Мабуть, коли натрапити десь на слово «горор», насамперед на думку спадає якась історія про страшне. З акцентом на страшному. Утім, згодом ми розуміємо, що відчуття справжнього жаху зʼявляється лише завдяки добре розказаній історії — і буде навіть краще, якщо ця розповідь нагадуватиме читачу щось із його дійсності. От і письменниця Мона Авад у романі Rouge лякає саме в такий спосіб.
Мона Авад — канадська письменниця, авторка пʼятьох романів та, за словами Маргарет Етвуд, її «літературна спадкоємиця». У передостанньому романі Rouge, що вийшов у 2023-му (українською в 2025 році у видавництві «Жорж»), авторка занурює читачів у моторошний світ, де питання стандартів краси наближається впритул — навіть ближче, ніж воно вже є у реальності.
«Це постмодерний текст, що оперує різноманітними символами, підтекстами та дискурсами (зокрема, рекламним, казковим), не обмежуючись елементами одного чи кількох жанрів. Авад використовує горорні образи (смерті, двійників, канібалізму), коли анатомізує фундаментальну “безвихідь”: нашу залежність від шкіри, її сприйняття, наше одвічне прагнення трансформуватися», — розповідає літературознавиця Серафима Біла.
За сюжетом головна героїня Бель, дізнавшись про смерть матері, повертається до Каліфорнії на похорони. У її валізі не знайшлося місця чорному вбранню, натомість усе заповнене доглядовими засобами — зокрема думки Бель. Під час перерахунку всієї косметики здається, що авторка використовує стилістичну фігуру градації і вдається до згадки безглуздих найменувань. Утім, найбезглуздішим зрештою виявляється справжність існування всього згаданого. У моменти, коли на обличчі героїні зʼявляються сльози, вона подумки стверджує, що це лише побічний ефект відновлювальної формули з діамантами для шкіри навколо очей. І це дійсно так. Важлива зустріч у цій історії стається на похороні — саме там Бель уперше зустрічає жінку в червоному, яка чомусь знала її маму. Вдруге дівчина бачить цю жінку в спа-салоні Rouge.
Як зазначає літературознавиця Серафима Біла, Rouge не можна цілком маркувати одним жанром, але все ж елементи горору є домінантними. Тож у цьому матеріалі міркуємо, у який спосіб можна досліджувати літературу жахів та роман Rouge зокрема.
Одвічний мотив одержимості
Якщо зводити сюжет книжки до чогось одного (що не так легко зробити з творчістю Мони Авад), то Rouge — історія про дівчину, одержиму своєю зовнішністю. Щось нагадує, так? У сюжеті, звісно, згадана казка про Білосніжку. У самому імені героїні знаходимо покликання й на «Красуню та Чудовисько» — тут також бачимо акцентування на красі; можливо, саме звідси запозичений образ троянд, яких у Rouge, здається, безліч.
Утім, сама Бель — це Жасмін. Вона навіть колись грала арабську принцесу в парку розваг Disney. Померлий тато дівчини — єгиптянин, тому зовнішність Бель відрізняється від материної французької, тобто бажаної. В одному зі спогадів Бель черговий чоловік Ноель, мами героїні, дізнавшись про походження дівчинки, розповідає, що подорожував до Марокко — Ноель у відповідь каже, що вони з Бель теж там бували. Насправді ж вони їздили до Єгипту. Ноель розглядає дві країни як щось взаємозамінне. У відомій праці «Орієнталізм» Едварда Саїда є підхоже ословлення цієї ситуації: «…обмеженість орієнталізму полягає в тому, що він нехтує, зводить до примітивної суті, оголює людську природу іншої культури, людей або географічного реґіону».
Ще один показовий епізод стається, коли знайомий юрист у розмові плутає принцесу Жасмін з Мулан — бачимо, що текст цілком надається для дослідження зокрема з погляду постколоніальної критики. З постколоніальною критикою у цьому випадку тісно повʼязана феміністична, адже йдеться про стандарти зовнішності, які зазвичай накладаються на жінок. Хоч клієнтами Rouge також стають чоловіки, поряд із Бель наприкінці процедур стоять самі лише жінки.
Світ Rouge зрештою видається химерним відбиттям реальності. Критику соціального ладу доволі часто можна відшукати серед сторінок горору, наприклад, у текстах «короля жахів» Стівена Кінга. Маргарет Етвуд на честь 50-річчя першого роману Кінга «Керрі» писала: «Так, він показує нам дивні речі, але в контексті дійсності. Годинник, диван, релігійні картини на стінах — усі повсякденні предмети, які Керрі підриває під час свого шаленства, — все це взято з життя, як і повсякденний садизм старшокласників, який робить “Керрі” такою жахливо актуальною». Доречно згадати, що покликання на «Керрі» можна знайти у попередній книжці Мони Авад «Зайчик».
Варто ще на трохи повернутися до мотиву одержимості зовнішністю, який видається дуже знайомим. Він зустрічається в уже згаданих казках й тягнеться донині. Прикладом є нещодавній фільм «Субстанція» Коралі Фаржи — бодигорор, проте сатиричний щодо безупинного потягу до вдосконалення своєї подоби. Звертаючись до давніших творів, згадаймо оповідання «Родимка» Натаніеля Готорна або ж «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайлда. У цих сюжетах здебільшого зовнішня ідеальність безпосередньо повʼязана із жертвуванням внутрішнього — душі та її складників (щось на кшталт угоди з дияволом). Подібне відбувається з відвідувачами спа-салону Rouge.
Спа-салон Фройда
Найбільш універсальною для дослідження літератури жахів зрештою може виявитися психоаналітична критика, якщо підходити до текстів більш компаративно, а не зосереджувати увагу лише на окремій книжці. Адже горор насамперед асоціюється з емоцією. Беручи до рук книжку цього жанру, ми вже знаємо, що герої будуть нажахані, а жахати кожного може відмінне. Якщо навіть жах викликаний лише інстинктом самозбереження, психічні реакції героїв завжди різнитимуться залежно від попереднього досвіду.
У процедурному кабінеті спа-салону Rouge незмінною художньою деталлю є масажний стіл, що чекає на відвідувачок, які дивитимуться на ньому фільми, зроблені з їхніх спогадів. Цікаво, що поза межами кабінету ці спогади недоступні. Важко не порівняти методи спа з психоаналізом Фройда. Найімовірніше, всі клієнти, які досягли «успіху» в покращенні свого зовнішнього вигляду, на процедурах переглядали саме травматичні події зі свого життя. Адже в книжці декілька разів нагадують про важливість «відпускання». Відпускання, але не осмислення, пропрацювання тощо.
Послуговуючись поняттями, що походять із теорії Фройда, можемо охарактеризувати дитячі спогади Бель придушеними. Із самого початку читачі розуміють, що стосунки мами та доньки були напружені, проте всі описані причини відчуття чужості між жінками здаються занадто абстрактними аж до останнього сеансу, де Бель нарешті згадує все, щоб остаточно забути. Події дитинства Бель видаються сатиричним обігруванням комплексу Електри Юнга, як протилежності до Едипового комплексу Фройда. Власне сатиричним воно є тому, що замість постаті батька, до якого має тягнутися дівчинка, з’являється Том Круз, який насправді навіть не є Томом Крузом.
Також помітними є фройдівські обмовки, які зʼявляються у мовленні героїні, коли запускається процес забування. Ці похибки наче видають оточенню, що всередині зміненої дівчини досі присутня справжня Бель, яка потребує допомоги. До прикладу, замість шкіри дівчина каже офіра, плутає захват із жахом, маму з дамою й евкаліпт з апокаліпсисом.
Звідки походять персонажі горору?
Пригадуючи образи, в яких втілюється зло у відомих горор-історіях, можемо помітити, що багато з них є породженнями міфології чи фольклору, сконструйованими для світу окремого твору або ж знаними у позатекстовій дійсності, тобто нашій. Це навіює думку про жах як про щось незмінне, природне. Ростислав Семків зауважує, що жахливе супроводить літературу від початку: «…історії горору традиційно починають із грандіозних геноцидів “Іліади”, в якій і війна, і пошесть, та Старого Заповіту, де як не Всесвітній потоп, то Содом і Ґоморра». До новостворених міфологій відносимо, до прикладу, всесвіт Міфів Ктулху, вигаданий Говардом Лавкрафтом. А у «Вії» Миколи Гоголя знаходимо однойменного персонажа з довгими повіками, який має українське міфічне коріння, але здебільшого оприявнюється саме в згаданому тексті. Не обмежуючись літературою, пригадаймо фільм «Лабіринт Фавна» Ґільєрмо дель Торо, де персонаж римської міфології набуває химерного втілення і вплітається в іспанську історію 1944 року. Усіх привидів, вампірів та злих духів із текстів та кіно певною мірою можна зарахувати до фольклору, бо до початку розгортання подій вони зазвичай залишаються лише персонажами з легенд.
Згадані твори і книжка Rouge, звісно, мають не так багато спільного. Утім, це намагання дослідити спільні витоки образів зла у доволі віддалених текстах. Зокрема віддалених часом та географією.
Тож у Rouge міфологія також закладена. Утім, якщо в усіх перелічених творах створіння постають у своїй подобі, хоч нерідко з додатковою інтерпретацією авторів, то в Rouge елементи давньогрецької міфології накладені на майже звичайних людей і радше натякають на сутність героїв.
Найбільш неприхованим натяком є відсилання до міфу про Деметру та Персефону, адже ім’я останньої згадане в книжці — так звати керівницю магазину, в якому працює головна героїня Бель. Проте історія про богиню родючості та її доньку ніяк не пов’язана з керівницею, а якраз стосується Бель та її Матері (саме з великої літери пише авторка). Тож у цей спосіб Авад хоче начебто завчасно попередити читачів про небезпеку — цей прийом, що називається антиципацією, доволі часто використовують у горорах, завдяки чому читачі передчувають щось лихе раніше за самих героїв твору.
У згаданому міфі Персефону викрадає до підземного царства Аїд, і через це Деметра разом з усією рослинністю перебуває в розпачі. У романі Бель дійсно заволодіває якийсь демон у вигляді Тома Круза, що виходить із дзеркала. Через подальший вплив «Тома Круза» Ноель залишає доньку з бабусею на чотири роки — тобто мотив розлуки також присутній. Зокрема характерним є те, що Бель описує проминання цих чотирьох років з погляду змін пір року: «Чотири рази мушки затемнюють вікно. Чотири рази світ стає кольору Матері і знову тане. А потім на гілках зʼявляються бруньки, що врешті розпускаються зеленим листям». На відміну від міфу, бачимо, що в реальності бруньки продовжують розпускатися, незалежно від почуттів матері чи доньки. Ще одним звертанням до образності царства мертвих є згадка про гранатові зернятка, адже саме їх Аїд дав проковтнути богині перед її поверненням до матері, щоб зв’язати себе й Персефону шлюбом, і саме з ними подають воду в кімнаті очікування спа-салону Rouge.
Спа концепцією відпускання-забуття нагадує країну лотофагів з «Одіссеї», але насправді можна посперечатися щодо того, на кого більше схожі працівники салону — на лотофагів чи сирен, які зваблюють лише собою без зайвих лотосів. Або ж можна дійти згоди, що сиренами радше стають відвідувачі після перших процедур. Цікаво, що в післягомерівських переказах сирен подеколи зображали також з риб’ячими хвостами, а не лише з пташиним тілом. Спа-салон якраз розташований просто біля океану. Наостанок варто згадати про річ, яка стає повноцінним персонажем — це такі собі сандалі Гермеса, які набувають форм червоних підборів з пір’їстими носаками і протягом сюжету ведуть Бель до завершення однієї довгої історії.
Отже, бачимо, що до роману Rouge можна підступитися з доволі різних сторін — згадані способи є лише кількома прикладами. Rouge не можна назвати класичним представником горору, проте й виносити його за межі жанру не варто. Радше назвімо цей роман горором, що може здивувати.
