Угоду про книжку «Спорудження мосту» Кость Москалець мав надіслати до видавництва того самого 24 лютого. Російські ракети внесли свої правки. Про збірку «Спорудження мосту» один з найкращих есеїстів України розповів на Lviv Book Forum. Розмову вела Марія Титаренко, яка викладає креативне письмо та комунікації, і щойно видала посібник з творчопису «Не музи, а м’язи». Ми законспектували найважливіше.
Марія Титаренко: Кость Москалець — поет, прозаїк, есеїст, колумніст, у давньогрецьких традиціях поєднує слово і музику. Кожен знає пісню «Лиш вона», і тільки кожен другий знає, що це він її написав. Мої студенти вивчають його есей «Людина на крижині» як програмний.
Мар’яна Савка дуже точно представила Костя як «людину музичного слуху до цього світу». У цій книзі — більше про життя, просотування крізь автора того, що відбувається. Книга повна метафор: «Хороший автор не пише, а править», як літургію, «есеї як сесії мислення». Також Кость римує кольори, намагається жити «каліграфічно». Його есеїстика дуже медитативна, він витворює алфавіт петуній і жоржин.
Кость Москалець: Книга була готова перед війною. 23 лютого, на мій день народження, я заклеїв бандероль з договором зі «Старим Левом». Але наступного дня прокинувся від того, що лунали вибухи і летіли ракети. І коли я пішов надіслати договір, пошта вже не працювала. Дороги заміновані, поїзди не ходять. Почалося «веселе» життя, що тривало два місяці. Я був у своєму рідному Бахмачі, в окупації, виїхати не міг. Коли приїхав до Львова, тут вже була моя дружина. І тільки через пів року ми змогли знову говорити про нову книгу.
Книжка ділиться на дві частини: письмо воєнного і довоєнного часу. Відрізняються есеї по настрою і думках — що мене тоді турбувало, викликало обурення.
Марія: У цій книзі багато несподіваних тем. Це дуже по-монтенівськи. Можна прочитати про нервових святих, про чесних злодіїв, руйнівне красномовство. У есеї «Споруження мосту», цей міст — організовує простір, збирає ландшафт. Це місце збору неба і землі, божих істот і смертних. Для мене був несподіванкою есей про старість. «Старість — не крапка, а двокрапка». Старість є тим мостом.
Кость: Теми есеїв, пісень, віршів виникають несподівано. Справді добра думка приходить сама. Вона спадає на голову, як дощі у Василя Стуса: у концтаборі в Сибіру, серед вічної мерзлоти, де він є — і раптом йому на голову спадають вірші, «як літні погожі дощі».
«Людина на крижині» — мій перший есей. До мене в Матіївку, в Келію Чайної Троянди, приїхав тоді ще живий мій батько. Слухав, як він спав у іншій кімнаті — вже стара немічна людина. Я написав щоденниковий запис про те, що стається — пам’ятаю батька молодим, ми з ним проходили кілометри, милувалися зорями разом, обговорювали складні книжки. Його вже нічого не цікавило, він швидко втомлювався. Там з’являється тема води. Вода, яка крижаніє, поступово втрачає швидкість, сповільнює рух, стає льодом. А потім я цей щоденниковий запис переробив. Згадую, що релігії, християнство, буддизм, пробують дати відповідь на оцю зупинку води, скрижаніння людини.
Марія: Есеїстика виказує нам людину — як і про що вона мислить. Тому і любимо цей жанр, спробуємо мислити як інша людина. Костева есеїстика нагадує далекосхідну традицію дзуйхіцу — письмо за пензлем. Потік, який нанизується на ту ниточку образи, метафори. Коли ви відчуваєте, що досить, все, закінчив?
Кость: Сторінка написана і жодні виправлення неможливі. Це цитата з Анрі Матісса, французького художника, який взорувався на далекосхідний живопис, на дзуйхіцу зокрема як текстові приклади. Якщо ми пишемо вслід за пензлем, намагаючись зловити думку, в якийсь момент розумієш, що далі слідувати нема за чим — сторінка хай залишається чистою. Більше не треба писати, бо це вже буде зайве. Редагуючи, ще можна скоротити. Коли є потоки зайвих слів — треба безпощадно їх знищувати.
Марія: Сенсибельність — це методи у творчому письмі, які подразнюють наші органи чуття: зір, слух, нюх, тактильність. Ця есеїстика — як гарне кіно. Сенсибельна, сугестивна, занурює в медитацію. Але там і багато гумору. Іронія є там, де доречна. Але доречна вона всюди, як виявляється — навіть під час війни. Іронія рятує. Непозбувна метафора: Кость порівнює стрічки новин із липучками для мух. Це вже не розбачити!
Кость: Колонки вичитує моя дружина Богдана — найкращий редактор, якого я знаю. Дослухаюся до її правок. Певний час гумору у моєму житті було занадто багато. Якраз у львівський період, коли я працював у театрі-студії «Не журись» разом з Віктором Морозовим, Юрієм Винничуком, Тарасом Чубаєм. Це був театр-кабаре — все побудовано на іронії. Ми валили цей Союз і валили сміхом. Коли я поїхав зі Львова і усамітнився, звернув увагу — що це насправді не така вже й добра риса: коли постійно гумориш. Коли в тебе на все вже готова іронія. Ти не можеш по простоті душевній просто відреагувати на подію, досягнути глибшого розуміння. Цим ніби збуваєш. Засміялися разом — і тобі вже нема про що говорити. Став у житті менше в житті жартувати. Може, тому що війна.
У книзі є мої вічні теми, довкола яких я кружляю усе життя. Скажімо, інтернет. У 19 років я служив у армії в Казахстані, у місті, якого не було на жодній карті світу. Засекречене, в космічних військах, які стежили за Іраном, Китаєм, щоби їхні ракети не полетіли на нас. Ми тоді вже користувалися супутниковим зв’язком — те, чого в побуті радянські громадяни не знали. Пригадую, Морозов був приголомшений, коли я вперше взяв смартфон, швидко опанував і ще йому підказував. Каже, звідки ти це все знаєш, тридцять років сидячи в себе там у келії?
У цих есеях про інтернет намагаюся зрозуміти: який нам обрати шлях. Як належно користуватися цими гаджетами? Життя без них уже буде неможливе. Але ми не можемо жити так, коли всі в кімнаті втупилися в телефони і більше немає розмови за вечерею. Є кілька авторів, які досліджують ці теми — наприклад, Кел Ньюпорт і його цифровий мінімалізм. Шукаю шляхи, способи виходу — як відлипнути від цієї липучки. Але це не спрацює. Бо великі уми працюють на те, як нас приклеїти намертво. І їм це вдається. Читав блискучу книжку — «Машина обурення», її автор сам брав участь у розробці Facebook та інших соціальних мереж. Пояснює, як розроблявся алгоритм, щоб нас прикувати намертво. Згадайте, скільки щодня лайки у соцмережах, розфрендження. Це машина обурення. Так працюють алгоритми. Люди практично не винні, що вони так там поводяться.
Марія: Багато есеїв Костя — сторітелінг у минуле. Цікаво, що саме слово есей — означає зважування. У цій збірці цікаво зважене минуле і майбутнє, і проступають точки теперішнього.
У вас багато авторської афористики: «Письменництво — це довільна самоекспропріація назавжди». «Алкоголізм — різновид радикального ескапізму». «Зв’язки із кореневою системою всесвітньої поезії». «Душа любить квіти, а не кулі, колиски, а не труни». Двічі у книзі знайшла фразу, діагноз сучасному суспільству — «Де всі, як один, а ніхто — як він сам». «Біг — це введення до лету, вступ до невагомості». «Оточити себе товариством зірок». «Війна була і залишається одним із членів нашої родини».
Кость: Йдеться про моїх загиблих родичів, про сімейну травму від попередньої війни. Мого діда по батькові розстріляли фашисти в 1941-му році. А другий дід загинув як військовополонений, пропав безвісти, був у Дарницькому концтаборі. Моя бабуся, вагітна мамою, ходила в цей Дарницький концтабір, провідувала чоловіка, мого діда Володимира. Мама не бачила свого батька. Вона народилася 1942 року, його вже не було. Сьогодні мамі 81 рік, каже: «Хоч би раз мені приснився. Мій батько справжній, яким він був». Цю травму вона пронесла все життя.
Так само мій батько. Йому було 14 років, коли розстріляли діда Костянтина. Мене на честь цього діда назвали. Могли розстріляти і батька, тому що він писав вірші антифашистські, друкувалися в газеті. «Добрих людей» вистачає всюди. Не донесли. І батька не забрали. Та він усе життя прожив із пам’яттю, як приходили поліцаї, виводили діда, як потім розстріляних поклали — ховати було заборонено. Вони лежали у трунах. Зараз вони поховані у братській могилі в Батурині. Це сімейна драма, з якою я виріс. Це була та війна на початку нашої родини. А тепер прийшла ця.
Мій батько, коли служив після війни у 1940-вих, потрапив у відрядження до Берліна. Ішов цим розбомбленим дощенту містом, і в тих руїнах до нього вискочили троє дітей. Перелякані, щось збирали собі в кошика, як безпритульні. Він з автоматом, вони злякалися. Побіліли, мову відібрало. Він згадує, що шість років тому сам отаким був, у Матіївці. Зняв цей свій мішок, відрізав їм підбуханки хліба. Вони кинулись на коліна і почали йому цілувати руки. Кажуть, пан, данкен, данкен. Він думає, який я пан, я хлопець з Матіївки, всю війну проходив у лаптях, які сам сплів. Це розповідь про прощення. Про відпускання. Він не зміг цю смерть подолати. Але цим він простив.
