Де нам варто шукати модерність Томаса Манна?
Перед розмовою про модерність я ще хочу згадати те, з чого варто було б почати, але нас захопила інерція серйозності, яка мимоволі зʼявляється, коли говоримо про Манна. А хотів я почати із напівжарту, що братися читати Томаса Манна варто з Гайнріха Манна, адже він лайтовий, сатиричний, смішний. От якраз на цьому зіставленні добре помітна модерність молодшого брата. У Гайнріха Манна традиційна просвітницька сатира, яка показує смішними огидних буржуа. Ця романтична опозиція між художниками і філістерами для того періоду залишалася важливою. Тому оце бажання посміятися з огидних, примітивних, мерзенних людей простежується і у його великій трилогії «Імперія», і у, скажімо, романі «Вчитель Гнус, або Кінець одного тирана». До речі, цей текст усі якось не знають, як перекласти, бо досі імʼя вчителя калькують з російської. Німецькою він «Unrat», російською перекладають «Гнус» від «гнусний», а в нас можна було б назвати його «Мерз» від «мерзенний». Українського видання цього роману ще немає, можливо, у ньому на імʼя персонажа якраз подивляться з усіляких сторін.
Тобто Гайнріх Манн робить усе, щоб людям було смішно, це чудово. У нього ще є такі легкі та фривольні «Молоді літа короля Гайнріха IV» і «Зрілі літа короля Гайнріха IV». Там можна знайти і пригоди, і еротику. Він у принципі розважає публіку або сміхом, або легенькими пригодами.
А от модерність Томаса Манна найбільше виявляється в тому, що він зовсім не збирається бавити читача. Він запрошує на серйозний диспут, закликає долучитися до розмови. І сенс його текстів — у сутичках кількох різних позицій. Це було помітно вже у «Будденброках», але особливо це відчутно в пізніших текстах: «Зачарованій горі», «Лотті у Веймарі», «Докторі Фаустусі».
У цьому році я перечитав «Зачаровану гору» на книжковий клуб The Ukrainians, і на ньому було людей 60-70, які, судячи з питань, які вони ставили, повністю подолали цей текст. Тож якщо раніше, коли мене питали, чи я оптимістично дивлюся на те, як розвивається книжкова сфера і чим це можна підтвердити, я весь час казав, що чергою на Книжковий Арсенал, то тепер кажу, що є більше ніж 50 людей, які на читацький клуб за місяць прочитали понад 900 сторінок Томаса Манна.
Наприклад, у «Зачарованій горі» є 40 сторінок, упродовж яких Ганс Касторп разом із його братом Сеттембріні та Нафтою говорять, поки йдуть у село із санаторію, потім — поки вертаються із села, а тоді — ще й поки стоять під санаторієм, бо вони досі не договорили. Протягом чотирьох десятків сторінок вони розмовляють про всяке-різне. Сеттембріні, наприклад, міркує про свої улюблені теми: Італію, історію, давнє просвітництво, античну літературу. Нафта більш апокаліптичний, тому постійно розказує, як усе буде далі, що Європа неодмінно погибатиме. Нафта, до речі, з’являється лиш у другій частині «Зачарованої гори», тому що першу Томас Манн починає створювати фактично до Першої світової війни, а дописує весь текст уже після. І тому згодом зʼявляється ця зловісність.
З іншого боку, Манн іронічний. Фактично для переконаних реалістів, скажімо, для Чарльза Дікенса, Івана Франка, тим більше для Еміля Золя, іронія — це дуже спорадичний трюк. Хтось часом може іронізувати, але загалом вони займаються серйозною справою. Тобто вони пишуть книжки для того, щоб на щось звернути увагу і вплинути, щось змінити, щось проілюструвати. А от Манн не до кінця серйозно ставиться до того, що пише.
Моє друге прочитання «Зачарованої гори» вказало на масу іронічних місць, на які я просто раніше не звертав уваги. Ви знаєте, що там є два столи, за якими сидять русскіє? І один з них для хороших русскіх, а другий для поганих русскіх. Це дуже смішно. І загалом більшість людей там зображає із дещицею іронії, включно із самим оповідачем, який є його альтер-его.
Так, Ганс Кастор цілу сторінку описує, який у нього зручний шезлонг: як він там заокруглений, як те, як те. А потім проходить якийсь час, відбуваються якісь події, і він знову згадує: але все ж таки у мене дуже зручний шезлонг! І він знову цілу сторінку описує, як йому класно в цьому шезлонгу. І він це робить разів, напевне, вісім протягом усього тексту.
Так що Томас Манн — це світ, який розкривається поступово. І я би сказав, що якщо знайти певну витривалість, тому що все-таки це великі обсяги, не поспішати, то воно тоді читається дуже добре. А загалом, усе читання Томаса Манна, якщо почати від «Смерті у Венеції» і далі рухатись через «Будденброків» та «Зачаровану гору», врешті підбирається до найвищого тексту. А це все-таки «Доктор Фаустус». Там в усіх напрямках інтертекстуальність, це дуже багатий текст. І заразом він дуже спірний ідеологічно, бо Манн розглядає у ньому екстреми.
Томас Манн пише «Доктора Фаустуса» якраз упродовж Другої світової війни, і йому це дається складно. Це доволі песимістичний текст, але він ставить питання на дуже серйозних рівнях. Дуже складні питання, важкі, страшні питання, однак дуже важливі. Тобто «Доктор Фаустус» — це верхня точка. А от до неї (але якщо Томас Манн уже подобається) можна починати довгу мандрівку тетралогією «Йосип і його брати».
Щонайменше кілька десятиліть довкола Другої світової війни Томас Манн — представник нації, яка вважається абсолютним злом. І водночас він — гострий критик своєї ж нації. Відомо, що він наголошував на колективній відповідальності всіх німців за Другу світову війну та коментував зруйновані німецькі будинки словами «за все треба платити». Чи читаємо ми Манна зокрема тому, що він приклад людини, яка здатна міркувати так у час, коли його нація чинить зло? Як певне заспокоєння, що інтелектуали на кшталт Манна здатні бачити це зло фактично в собі, а отже — ми ще не в такому занепалому світі?
Найперше я скажу, що не знаю, яке ставлення до Томаса Манна зараз, наприклад, в Ізраїлі. Чи проводяться там якісь конференції чи дискусії про Томаса Манна і будь-кого з німецьких письменників? Натомість знаю про скандал, коли Герберт фон Караян хотів поставити Вагнера десь у Тель-Авіві, то був тотальний кенселінг цієї ідеї. Тому я не знаю, чи можливе порозуміння між народом-катом і народом-жертвою.
На жаль, ми можемо ставити в цьому ключі питання. Але безвідносно до цього ми розуміємо, що Томас Манн усвідомив злочинність німецького режиму — і тут я маю на увазі не тільки влади, а конформізм людей, які підтримують режим, — не одразу. Тому що Томас Манн у ХІХ століття був захоплений ідеями відродження та величі Німеччини, Бісмарком із його гаслом на кшталт make Deutschland great again, симфоніями Вагнера, які всі тоді слухали. Тобто тим, що його брат Гайнріх уже тоді висміював у своїх текстах. Проте Томасу Манну вистачило Першої світової війни, щоб зрозуміти небезпеку замилування цими рухами. Якщо читати новелу «Маріо і чарівник» (1930), то це вже застереження проти авторитаризму. Ніби в символічному ключі, але дуже серйозно. Тобто він як гуманіст не приймає цього, бачить у цьому хибу і починає критикувати. А трохи згодом він, як і його брат, змушений тікати з Німеччини.
Потрапивши вже до США, він розгортає антигітлерівську діяльність. З цього приводу можна порівняти з нашим контекстом, щоб показати ключові відмінності. Багато російських письменників зараз перебувають за кордоном, мають регулярні виступи на BBC чи ще на чомусь, де вони шельмують режим так, як це робив Томас Манн. Тобто він дієво протистояв. Він усвідомив, що оце все збочене і викривлене середовище, захоплене вагнерівською естетикою, ніцшеанською надлюдиною, вилилося в нацистський режим.
Врешті Манн не вибачив німцям, не вибачив батьківщину. Гайнріх помер в Америці, а Томас приїхав до Швейцарії, але в Німеччину ніколи більше надовго не приїжджав, бо Німеччина так повелася зі світом. Це жест, який викликає певну повагу. Брехт, наприклад, після Другої світової війни повернувся в радянську частину Німеччини: йому вдалося уникнути першої ілюзії, тому він антифашист, а потім він усе ж втрапив у другу ілюзію.
Томас Манн уже абсолютно не мав ілюзій, і він не мав їх ще від часу написання «Зачарованої гори». Тож це ми бачимо інтелектуала, якого можна прийняти за його справжні радикальні жести за людяність. І, напевне, ті представники культури окупанта, хто зараз там мовчить, коли варто говорити, мали б якраз повчитися.
Пропоную перейти до паралелей німецької літератури та української. У 1924 році виходять друком «Санаторійна зона» Миколи Хвильового і «Зачарована гора» Томаса Манна. Обидва тексти у свій спосіб зображують закритий світ санаторію, в якому зібралися персонажі, крізь яких промовляють симптоми повоєнного (пореволюційного) суспільства. Автори точно не спілкували, мали різне походження, контексти та політичні погляди, але все одно написали суголосні тексти. Чи можемо говорити про якісь спільні ідеї чи мотиви, які лунали як у німецькому Любеку, так і в українському Харкові 1920-х?
Щонайменше всюди люди помирали від сухот. Це був той важливий компонент свідомості, який сьогодні ми зовсім собі не уявляємо. Насправді є набагато більше таких текстів про санаторії, де люди намагаються перемогти хворобу або не перемогти хворобу. Сучасні ми на якомусь рівні впевнені, що медицина нам допоможе, все буде добре. Але це не завжди було так. Сухоти в часи романтизму — це грецький фатум. Тобто він приходить, і нічого вже не зробиш: людині лишається просто рухатися до свого завершення.
Сухоти — це дуже романтичний образ молодих людей, які приречені; він сумний, він такий, як треба романтикам на початках. А чому текст саме Томаса Манна про цей сюжет став класичним? Тому що Томас Манн його символізує. Він перетворює цей санаторій на зліпок малого суспільства, який відбиває суспільство широке. Він це пронизує різними типами міфології, бо ми ж розуміємо, що зачарована гора — це місце, куди можна прийти, в якому буде німфа, що тебе зачаклує, і ти звідти вже не підеш. Щось подібне Манн уже робив у новелі «Тристан» (1902), де постійно проводив паралелі з «Тристаном і Ізольдою». Тобто Манн розказує сюжет санаторійних буднів на дійсно епічному рівні, підіймає його до загального осмислення.
Микола Хвильовий робить щось подібне. Він також бере санаторійний простір, його герої, хоч і помирають не від сухот (і загалом не зрозуміло, що там до чого із хворобою), все одно приречені. І цей простір він теж використовує як спосіб поговорити про суспільство і його проблеми ширше.
Санаторійний сюжет — це загалом підстава до самопізнання, тому що персонажі перебувають в обмеженому просторі, де нічого не відбувається. Навіть на 900 сторінках Манна мало що відбувається, так само особливо нічого не стається у Хвильового. Отож, персонажі можуть звертати більшу увагу на внутрішні події, на свої сни, на свої галюцинації, на свої переживання. І це самопізнання до дуже глибинних, часто несвідомих основ. І тому дуже добре до таких сюжетів застосовувати психоаналіз. Наприклад, у «Зачарованій горі» є неймовірний епізод, коли Касторп і його брат пішли на рентген, і Касторп дивиться на свій скелет і думає, що в нього унікальний шанс: він бачить, який вигляд матиме після смерті.
Це закономірно, що вони звернулися до цієї теми в один рік. Але вони розглянули її глибше, ніж інші. Томас Манн — точно, а Хвильовий — щонайменше в нашій літературі. Окрема подяка Хвильовому, що він написав невеликий текст, який реально прочитати всім. Бо «Зачаровану гору» можна прочитати, можна не прочитати, залежно від витривалості, а от «Санаторійну зону» Хвильового треба прочитати так само, як треба прочитати «Смерть у Венеції» Томаса Манна.
Якщо продовжувати говорити про німецько-українські паралелі, тільки цього разу не в історії літератури, а в нашій сучасній рецепції, є ще один цікавий суголос. Із перевиданням кілька років тому «Андрія Лаговського» Агатангела Кримського про нього масово почали говорити як про квір-текст. Те, як Кримський зображає, чи то радше натякає на сексуальність свого персонажа, перегукується з тим, як це робить Манн у, скажімо, «Смерті у Венеції»: затиснуто, дискомфортно, нервово. Чи продуктивно розглядати тексти Манна як частину квір-літератури?
Безперечно, причому всі його тексти. Ця тематика присутня, але це ще спільнота, в якій про це не заведено говорити. Так само, як у багатьох вікторіанських романах ми можемо знайти сліди відповідних мотивів, але це ніколи не називається прямо. Манн народився і прожив третину свого життя в Німеччині у синхронні з Вікторіанською добою часи. І там не було набагато ліберальніше, ніж у Британії. В обох країнах говорити чи писати відверто про свою сексуальність було абсолютно неприпустимо.
Звичайно, церква вже мала не такий потужний вплив, як до XVI сторіччя, але вона його зберігала, і, відповідно, в межах релігійного дискурсу неприпустимо було про це навіть згадувати. А в мистецьких полях, які більш ліберальні, можна було натякати. От Манн всюди і натякає. У нього є відповідні моменти фактично в кожному сюжеті. Ну і добре, що зараз про це так говорять, тому що це нормалізує такий підхід. І це дає надію, чи то переконання, що всі гноблені голоси мають нарешті почати промовляти. Чи це етнічно гноблені голоси, чи національно, расово або гендерно.
Томас Манн посів центральне місце в німецькому каноні, його часом навіть ставлять в один ряд з Гете. І водночас від не лишив по собі безпосередніх літературних учнів та послідовників. Як таке стало можливим? І чи маємо ми взагалі ще приклади ключових постатей літератури, які на чолі канону і разом із тим не оточені послідовниками?
Дивлячись кого вважати послідовником. Так, у Манна немає відвертих учнів, які до нього приходили і щось від нього «забирали». Але й загалом я не певен, чи може письменник так прямо комусь щось передати. Не радив же, скажімо, Михайло Коцюбинський, як Павлу Тичині краще писати, поки вони чаювали разом. Тому я не знаю, чи в цьому сенсі можна говорити про якихось учнів, але вплив його текстів позначається, звичайно, на всій дальшій німецькій літературі. Крім того, він працює в одному просторі з Германом Гессе, і це якщо не певна конкуренція, то співприсутність.
Його місце в каноні надзвичайне, бо ми, напевне, поміж Гете і Томасом Манном мало кого можемо назвати. Ну, ми можемо когось пригадувати, але це не той рівень, як у цих двох. А взагалі з цікавого про німецький канон: у Берліні можна знайти пам’ятник німецькій літературі. Це такий стосик різних книжок з мармуру чи з бетону: одні товстіші, зокрема, Гете і Манн, інші — менші, наприклад, Шиллер. Усього книжок десь дванадцять, серед них є Гегель, є і Маркс, і от я не памʼятаю, хто з них товстіший, але здається, що все ж Гегель.
Отож, місце Томаса Манна в каноні вже не під питанням, а такі люди впливають на літературу парадигмально. Тобто його тексти працюють як величезна машина дуже різноманітних сенсів, у які можна вглибати, вглибати і вглибати.
У його текстах звучать деякі пророчі інтонації, він ставить питання, на яких немає відповіді. Скажімо, на що людина може піти, якщо хоче творити геніальне мистецтво? Чи готова вона знищити себе і багатьох людей довкола себе тільки для того, щоби створити текст, який будуть вважати геніальним? І це настільки глобальне питання, що порівняно з ним доля Європи — інше глобальне питання — виглядає доволі дрібним. Яка доля Європи, якщо йдеться про вічність? Тож це автор багатьох сенсів гірничої глибини. Я б сказав, що так чи так, але меншою мірою під впливом Гессе, а більшою мірою саме під впливом Томаса Манна розвивалася вся подальша література другої половини XX століття.
