Розмова з письменницею Ніною Курʼятою

Торік роман «Дзвінка» медіаекспертки Ніни Кур’яти привернув чималу читацьку увагу, книга ввійшла в перелік найкращих за версією ПЕН і потрапила до довгого списку номінації «Книга року ВВС». У ній авторка міркує про мовні та побутові стереотипи, які не відповідають дійсності, а лише розділяють суспільство. В основі роману — чимало реальних подій, які трапилися з письменницею і не лише з нею. «Дзвінка» відгукнулася багатьом українцям та українкам, які не підпадали під шаблон «на цій території говорять такою мовою».  

Письменниця розповіла про свій роман, його створення, літературну спільноту України та сприйняття української культури за кордоном в ефірі LitCom. Редаговану версію інтервʼю читайте нижче.

Важко переоцінити роль Українського ПЕН. Для мене вони стали більш видимими саме під час великої війни, бо постійно їздять із гуманітарними місіями на Схід. І Володимир Єрмоленко про це пише, і Тетяна Терен, і всі члени та членкині ПЕН-клубу. У мене виникло природне бажання долучитися. ПЕН цими книжковими місіями реалізує ідею просвітництва — нести українську культуру туди, де є потреба. А на міжнародних майданчиках головна місія ПЕН — це культурна дипломатія. І вона має на меті відкрити Україну світу, тому що світ досі сприймає Україну як щось таке, що недавно відкололося від Росії, щось майже таке, як Росія, але не Росія — а от що воно таке і чим відрізняється, невідомо.

 І це на тлі того, що «вєлікая руская культура» століттями презентувалася у всій Європі як та, якій не було рівних (крім хіба інших імперій — Французької і Британської). Вона активно привласнювала наших митців, підгрібала під себе. 

Дуже важливо проговорювати цю культурну апропріацію і деколонізувати українську культуру для зарубіжних аудиторій. Тому я зраділа, коли мене запросили на панель на Лондонському книжковому ярмарку обговорювати саме роль української літератури в тому, як ми самі маємо себе краще розуміти. Було дуже цікаво і корисно взяти участь у цій дискусії, адже британці не розуміли, як це: ти живеш в Україні — і змушений говорити російською мовою. Чому? Це дуже важливо пояснювати. Тож місія Українського ПЕН і для закордонної аудиторії теж свого роду просвітницька, тому що багато чого про нас не знають. 

20 років тому мені було дуже важливо потрапляти на наради молодих літераторів або на семінари «Смолоскипа». Це були спільноти, які допомагали молодим людям, по-перше, гуртуватися і знайомитися, по-друге, давали розуміння, що ти такий не один і не одна, що вас таких багато. У мене це прозріння сталося саме на нараді молодих літераторів у Ялті, коли я побачила молодих людей із Запоріжжя, з Миколаєва, які теж говорили українською мовою. 

У цьому плані, звісно, спільноти «Гранослова» і «Смолоскипа» — це люди, які всі одне одного знають. Склалося так, що я з цієї спільноти випала, бо почала працювати фултайм, народила дитину, розлучилася… Але я всіх знаю. Всі ті люди, які зі мною одночасно отримували премії «Гранослов» чи «Смолоскип», зараз — і я за них рада — отримують Шевченківські премії. Це дуже класно! 

Однак, я думаю, митцю складно постійно бути частиною якоїсь спільноти, адже творчість вимагає самозаглибленості. Мені здається, що митець творить, коли він максимально автономний, перебуває в контакті з дійсністю, всотує в себе образи, діалоги, проблеми, чужі болі… Потім треба усамітнитися, все це перетравити і подумати, в якій формі видавати. Тому письменникові дуже важко постійно бути у спільноті постійно.

Я маю коло взаємопідтримки з деякими людьми — письменниками чи письменницями або дуже класними «професійними читачами», які вловлюють такі сенси, що я і сама не можу в себе вловити. Дуже вдячна цим людям за ту підтримку, яку вони мені надавали весь час, коли я писала «Дзвінку», бо, як ви, мабуть, чули, я писала її дуже довго. Не тому, що вона важко мені йшла, а тому, що банально не було коли за всім цим виживанням, яке я мусіла (саме «мусіла», як сказала б моя бабуся) забезпечити. Плюс був страх, що це не дуже трендова тема, коли я почала писати її у 2008 році. Майже вся журналістика була російською мовою, за деякими винятками. Вся сфера ділового спілкування, весь бізнес принаймні в Києві! Тому в мене був острах, як це сприйме спільнота. 

Підводячи риску під вашим запитанням про спільноту. Я була одним із початківців і думаю, що ми всі частково продукт тих спільнот. І дуже класно, що ми всі тоді побачилися і були на ти. Я листувалася, наприклад, з одним письменником і однією письменницею. Паперовими листами! Але потім життя всіх розводить. Чудово, що ПЕН — це одна зі спільнот, до яких хочеться долучитися, бо там багато своїх. 

Мені важко порівняти теперішню ситуацію з 2022 роком. У Британії інтерес є. Це одна з небагатьох країн, де не треба пояснювати, чому важливо підтримувати Україну. От серйозно!

Стосовно культури. Лондон — це такий мультикультурний сплав, котел. Тут радо вітають усі культури. Це, до речі, дуже класний приклад того, як колишня імперія має зиск з колишніх колоній, але водночас виявляє повагу — і виходить рішення win-win. Сюди приїжджають митці: то з Африки, то з Китаю, то ще звідкись. У них постійно якісь тематичні виставки, безкоштовні чи за гроші, але, в принципі, тут постійно щось таке відбувається.

Оце було б класно. І щоб нас пускали на цей рівень не просто тому, що нас шкода і треба підтримати українців, а тому, що в нас класні художники, класні письменники, співаки, музиканти. Мені б дуже хотілося цього. Звісно, була виставка Марії Примаченко. Зараз діє експозиція In the eye of the storm, яка перед цим мала успіх у Відні, — про український модернізм. Я туди збираюся піти. 

Є якісь події, що стосуються України, але я б хотіла, щоб було якомога більше подій, пов’язаних не тільки з тим, що в Україну вторглася Росія, а й з тим, яке це класне мистецтво. Можливо, ми зараз на цьому переході і перебуваємо. Мені здається, що виставка українського модернізму якраз покаже, що Україна цікава, що це — «Вау!», що саме звідси походять Кандинський та Малевич і що дуже багато різних напрямів дали саме вихідці з України. І тоді, можливо, станеться оцей якісний перехід.

Якби це був фільм, він був би художнім, але перед ним ішов би дисклеймер «Засновано на реальних подіях». Мета цієї книжки — не показати життєвий шлях Ніни Кур’яти, котра вирішила написати автобіографію під іншим іменем. 

Причому це не тільки в Одесі питають: «Чому ти вдома розмовляєш українською?», а й, наприклад, у Львові: «Чому ти розмовляєш українською? Ти ж з Одеси, ти маєш розмовляти російською». Це екзистенційне протистояння, тому що тобі постійно кажуть: «Ти не потрапляєш у рамки, тебе не має існувати». В Києві я прийшла на одну зі своїх робіт, і мій новий колега сказав мені: «Я думав. Ти будеш якщо не єврейка, то москалька, бо ти ж з Одеси». Ось це був мотив написати цю книгу. А також щоб ніхто не міг закинути, що тут щось придумано, що так не було. Ті люди, для яких це не було проблемою, або люди, які мали зиск із мовної колонізації України, — це, перш за все, діти тих, хто приїжджав сюди колонізувати. Їм було добре. І це ті люди, які кажуть: «Все-таки было хорошо. Это все ложь: и дефицита не было, и с языками не было никаких проблем».

Весь досвід із мовами та іншим, описаний у цій книзі, реальний. Стосовно того, на скільки процентів: тут є персонажі, повністю списані з живих людей і названі так, як вони звалися, є персонажі синтетичні (збірні), і є персонажі вигадані. Це особистий досвід, але він пройшов художню переробку. Це все-таки художня книга.

Я не вважаю, що художня книга — це та, де немає нічого реального. Для мене художність — це спосіб викладення: епітети, образи, коли тебе кудись несе цей текст, затягує, там перемішуються внутрішні відчуття і зовнішні події, думки, сни. Ось це, на мою думку, про художність. Художність — це не те, що написано, це те, як написано. 

Мені, до речі, закидали, що третій розділ більш публіцистичний. Але ж у нас і героїня журналістка: для неї одна прочитана новина може стати поворотом життя, кожен рядок новини означає, що треба або бігти на роботу, або включатися, або щось писати, або кудись їхати тощо. Тому я вважаю, що це виправдано. Плюс я не могла, наприклад, з такою ж достовірністю написати матеріал про якусь персонажку, яка працювала б, наприклад, лікарем-реаніматологом. Для цього мені треба було б докласти дуже багато зусиль і інтерв’ювати лікарів-реаніматологів. 

Це моя бабуся. Стовпи цієї книжки, як сказала її редакторка Євгенія Кузнєцова, — це бабуся, Бабаня, баба Рая і няня. Ні додати, ні відняти… Можна було б ще писати й писати, бо увійшла десята частина того, що і як говорили ці люди. Але все, що вони говорять у книзі, — це так, як вони й говорили, абсолютно реально. Це те, що справді закладає стовпи світогляду цієї дитини. Бабуся забезпечує таку… не можу сказати «політінформацію», але ж по суті це вона і є, коли бабуся говорить: «Твоя родіна — ось це» (ідеться про Любашівку на Одещині. — Ред.). Або Бабаня, яка говорить подільським діалектом.

Я її буквально сьогодні згадувала. Коли почалися трансляції з Верховної Ради першого скликання, це ж було дуже популярно. В нас навіть стендап-коміки пародіювали Івана Степановича Плюща: «Депутате Заєць, не скачіть по залу». Бабаня писала нам листа в Одесу: «Ото як почнуть по радіво передавати тих депутатів — так цікаво. Їден другого вибирає. Не хочеться вмирати, хочеться подивитися, чим це все кончиться». Це ті люди, які впливали на світогляд, як треба і як не треба поводитися. Це справді стовпи.

Так, була. Це справжня людина, але в неї було інше ім’я. Що мене вразило — її потім визнали одним з найкращих вчителів цієї школи! І коли зробили гімназійні класи після проголошення Незалежності, їй давали саме такі класи — з відібраними дітьми. Людині, яка казала «дряні», «дебіли», «рахіти», «подонки», «ублюдки»… Я прийшла додому і запитала в мами, бо половини — та більше — з цих слів не знала. Це була реальна людина. І сцена з котлетою реальна: вона справді мені запихувала в горло котлету, яку я не хотіла їсти. Це важливо, тому я до цього фактажу не хотіла нічого додавати, щоб показати: того, що відбулося тільки зі мною, достатньо, щоб зрозуміти, що це була за держава і що це була за система. 

Я не думаю, що вона досі викладає. Не знаю, навіть не цікавилася. В мене є такі вчителі, з якими я підтримувала зв’язок, коли закінчила школу. Дуже вдячна, наприклад, Тетяні Іванівні, вчительці української мови.

Але що цікаво! Я ж слухала однокласників, і серед них теж були люди, які говорили українською мовою. За кілька років я заговорила до своєї однокласниці українською, коли ми йшли зі школи додому. І це було так незвично, бо в Одесі мовою вулиці, суспільства була на той час російська. Я пам’ятаю, як ми з нею йдемо і я кажу: «Іро, а ти ж українську мову так добре знаєш. Звідки ти?». А вона: «Так в мене ж бабуся там і там». Вона теж до шести років жила в бабусі чи щось таке. Тобто таких історій дуже багато: діти знали від бабусь українську мову. Але не всі змогли це зберегти після переїзду в російськомовне середовище. 

Не всі можуть бути білінгвами. Зараз ця проблема обговорюється, коли пишуть, що ті діти, які поїхали за кордон, забувають українську мову. Хтось забуває, а хтось не забуває, вивчає дві-три мови й може ними розмовляти. А хтось просто від природи не може тримати в голові кілька мов. Це не тому, що дитина не патріотична — просто вона так влаштована. Білінгвізм — це один із дарів, я б сказала. Так само як не всі можуть бути талановитими програмістами. Ніхто ж не каже, що якщо людина не програмує, то вона це робить із якихось переконань. Серед моїх однокласників теж були такі люди, як я. Але хтось переїхав без бабусі, а я з бабусею переїхала, і це зіграло роль. 

Так, про це і книжка. Я зразу скажу, що це якраз вигаданий персонаж. Вона зібрала в собі все, що я чула від родичів, знайомих, незнайомих людей, які мене вперше бачили, всі ті стереотипи, які відчула на своїй шкурі. Я навіть свекрусі зателефонувала і попередила, що буде один персонаж — її подруга чи сусідка. Але ж я знаю подруг своєї свекрухи, вони всі прекрасні. Я її попередила, що, будь ласка, запевніть ту, ту і ту, що це не про них. Але, на жаль, це щира правда — фразочки, які я чула: «Раз говорить українською, значить вивчила». 

Ви знаєте, в чому полягає драма людей таких, як я? (А нас таких дуже багато). Це почалося ще за часів Катерини, коли русифікували обласні центри. Село лишалося українським, а русифікація відбувалася на рівні міст: Харків, Луганськ, Донецьк, Дніпропетровськ (теперішній Дніпро, а колись ще й Катеринослав) і так далі до Одеси. Драма в тому, що ти є носієм українського, а в суспільстві розмовляєш російською і весь час думаєш: «Господи, як я хочу до своїх, щоб там розмовляти своєю мовою». І ось ти, наприклад, нарешті приїжджаєш туди, де всі розмовляють українською мовою, — і ти до цих людей: «Ми ж свої, нарешті я можу розмовляти українською!» А тобі кажуть: «Ні, ти не звідси. Ти звідти. Тут щось не так».

Радянський режим продовжив цю політику. По-перше, дуже кривава була історія зрадянщення Наддніпрянської (Великої) України. І, до речі, вона почалася з міста Суджі. Саме Суджа була першим окупованим «Совєтской Росієй» містом. І там був перший уряд «Совєтской» України. А потім вони його перевезли в Курськ, Бєлгород, Воронеж і нарешті в Харків. І саме тому деякі харків’яни кажуть, що це перша столиця України. Але вони забувають, що перед цим ще три українських області відсікли. Ті, хто були на Великій Україні, пережили голодомор, розкуркулення, колективізацію, людей вбивали, людей висилали, в людей все забирали, людей морили голодом. 

Потім приєднували західноукраїнські землі — з кров’ю, з НКВДистами, з розстрілами, зі страшними подіями. І нам треба просто визнати, що ми всі пройшли через жахливі трагедії. Травма Голодомору досі, за дослідженнями соціального психолога Павла Горностая, відбивається на наступних поколіннях. Він вважає, що це — одна з найтравматичніших подій у нашій колективній історії. І після цього всього ми ж, напевно, всі бачили донесення НКВС, що «была успешно проведена провокация, в форме националистов было НКВД» і так далі.

В Одесі я чула таке: «А вы знаете, если во Львове вы попросите спички, то вам набьют морду, потому что надо говорить “сірники”». Якісь такі бздури були. І я впевнена, що так само і на Заході. Це сприйняття когось іншого як чужого, інакшого, а ми ж насправді всі — українці.

Мені здається, що після 24 лютого — це вже зовсім інша історія. 24 лютого ми прокинулися взагалі в іншому світі. І, до речі, саме після 24 лютого мовна травма почала виходити назовні, почала проговорюватися. Російськомовні люди моментально перейшли в соцмережах на українську. Українська мова стала не просто мовою, через яку тебе можуть оштрафувати, якщо ти нею не користуєшся, коли працюєш офіціантом чи касиром у банку. Вона вперше стала справді мовою вулиці, мовою суспільства. Є люди, які між собою розмовляють російською, а на людях — українською. У нас відбувся цей перехід, і мені здається, що це сталося зовсім по-іншому, ніж було в часи до 24 лютого 2022 року, описані в книзі. 

Я не мала відповіді, як можна цю книжку обірвати, якщо ти зачіпаєш велику війну. Початок вторгнення Росії у 2014 році тут є. Плюс до всього, метою цієї книжки не було показати, що сталося з головною героїнею, прототипом якої є авторка. Я прагнула показати постійний конфлікт із довколишнім середовищем у радянському світі, в пострадянському світі, в російськомовному середовищі, в українськомовному середовищі. І мені здається, що на цьому якраз дуже логічно все завершується. І неважливо, що конкретно сталося з Дзвінкою, бо ми всі знаємо, що сталося з нами всіма і з кожним з нас окремо. 

Так, я її довго не закінчувала саме тому, що не могла поставити останню крапку. От я її наче ставлю, а вона не ставиться. Отже, треба щось дописати, невідомо що. Основний масив був написаний давно. А далі це так: ось у мене є якихось два-три дні в літню відпустку — я поки все перечитаю, тут уже й закінчилась відпустка. Наступний рік — те саме. Ця книжка відлежувалася в шухляді дуже довго. Знало про це досить вузьке коло моїх подруг, які або самі письменниці, або їхні подруги. І вони мені кілька років бажали на день народження, щоб я вже якось закінчила й видала цю книжку. 

Я її посилала у два видавництва. Від одного дістала відмову, від іншого — не отримала жодної відповіді. Але це — звичайна річ. І я вирішила, що, мабуть, нікуди її віддавати не буду. А потім одна з моїх подруг, яку звати Оксана, — я не втомлююся їй за це дякувати — надіслала мені посилання на повідомлення від видавництва «Лабораторія», що вони починають друкувати художню літературу й оголошують конкурс рукописів. І я згадала, що востаннє подавала рукописи на конкурси для юних письменників — «Гранослов», «Смолоскип» тощо. Ну, думаю, «конкурс рукописів» — давай, Ніно, згадай юність! І я подалася без особливої надії. Мені призначили зустріч. Тоді була ще менеджерка Олена Пархомець. Закінчувала цю книжку вже Дзвінка Завалій. Дуже вдячна їм обом. До речі, в цьому теж є якась містика, що менеджеркою «Дзвінки» стала Дзвінка. 

Отже, ми зідзвонилися в зумі. Там був Антон Мартинов, який зараз мобілізувався до ЗСУ, і співробітники видавництва. Ми говорили, мене запитували, кого я люблю читати, до чийого письма я вважаю найбільш наближеним власне.

Я взагалі не була впевнена, що рукопис приймуть до друку, а тут раптом «бестселер». Саме видавництво сказало, що непогано було б розкрити більше в третьому розділі. Мені здавалося, ну що там більше розкривати?.. А потім так розписалася, що додала, мабуть, третину обсягу. Легко йшло. У мене якраз була різдвяна відпустка. Дописала я книгу в Лондоні.

Як читачка я люблю, щоб книжка читалася легко. Хороша книга — не та, до якої я маю себе силувати, дивитися, скільки прочитала, скільки залишилося. Бо тоді це мені нагадує обов’язкові списки літератури на літо. Пам’ятаю, що була дуже старанною ученицею і за літо все перечитувала. Але навіть я, яка дуже любила читати з дитинства, над однією з книг просто заснула. 

Як зараз пам’ятаю, це була книга «Отцы-иезуиты». Про якихось католицьких ченців і їхні інтриги. Не згадаю навіть автора, це була перекладна література. І я над цими єзуїтами в одеську спеку… У нас був флігель, і мама, прийшовши з роботи, знайшла мене в цьому флігелі — а я сплю. 

Для мене будь-яка книга має бути такою, щоб я не відчувала плину часу, коли читаю її. І оскільки я редактор, хороша книга — це та, яку мені не хочеться редагувати.

Зізнаюся вам: я стала набагато менше читати. Я дуже вибаглива. Спочатку це було «гріхом» — таке казати, а зараз розумію, що вже й не соромно. У мене вдома такі-от стоси книг стояли біля ліжка — я їх купила, почала і зупинилася. Не йде воно мені. Дуже мало було книг, які я могла дочитати. Для мене якісна книжка — це та, яка легко читається, але це не означає, що це якась бульварщина чи детектив. Це означає, що вона написана так, що ти через неї не продираєшся, а якщо навіть і йде важкувато, то все одно отримуєш від читання задоволення. 

Я колись в Одесі на одній із перших виставок української книги «Зелена хвиля» купила «Польові дослідження українського сексу» Оксани Забужко, одне з перших видань цієї книги. Так, у Забужко речення на півтори-дві сторінки, але мені було окей, бо це художній прийом і авторський стиль. Хороша книга не обов’язково має бути написана просто. Вона має тебе затягувати. Навіть не в плані сюжету, а в плані слідування наративу. І вона має по собі щось лишати. Тому в мене дуже скромний перелік книжок, які я можу порадити. Я дуже люблю, як пише Євгенія Кузнєцова. Дуже люблю, як пише Оксана Луцишина, вважаю, що «Іван і Феба» — це прекрасний роман.

Зараз мені, до речі, подобається читати Life After Life («Життя за життям») Кейт Аткінсон, та оскільки читаю в оригіналі, то доводиться докладати трошки більше зусиль. Але це приємні зусилля. Перед цим я прочитала Lessons in Chemistry Бонні Гармус — це неймовірна книга! І неймовірна історія її створення: Бонні видала свій дебютний роман у віці 66 років, звільнившись з роботи через те, що її бос привласнив її ідею. Наразі «Уроки хімії» видані в 40 країнах загальним накладом понад 6 мільйонів примірників!

А ще я недавно випадково натрапила в Британії в будинку своїх друзів на книгу Володимира Кисельова «Дівчинка і птахоліт». І хоча оригінал цієї книги написаний російською, це настільки київська і проукраїнська книжка, а ще — дуже психологічна. Там показано внутрішній світ, думки, вагання головної героїні — дівчинки Олі, яка пише вірші. І тільки зараз, перечитавши її вдруге після юності. Я зрозуміла, як сильно творча манера Володимира Кисельова вплинула на моє власне письмо. 

Зараз дивлюся на свою книжкову полицю… В мене багато книжок лишилося вдома. Зараз позамовляла собі новинки з України. Оскільки «Дзвінку» я писала частково подільським діалектом — це не авторська мова, а мова окремих персонажів, — то надалі я звернула увагу, що почали виходити інші книжки з різними діалектами. Сама не читала, але повторю рекомендацію Євгенії Кузнєцової: «Ангели в намистах» Олени Лотоцької від «Видавництва Старого Лева» і «Оринин» Сашка Столового від «Лабораторії». Напевно, це чернігівський діалект. Ось ці дві книги я вже попросила і чекаю.

Ми не можемо звести всю Україну тільки до точок «Схід і Захід» або «Одеса і Львів». А чому не «Чернігів і Тернопіль»? А де в цій картині Житомир? А де Волинь? Поліський діалект своєрідний, подільський своєрідний, а києво-полтавський, який став базою української мови, — він ось такий. Я тепер бачу, як ця мапа діалектів і звичаїв поступово проявляється: наче пазли, які були складені догори однорідною картинкою, — ти їх перевертаєш, а вони всі різнокольорові. 

Насамперед — завжди кажу цю фразу — я знімаю капелюха перед усіма українськими колегами, які зберегли свої редакції і функціонують навіть у такий час, за повномасштабної війни. До війни я консультувала чотири українських медіа, одне з них — «Вільне радіо» з Бахмута. У нас на 25 лютого було призначено тренінг з особистої безпеки. А вже 25 лютого захопили Чорнобильську і Запорізьку АЕС і обстрілювали всю Україну. І редактор пише мені: «У нас тут тривога. Сорі, але на тренінг із безпеки ми не прийдемо». Уже Бахмута немає як такого, а «Вільне радіо» працює. Так само й газета «Білопільщина», що на Сумщині — газета виходить у селі, яке обстрілюють КАБами. І редакторка цієї газети Наталія Калініченко у фейсбуку показує: «Ось я пішла до сусідів полила квіти», «Тут ми огірки підв’язали», «Тут ми повісили мереживні фіранки» (щоб сонце не попалило городину, вони між грядками натягнули старі тюлі). Розумієте, ще триває життя. Ці люди заслуговують насамперед глибочезної поваги і подяки.

Вони в такій розтяжці перебувають. Навіть коли люди сидять у бомбосховищі, вони все одно скролять новини, а ці новини хтось же має написати! А ті люди, які пишуть новини, вони ж теж, можливо, ходять у бомбосховище, або не ходять — і тоді наражаються на ризик. Тож це дуже складне питання, і ми з кожною редакцією працюємо індивідуально.

Ще я працюю фултайм у британському Tortoise media. Tortoise — це черепашка. Ми не робимо breaking news, ми робимо глибокий, вдумливий аналіз. Я пишу про все, що стосується України, війни, Росії. А вже стосовно війни — тут дуже широка географія, тому що рішення щодо цієї війни ухвалюються і в Німеччині, і в Туреччині (якщо це зерновий коридор), і в Брюсселі, і у Вашингтоні. Це все дуже пов’язано. Ми пишемо для англомовної аудиторії.

Ні, на жаль, не можу сказати, що в мене native speaking level. Я б дуже хотіла його мати, бо вже хочеться, якщо і знати одну по-справжньому іноземну мову, то знати її досконало. Але мені ще до цього далеко. Є в мене й акцент, я його навіть не цураюся: це частина мене. Так всім і кажу: «That’s how I am» («Такою я є»). Я працюю з людьми, які написали по кілька книг, і розумію, що мій словниковий запас, напевно, ніколи не буде таким, як у них. Це зрозуміло. Користуюся і словниками, і онлайн-перекладачами, звісно, але пишу одразу англійською.

Я про це думала. Не хочу, щоб вийшов підручник, тому, можливо, це мене зупиняє. Якщо є зацікавлені сторони, які готові видати й оплатити, то можемо це задекларувати як намір.

Тож так, думаю, можна. Що ж, Дзвінка дарма журналісткою ставала?