У книжкові жнива цього сезону чекаємо на нову прозову збірку Сергія Жадана «Арабески». Назва перегукується з новелою Хвильового, а 12 оповідань перегукуються між собою деталями, образами, персонажами. З минулої осени ці тексти час від часу з’являлися на офіційній Facebook-сторінці Сергія Жадана, але нарешті зможемо почитати їх під однією палітуркою.
Війна у літературі — час свідчень і короткої прози. У тексті теж є ця потреба — діяти швидко і точно, вистежувати і передавати важливі сигнали й метафори, координати цього часу і простору. Коротка проза — це тактика, романи — вже стратегічна мета. І хоч наш улюблений роман Сергія Жадана — це його майбутній роман, нова і така очікувана прозова книжка — саме оповідання.
Збірка «Арабески» з’явиться у книгарнях на початку вересня, але передзамовити її можна вже на сайті видавництва Meridian Czernowitz. До презентації 8 вересня у Чернівцях автор долучиться онлайн: служба. Та й сама книжка також служитиме: 40 грн з кожного проданого примірника видавництво перерахує на потреби 13-ї бригади НГУ «Хартія».
Чоловіки й жінки Сергія Жадана
І хоч ми вже насолоджувалися цими текстами окремо, на цю книжку чекаємо, щоб перечитати усі поспіль і відстежити приховані зв’язки. Бо тексти переплетені, але зв’язки між персонажами неочевидні. І, може, не такі важливі, як потрібно для роману, наприклад. Ці люди просто є, вони всі тут лишилися і боронять свої міста. Схоже, не люблять нікого. І себе також не люблять. Автор його знає. Як герой оповідання «Тварини, люди, роялі», самотній чоловік, що боронить порожню школу, не любить дітей (і це взаємно), але продовжує нести варту, триматися обовʼязків. Цей Пал Іванич трохи наче Паша з «Інтернату», що постаршав.
Хто є героями цих оповідань? Люди. Бабуся, тіло якої вивозять із покинутого міста — «дитина війни», що померла під час війни. Сучасний Харон на прізвисько Дохлий. Випадкові у житті одне одного чоловіки та жінки. Чужі навіть в одному ліжку готельного номера. Вгадайте, що вони виберуть — пачку знеболювальних та снодійних чи пачку презервативів? Ці героїні йдуть «легко, але дещо печально, як жінка, якій очікувано розбили серце». Герої, від яких вони йдуть, мають у собі лише темряву.
Усі когось втратили. Ми не вийдемо з цього всього без втрат. Більшість персонажів заплуталися у своєму житті, вони тут наче не на своєму місці. Але правильних відповідей теж немає.
Людей у цих текстах автор зображає легкими швидкими штрихами, а вони промальовуються глибше вже у сприйнятті читача. І тоді розумієш їхні відчуття, віриш у їхні розмови, і в мовчання теж віриш. Такі обʼємні і справжні ці чоловіки й жінки. Так написано, що бачиш їхні життя поза текстом. І відчуваєш цей час і простір, неприязний, із вирваними готельними розетками. Вся втома нинішніх днів — між рядками. І тривога, що нависає серед спокою, як місяць уповні.
Час і втома у місті без назви
«Арабески» — оповідання про цей час та його втому. А «часу є стільки, скільки можеш вдихнути повітря» — нагадує автор. Так різко, аж нагадує дихати. А зараз все дуже різко і на контрастах.
«Про цей час говоритимуть як про час великої жорстокості і великої сердечності. Цей час пізнаватиметься за голосами людей, які не бояться свідчити і звинувачувати, а також дякувати й освідчуватись», — пише про книжку Сергій Жадан.
Спорожніле від війни місто в оповіданнях — наче в постапокаліптичному фільмі. Але напругу ще підсилює розуміння, що насправді це — до апокаліпсису. Доми перетворилися на гостели, що підкреслює всю цю тимчасовість і непевність.
Мутні коридори шкіл, наче залиті річковою водою. Роялі стають тут могильними плитами, в яких поховали музику. Здається часом, що все, що ми можемо зараз зробити, — грати на них одним пальцем останньої руки.
Ці полишені бібліотеки, які ніхто не читатиме, розбиті шкільні роялі — наче метафора культури цього часу. Нікому нема до неї діла, ніхто не візьметься її ремонтувати. «Для чого було роялі ламати?» — дивується герой. «Роялі? Моїй мамі хребет зламали. Балкою», — відповідає йому інший, що не дивується вже нічому.
Сумні ці оповідання, але правдиві. Діалоги такі точні та влучні, із прикметами всієї абсурдності цього часу. Як у тексті «І не вистачить сонця, аби все освітити», де пораненого військового приходить провідати колишня шкільна симпатія.
— Але з наших у місті мало хто залишився. Хтось виїхав, хтось воює. Хтось ховається.
— Від чого ховається? — не зрозумів він.
— Від війни.
— А де ховаються від війни?
— Вдома, — засміялась вона.
— Ну так, вдома війни немає.
Оповідання спостереження
Вражає, як лаконічно, а все сказано і все окреслено. Завжди захоплювало у письмі Жадана: нічого зайвого, штучного і пафосного. Читати ці оповідання — це спостерігати за людьми у кульмінаційних життєвих точках, на похоронах та весіллях, де всі такі беззахисні й емоційно оголені, трішки незграбні і недолугі, намагаються робити як треба, а ніхто насправді й не знає як треба. Бо змінився час і ритуали стали наче пластиковими.
І як у всіх прозових творах Жадана, метафори насичують ці тексти. І порівняння, вшита у прозу поезія. Відчуваємо їх і бачимо: місто, що прострілюється наскрізь, і траву, розкладену на пагорбах сушитися, як білизна. І багато що хочеться розбирати на цитати:
І ці тексти побудовані просто, але на нас тисне каміння внутрішньої напруги. Цей світ контрастний, де «надворі сонячно, в коридорах — тихо й страшно». Радість тут — недоречна. Але є місце для іронії і блискавичних діалогів, парадоксальності.
Чи не найблискучіше — оповідання «Я вимкну за всіма світло». У ньому знайшлося місце і для Бога. Все, як ми любимо у текстах Жадана. Тільки тепер це не Преподобний Джонсон-і-Джонсон з «Депеш Мод». Священник відповідає у громаді за все, наприклад подзвонити мамі бійця і сказати, що той пішов добровольцем на фронт. Про що в такий момент говорити? У кожного своя мова любові. Часом — це і про консервацію. Діалоги в цьому тексті неперевершені, вже відколи приятель підколює священника, який зачиняє церкву, чи здав він касу.
— Що ти там розповідаєш про Бога? У вас є якісь методички?
— Іди нахрін. Слово Боже – моя методичка.
— Добре. Давай так. Як ти говориш про депресію?
— Ніяк.
— Чому?
— Депресія — це розкіш атеїстів.
Жадан — художник? Жадан — урбаніст?
У книжці використані ілюстрації самого автора. Лінії електропередач на обкладинці дещо нагадують дитячий малюнок: беззахисні й точні навіть у своїй нерівності. Бо тільки дитячі малюнки так просто вихоплюють із реальності найважливіше. Дорослим треба цього навчатися знову.
Арабески — вид геометричного орнаменту, який поширився в Європі під арабським впливом. Сплетіння й переплетіння, контрасти, загадки, казки — математика у всій своїй красі. Іслам забороняє зображати людей, тож у цьому геометричному жанрі східні майстри досягли найвишуканішого рівня майстерності. Але оповідання ці насамперед про людей — якою і мусить бути література. «Людей із різним минулим, зруйнованим сьогоденням і невідомим майбутнім», — ідеться в анонсі від видавництва.
«Арабески» у Хвильового — це там, де «Ніч. Весна. Міст. Марія». Там, де автор зізнається, як безумно любить город, випивати шум його бульварів, нюхати запах бензолу і слухати рип трамвая на дальніх міських левадах.
Як пише редактор книжки Олександр Бойченко, «Століття тому «Арабески» Миколи Хвильового поклали початок формуванню міського тексту Харкова. Українського Харкова. Нехай і на численних контрастах із Хвильовим, але «Арабески» Сергія Жадана якраз є свідченням того, що текст цей не обривається, а навпаки — триває, продовжує ткатися і дозволяє без надмірного переляку вдивлятися в наступні сто років».
«Арабески» Жадана — це дуже міський текст. Такий, якими є зараз міста на сході.
В історії літератури вони будуть важливими, як свідчення цього часу. Як художній документ, довідка про втрачений час втраченого покоління. Бо час без любові — втрачений час. Бо реальність у цих оповіданнях часом перебиває хребет. Балкою.
