«Речі і люди» Вольфґанґа Шивельбуша: скромна краса старих черевиків

В есеїстичній праці «Речі і люди» історик та культуролог Вольфґанґ Шивельбуш пише про споживання з погляду філософії та міфології. На відміну від багатьох теоретиків минулого, Шивельбуш аналізує не абстрактне бажання володіти речами, а споживання як природний процес обміну речовин. «Речі і люди» — не з найпростіших книжок, автор покладається на ерудицію та інтелектуальну сміливість своїх читачів, їхнє вміння мислити широко і допускати зближення речей, які раніше видавалися далекими. Та все ж цей есей не для професійних гуманітаріїв, а радше для тих, кому цікаві антропологія, історія та філософія. Головна перевага праці Шивельбуша полягає в масштабі охоплення і надзвичайній ерудованості автора. Він бачить споживання не як сталу поведінкову модель, що в нас асоціюється із культурою супермаркету, а радше як динамічний феномен, що постійно трансформується, адже є частиною загального культурного дискурсу. Так, часом автор робить карколомні стрибки через епохи, від античної натурфілософії до психоаналізу, — та ця праця й не претендує на академічну строгість. Радше ви тримаєте в руках пристрасний текст чудового науковця, який закоханий у тему свого дослідження. І в цьому — особлива чарівливість книжки.

Дзвонить будильник, ви розплющуєте очі, йдете на кухню і ставите чайник, а потім прямуєте у ванну — що ви бачите навколо? Інтер’єр? Предмети побуту? Насамперед ви бачите товари — безліч речей, які роблять ваше життя приємнішим і простішим. Або це просто різдвяний гном-ніссе з «Юску». Вольфґанґ Шивельбуш, один із найсміливіших істориків сьогодення, пише про споживання з погляду філософії та біології. «Речі і люди» — книжка про те, навіщо нам товари і чи завжди їх було потрібно так багато. Від Платона автор елегантно переходить до Епікура, від Парацельса — до Бодріяра. І якщо античні мислителі зосереджувалися на природних процесах міфологічного творення та руйнування, то епоха Просвітництва виводить наперед раціональне, зокрема у контексті промислового виробництва та купівлі речей. Творець поняття «сила споживання», геґельянець Лоренц фон Штайн, через багато років після античних розмислів скаже, що товар виникає завдяки тому, що людина наділяє природне метою, впокорює його. Так, у товару тривалий шлях, тож пропоную стартувати від самого початку.

Цілими тисячоліттями переважна більшість людей на землі володіла лише вкрай потрібним для виживання майном. Дім, одяг, реманент — ось і все, на що можна було сподіватися. Лише у XVIII столітті у Західній Європі економіка розвинулася такою мірою, що можемо говорити про зародження культури споживання: родина могла купити собі подушку чи дзеркальце, — розповідає історик та журналіст Майк Буз у серії лекцій «Історія ідей». Для Шивельбуша цей період також є визначальним, але з іншої причини: саме у XVIII столітті картина світу змінюється з механістичної на віталістичну. «Природа, заведений Богом первинний годинник, тепер постала як живий організм», — і те саме можна сказати про економіку.

Споживання сприяло зростанню бізнесу (так само як рух поживних речовин дає змогу рослині вирости), а це своєю чергою вело до збільшення зарплат. Маємо парадокс: що більше люди споживали, то багатшою ставала спільнота. Це призвело до того, що в середині XVIII століття у Британії відбулася Промислова революція, що спричинила безліч змін, про які ми сьогодні навіть не замислюємося. Так, постійно змінна мода, яку тепер відміряють сезонами, — явище нового часу. Раніше фасон сукні чи тип зачіски міг лишатися актуальним десятиліттями — ось вона справжня sustainable fashion, а не те, що пропонує масмаркет.

Інтелектуали епох Класицизму, та й Просвітництва ставилися до надмірного, нестримного споживання радше негативно, трактуючи його як ваду, з якою слід боротися. Утім, як написав філософ Бернард де Мандевіль у «Байці про бджіл» 1705 року, особисті пороки можуть вести до суспільного блага, а моральні чесноти — навпаки, до занепаду всієї спільноти. Що більше багатії куплять посудин для морозива, маслянок, віял і вишитих капців, то більше вдасться побудувати шпиталів, то більше буде робочих місць. Врешті-решт, більше людей належатимуть до середнього класу.

Якщо Мандевіль на початку XVIII століття буквально поставив читачів перед вибором: праведні та бідні чи гріховні та багаті, — то філософи-просвітники, як-от Жан-Жак Руссо, пів століття по тому пропагували просте життя, близьке до природи, радісне і праведне, як його ведуть племена чи мешканці віддалених від цивілізації альпійських селищ. Шивельбуш звертає увагу на недовіру Руссо до машин: так, у романі «Еміль» філософ-просвітник стверджує, що вдосконалення механізмів веде до незграбності наших рук, машини стають монструозними чудовиськами, що поглинають людські душі. Схоже бачення транслюватимуть і представники трансцендентної філософії, як-от Генрі Девід Торо і Ральф Волдо Емерсон.

Утім, люди, які прямують до лісу, аби побудувати там дім та вирощувати горох (саме так вчинив дауншифтер Торо), лишалися у меншості. У ХІХ столітті споживання стає обов’язковим процесом, якщо хочеш інтегруватися у спільноту. Це був справжній ярмарок марнославства, який засуджувала Церква, принаймні формально, і всіляко прославляли апологети дендизму. Як зазначає Шивельбуш, індустріальна революція ХІХ століття реалізувала тезу фізіократів про продуктивний потенціал природи. Погляди фізіократів — ще одна тема, до якої постійно повертається історик. Їхня філософія, що програла «промисловій економіці під прапором поняття продукції Адама Сміта» і лишилася радше історичним фактом, ніж актуальною системою поглядів, є, однак, вкрай важливою для автора. Фізіократи визначали споживання як процес перетворення енергії, не позначений негативною конотацією, а природний, притаманний нам як живим істотам. Вони вважали джерелом багатства не торгівлю, а виробництво, адже чоботар, разом зі шкірою, продає також і власну працю, — так пише засновник цієї течії економіки Франсуа Кене.

Попри те що ХІХ століття було епохою раціональності, люди й далі міфологізували велику промисловість і сам процес споживання. Аналізуючи цей аспект існування, Шивельбуш звертається до концепції стихій Ґастона Башляра і пише, що людина епохи романтизму бачить виробництво як тріумф вогню, що розгортає свої алхімічні якості до небаченого розмаху. 

Водночас такий масштаб створення речей неодмінно вів до їхньої одноманітності, що непокоїло мистецтвознавців, письменників та філософів: «Джон Раскін нагадував своїй буржуазній публіці про те, що власник і споживач промислово виготовлених предметів, хоча й інакше, ніж робітник, але, по суті, також становить частину індустріальної системи. Хіба не запанував у начебто найприватніших сферах життя диктат промислової одноманітності?». Естета Раскіна дратує однаковість помешкань, уніформізація світу, тотальна механізація, що приходить на зміну унікальності. Шивельбуш розглядає ностальгію прихильників ремісництва як останню битву «любовного ставлення до товару», адже в минулому, коли не було станків, кожна людина могла розраховувати на те, що річ буде відмінною від решти. Як споживання є актом індивідуальним, так і виробництво мало бути таким.

Постмодернізм великою мірою підважив цінність речей: якщо раніше йшлося про певний еквівалент вартості, то тепер «не існує більше ніякої еквівалентності — ні натуральної, ні загальної. […] Справді, ми не можемо більше говорити про вартість», — зазначає Жан Бодріяр. Шивельбуш звертає увагу на вітрину як важливий фактор, що впливає на наше споживання в добу модерну і пізніше, і цитує Бодріярову працю «Річ і я — розмова зі щоденним світом». У ній французький філософ описує вітрину як казкову країну і водночас фрустрацію, «стратегію реклами в усій її наочності». Справді, ми споживаємо, зокрема, й через повсюдність вітрин, постійне перебування у «місті пасажів», місті міражу, як написав би Вальтер Беньямін. Чимало наших практик споживання пов’язані з рекламою, і ми цього можемо навіть не помічати, трактуючи їх як логічну частину річного циклу: Санта-Клаус носить червоно-білу уніформу не даремно, а завдяки «Кока-Колі» (тож продажі солодкого напою зростають, щойно «свято наближається»). День святого Валентина, я переконана, є комерційним проєктом квіткарів та ювелірів. Навіть звичка дарувати дівчині на заручини каблучку з діамантом не давня традиція, а наслідок рекламної кампанії De Beers під гаслом «Діамант — це назавжди». 

До моди додають слово «усвідомлена» і просять не купувати те, що житиме один сезон. Крамниці локальних виробів закликають підтримувати місцевих виробників і знижувати карбоновий слід, а не бездумно множити вдома речі низької якості. Звісно, в кожній культурі додаються власні фактори, часто зумовлені колективним минулим. Так, в Україні ми маємо чимало травм, які не дозволяють викидати продукти на межі строку придатності. Зізнайтеся: ви ж теж практикуєте страви на кшталт «салат з усього, що лишилося», «запіканка з недоїдків», «рис, пересмажений із залишками, дбайливо зібраними з усіх судочків»? З цього погляду дехто з нас уже поводиться вкрай усвідомлено, принаймні у цьому аспекті.

Шивельбуш пропонує поняття асиміляційної вартості, що має характеризувати те, як споживання змінює і товар, і самого споживача. Так, насолода від споживання іде поруч зі знищенням, адже руйнування крокує рука в руку зі створенням. Споживаючи, ми часто руйнуємо, наприклад, їжу, яку перетравлюємо, або речі, які зношуються у процесі використання. Ми реалізуємо своє споживання, змушуючи матеріальний аспект зникнути, хай часто нам від того боляче, адже улюблені предмети стають інтимно близькими. Тут історик згадує ностальгію Флобера за старими черевиками, відому картину Ван Гога і особливу unio mystica зі своїми черевиками головного героя роману «Голод» Кнута Гамсуна. Те, що ми носили на собі, робиться частиною нас, набуває особливого статусу.

Близькість до тіла, просочування речей нашим потом — усе це наближає процес споживання до фізіологічного поглинання. Тож можемо виснувати: процес споживання пов’язаний із перетворенням, тоді як створення чогось геть нового, креація стоїть у цій системі осібно. Так, згідно з поглядами фізіократів, сільськогосподарське виробництво створює нові цінності, «тоді як промисловість, що перетворювала наявну сировину на готові продукти, лишалася стерильною». Та єдиним реальним виробником є природа: «Посіяне пшеничне зерно примножується на землі без участі людини лише завдяки “праці” природи, яку відтак слід розуміти з фізіократичного погляду не як працю, а як силу творення». Так, природа також споживає: рослина, переробляючи поживні елементи та воду, асимілює їх, примножує власний плід. І при цьому вона безмежно продуктивна: з одного сім’я в’яза за відсутності конкуренції за півтора століття міг би постати ліс, що вкриє всю поверхню Землі, — і такі масштаби захоплюють. Водночас у світі постійно чергуються процеси виникнення і знищення. Як зазначає Геракліт, світ то зникає у вогні, то знову постає.

Часто здається, що Шивельбуш, як і романтики три століття тому, симпатизує індивідуальному виробництву, коли кожна річ була симетрично унікальною кожному споживачеві. Тепер же не лише одяг адаптується до нашого тіла у процесі експлуатації, а й ми самі змінюємося, асимілюємося. Вірджинія Вулф, на яку покликається історик, пише, що не тільки ми носимо й використовуємо одяг, але й одяг — нас. Тут можна згадати ще одну фразу, присвячену одягу, іншого великого модерніста Франца Кафки. Вона звучить приблизно так: «Сучасному чоловікові важко обійтися без темного костюма». Одяг може стати уніформою, обладунками. Однаковість — це не лише про злиття із натовпом, а й про безпеку. Ми споживаємо схожі речі, бо хочемо солідаризуватися через споживання — ось важливий аспект цього процесу, що його не згадує Шивельбуш. Врешті-решт, споживання пов’язане не лише з насолодою. Воно може виснажувати — і тут автор звертається до ідеї Ґастона Башляра про опір, лють, боротьбу матерії. Іноді нам непросто експлуатувати річ — і це відбувається через уже згадану асиміляційну вартість товару.

Часто здається, ніби бездумне споживання чітко марковане у часі, й у минулому наші предки не дозволяли собі такої захланності, як ми. Утім, як зазначає Дон Делілло у романі «Космополіс», це не так: «У давнину той вождь племені, який знищив більше свого майна, ніж інші вожді, вважався наймогутнішим». Ідея знищувати майно, аби була можливість купити нове, проникає у наші традиції: від звички викидати старі меблі на Новий рік до традиції віддавати не зношені, але вже набридлі речі на благодійність.

Щойно ми вийшли з періоду активного Christmas consumerism (так, для божевільного грудневого скуповування навіть придумали окремий термін), а вже час обирати коробки цукерок, парфуми — все у формі сердечок! — до Дня всіх закоханих. Але наскільки це погано? Адже критикуючи купівлю, можливо, не дуже потрібного святого Миколая у скляній кульці, ми забуваємо про один вкрай важливий аспект: така дрібниця може принести нам радість, хай і швидкоплинну. А чи може бути сьогодні, у темні часи, щось важливішим за шанс отримати дрібку світла? Тож купуйте і не картайте себе за це.

Базовий рівень

1. Чим для вас є щоденне споживання? Чи відчуваєте ви опір речі, коли вона ніби не хоче, аби її використовували?
2. Чи є для вас більш цінними речі, зроблені вручну, кимось конкретним, а не фабричні вироби?
3. Чи відчуваєте ви зміну ставлення до культури споживання останніми десятиліттями?
4. Чим є для вас споживання в умовах повномасштабної війни? Чи обмежуєте себе?
5. Як ви ставитеся до сезонного споживання, пов’язаного із певними датами чи періодами (наприклад, купівля різдвяних подарунків, святкування Дня закоханих тощо)?
6. Чи відчуваєте ви вплив реклами й експозиції вітрин на ваше споживання?

Для досвідчених читачів

1. Як гадаєте, чому прогрес у виробництві завжди спричиняє опір цьому процесу?
2. Чи згодні ви з думкою, що активне споживання веде до процвітання спільноти? Чому так/ні?
3. Чи поділяєте ви думку фізіократів, що єдиним реальним виробником є природа, тоді як людина лише перетворює природний матеріал?
4. Поняття асиміляційної вартості (ідея, що споживання змінює і товар, і самого споживача) актуальне для епохи швидкого споживання чи ні?
5. Як урбанізація змінила процес споживання?

Матеріал підготовлено в межах проєкту «Німецька книжкова полиця» у співпраці з Goethe-Institut в Україні.
Ще більше про книгу та її контексти можна дізнатися з відео на каналі Goethe-Institut Ukraine.