У березні цього року у видавництві «Крапки» виходить роман «Очима клоуна» німецького письменника, нобелівського лауреата Гайнріха Бьолля. Українською текст переклала Христина Назаркевич. У центрі роману опиняється Ганс Шнір, і саме він фіксує реальність довкола себе: ідеться як про особисті невдачі, так і про проблеми суспільства Німеччини повоєнних років. Переклад та публікацію роману «Очима клоуна» Гайнріха Бьолля українською підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.
Літературна критикиня і перекладачка з німецької Роксоляна Свято написала післямову до нового українського видання роману «Очима клоуна». Вона запропонувала 5 поглядів на персоналію, творчість і текст Гайнріха Бьолля. Роксоляна розглядає такі контексти: світ німецької літератури 60-х і роль, яку відіграв у ній письменник та його колеги; політико-історичний зріз історії Німеччини у час і після Другої світової війни; середовище, в якому зростав автор; особливості оповіді «Очима клоуна» та ставлення Бьолля до України.
Видавництво «Крапки» надало уривок післямови Роксоляни Свято для медіа про культуру «Сенсор».
Обкладинка українського видання. Авторка дизайну обкладинки й мокапів — Леся Ковпак. Ілюстрацію надає видавництво «Крапки»
*
«Очима клоуна» (1963) — книжка зрілого Гайнріха Бьолля. Йому вже виповнилося 46, і він — один із найпомітніших авторів свого часу.
Прийшовши в літературу відразу по війні, свої перші оповідання Бьолль опублікував іще 1947 року і відносно швидко почав заробляти письмом на життя. Хоча після повернення в зруйнований Кельн устиг повчитися в університеті, попрацювати в книжковому антикваріаті, у батьківській майстерні й навіть у міському бюро демографічної статистики.
На час появи «Очима клоуна», в його доробку вже є кілька книжок оповідань, які в різних ракурсах осмислюють воєнні та повоєнні досвіди, а також кілька романів. Ще не написані головні твори — «Груповий портрет із дамою» (1971) і «Утрачена честь Катаріни Блум» (1974). Але вже є знакова рання повість «Поїзд точно за розкладом» (1949), як і романи «Де ти був, Адаме?» (1951) і «Дім без господаря» (1954). І, нарешті, «Більярд о пів на десяту» (1959), найепічніший досі твір письменника — своєрідний зріз повоєнного німецького суспільства, де один романний день умістив долі кількох поколінь однієї родини.
Крім того, Бьолль пише радіоп’єси, активно публікується, а ще відзначений кількома літературними преміями в Німеччині й за кордоном — наприклад, нагородою найвідомішого повоєнного літературного угруповання «Група 47» за сатиричне оповідання «Біла ворона» (в оригіналі — «Чорні вівці», 1951). Його вже цінують тогочасні дослідники — зокрема й «літературний папа німецької критики» Марсель Райх-Раніцкі, кілька десятиліть найавторитетніший голос у книжковому цеху, який своїми рецензіями буквально вершив долі літераторів. Невдовзі своє похвальне слово про нього скажуть Теодор Адорно і Дьйордь Лукач.
Отож увага до роману і його подальший успіх наче й закономірні. Та все ж саме він став приводом для запеклої літературної дискусії і ще гострішої реакції з боку католицької церкви (і друге якраз геть не дивує, якщо ви читали книжку).
Здивувати може радше те, що насправді автор цього позірно антиклерикального роману — ревний католик. Чи то пак, просто послідовний. І, може, саме тому такий запеклий критик церкви. Адже його справді турбувало те, що, на його думку, підривало її дух зсередини. Найперше, звісно, ішлося про зрощення церковної верхівки з політикою — і навпаки. А ще, наприклад, про надмірний консерватизм і лицемірне, на його думку, тлумачення моралі, яку часто зводили лише до приписів щодо сексуального життя.
Гайнріх Бьолль, 1958. Фотографка Феліцітас Тімпе. Джерело: bildarchiv.bsb-muenchen.de
Народжений у Кельні в католицькій родині, Бьолль проніс віру крізь усе життя. І хоча на останньому етапі публічно відійшов від церкви, все ж устиг дати згоду на католицьке поховання. Тож, мабуть, із висновками про антиклерикальність самого Бьолля варто бути обачними. Як, до речі, і з передбачуваною спокусою ототожнити молодого максималіста Ганса Шніра з самим автором.
Насправді, щоб розуміти, про що насамперед ішлося Бьоллеві, не завадить згадати про тодішній політико-історичний контекст. Адже цей роман особливо закорінений у реалії того часу.
Повоєнна Західна Німеччина, вже після розділення країни Берлінським муром, проживає епоху Аденауера — першого повоєнного канцлера ФРН. Націлена на повоєнну відбудову, нова країна вже провела грошову реформу, відмовившись від райхсмарок і перезапустивши економіку на ринкових принципах. У зовнішньому курсі ФРН — послідовна орієнтація на Захід (з головним опертям на США) і рух до створення спільного європейського економічного простору.
Політично ж цей період був початком тривалої конкуренції двох головних партій Німеччини — консервативнішого Християнсько-демократичного союзу (ХДС), співзасновником якого був сам Аденауер, і більш лівоцентристської Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН). Насправді Бьолль був скептичний до обох партій, хоча згодом і підтримував східну політику СДПН і навіть долучався до виборчої кампанії Віллі Брандта — багатолітнього очільника партії, який у 1960-ті став канцлером. (До речі, це саме той канцлер, який 1970 року на знак каяття став на коліна у Варшаві, відкривши цим шлях до примирення Польщі з Німеччиною. А ще, на прохання Бьолля, підписував звернення з проханням, наприклад, звільнити з ув’язнення Василя Стуса. Звісно, як і завжди, були нюанси за красивим фасадом, але зараз не про них).
Хай там як, «Очима клоуна» написано на піку ери Аденауера, коли позиції ХДС було особливо сильними. І що тривожить письменника чи не найбільше: до лав партії приєдналося багато «фарбованих лисів» — колишніх нацистів, які тепер невимушено вдавали з себе демократів, успішно інтегрувавшись у структури католицької церкви.
Цікаво, що вже років за десять проблема зрощення церкви з політикою втратить таку гостроту для західнонімецького суспільства (та й для Бьолля), а ХДС більше не визначатиме принаймні інтелектуальний клімат країни. Втім, спокуса злиття духовної і світської влади — явище глобальне і позачасове. Ще й тому романи Бьолля, хоч і дуже історично конкретні, можуть актуалізуватися в інших часових і політичних обставинах.
Гайнріх Бьолль за своїм письмовим столом, 1960-ті. Фотограф Вільгельм Пабст. Джерело: germanhistorydocs.org
Поза літературою закиди Бьолля до церкви найвичерпніше висловлено в його публіцистичному «Листі до молодого католика» (1958). І майже в усіх пунктах, до речі, критика письменника збігається з поглядами і Ганса Шніра — протагоніста роману «Очима клоуна».
Здається, обох найбільше дратує навіть не різка зміна поглядів, коли вчорашні нацисти стають в один день найголоснішими поборниками прав людини (зрештою, християнство до кінця лишає шанс на каяття), а радше відсутність поглядів як таких. Іншими словами, меркантильне пристосуванство і неготовність прийняти своє минуле — з тим, щоб нести за нього відповідальність. А звідси й колективне прагнення витіснити це минуле не лише з розмов, а й із пам’яті — все заради комфортного життя сьогодні.
Урешті корені чи не всіх проблем Бьоллевих персонажів — у Другій світовій війні й нацизмі. Бьолль був одним із перших письменників, хто вперто й послідовно повертався в своїх текстах до осмислення того, що Карл Ясперс 1946 року назвав «німецькою провиною».
Мама Ганса Шніра — одна з найпоказовіших пристосуванок (доволі численних і в цьому, і в інших творах автора): ще недавно запекла антисемітка, вона радо відпустила доньку Генрієтту боротися за «святу німецьку землю» в лавах доброволиць (хлопець так і не пробачив їй смерть старшої сестри), а по війні вже очолює «Комітет із примирення расових суперечностей». Насправді ж їй, як і мільйонам німців, хотілося просто жити далі, скинувши з себе «прикрий» баласт. Не випадково вона дорікає синові, що той «ніяк не забуде» минуле.
Бьоллеві завжди важив шлях, який людина проходила упродовж життя. Адже з сукупності цих індивідуальних доль формувалася «доля» суспільства. Серед його персонажів багато колишніх нацистів, але також і безідейних пристосуванців, і звичайних людей, які витрачали всі сили на виживання. Проте ті, що найбільше постраждали, завжди викликають його головну симпатію і співчуття.
*
Як слушно зауважив дослідник Карл-Гайнц Ґьоце, суспільно-політична критика Бьолля в цьому романі курсує в трикутнику трьох головних тем: церква — витіснення нацистського минулого — гроші як фетиш. І тут сам час згадати про третю вершину цього трикутника.
Гайнріх Бьолль, 1982. Фотографка Феліцітас Тімпе. Джерело: bildarchiv.bsb-muenchen.de
Почну, мабуть, із того, що 27-літній Ганс Шнір, на відміну від Гайнріха Бьолля, народженого в доволі бідній сім’ї (хоча, попри брак статків, свою родину він не вважав пролетарською), походить із заможної протестантської родини. Гансів батько, загалом доволі симпатичний і навіть делікатний чоловік (звісно, зі своїми «але»), — підприємець. Якраз із тих великих промисловців, які стали опорою для Гітлера в побудові нацистського режиму, але потім зуміли вчасно перейти на «правильний» бік і зберегти свої капітали. А крім того, стати, за іронією історії, однією з економічних опор уже нової держави. Саме так забуття важкого минулого перестає бути лише індивідуальним етичним вибором, а переростає в суспільну потребу — тепер заради економічного розвитку країни, яка вчиться жити за новими правилами.
Але повернімось із суспільного на родинний рівень. Культ грошей у Шнірів — не про потяг до розкошів. Радше навпаки: гроші для них — абстрактна цінність і самоціль. Їх треба не витрачати, а накопичувати, обираючи не гедонізм, а аскезу. Саме тому діти в заможній родині Шнірів виросли не те що не розпещеними, а й часто голодними. Один із теплих спогадів Ганса — про свого шкільного приятеля з пролетарської сім’ї, до якого він частенько бігав, щоб наїстися картоплі (душевного тепла, до слова, він отримував тут теж більше, ніж у себе вдома). Коли ж хлопець вирішив почати самостійне життя з коханою, то перші гроші їм дає не Гансів батько, для якого це були б копійки, а батько Марі — скромний і порядний власник маленької крамнички Деркум, який вигрібає з каси останні копійки, хоч сам і не схвалює вибору доньки.
Тепер, коли Ганс уже позірно дорослий, його ставлення до грошей протилежне до батьківського. Вони для нього — лише засіб для задоволення базових потреб. Утім, цілком можливо, що його неспроможність міцно стояти на ногах — не лише вічна доля митця (тим паче того, який «збирає моменти»), а й підсвідома потреба юнака бути аутсайдером, щоби протиставитись батькові ще й у цьому.
Звісно, важливо не забувати, що провал Ганса як клоуна — не від браку таланту, а через приватну драму, від якої хлопець упав у відчай, запив і врешті травмувався під час виступу, ставши об’єктом висміювання у пресі. І саме ця приватна історія є клеєм, що збирає всі фрагменти мозаїки в цілісну картину.
«Очима клоуна». Автор графіки — Сергій Радкевич. Ілюстрацію надає видавництво «Крапки»
*
Отож у центрі сюжету — нещаслива любовна історія. Юнацьке кохання між атеїстом Гансом і католичкою Марі, чисте й зворушливе на початку, поступово розбивається об реальність: після п’яти років співжиття Марі без попередження іде від коханого і майже одразу виходить заміж за Цюпфнера — звісно, католика з політичними амбіціями.
Сам Ганс не має сумніву, що Марі покинула його через намову друзів із католицького гуртка. Адже цивільний шлюб без вінчання і навіть державного розпису суперечить настановам церкви (та й мріям більшості жінок). Він це чудово розуміє. Ба більше, клоун — не та професія, якою може пишатися «порядна» дружина, як і не та робота, яка обіцяє стабільний заробіток і затишний дім (більшість часу пара проводить у роз’їздах, адже Ганс виступає в різних містах Німеччини). Хлопець розуміє ставлення людей до себе, а там, де не чує відкриту критику — зчитує приховані знаки (хоч, можливо, іноді й надінтерпретує).
Власне, Ганс — клоун не лише за професією, а й за покликанням. Він, як і придворний паяц (або блазень Шекспіра), — той персонаж, якому дозволено критикувати навіть «короля» (в цьому випадку — поважних членів суспільства, церковників і батьків). Він не зобов’язаний дотримуватися соціальних норм і не соромиться, наприклад, налякати батька, вдавши, ніби осліпнув, або в найболючіший спосіб нагадати матері про її давні гріхи. Врешті, клоун має право говорити болючу правду, яку люди не готові чути ні від кого іншого. Та «тверезий» погляд на інших не означає вміння будувати власне життя.
До речі, ми як читачі так і не дізнаємось, що стало справжньою причиною розриву Ганса з Марі. Читаючи цей роман нині, ми вже переважно не схильні беззастережно довіряти Гансовій дещо конспірологічній версії. Цілком можливо, що Марі пішла аж ніяк не через тиск знайомих, брак штампу в паспорті та благословення церкви, а через якісь глибші причини, на які нам лаконічно натякають, але так і не дають упевнитись (адже ми маємо лише чоловічу версію подій).
Утім, феміністична критика ще в 1970-ті припустить, що головна причина приватного провалу Ганса — не в католицькій церкві, а в його нездатності побачити в Марі повноцінного суб’єкта, жінку з плоті й крові, яка має власні потреби і, що не менш важливо, власні життєві цілі. Натомість у Гансовому космосі їй призначається роль Коханої. Ні, Бьолль не пише цього слова з великої літери (точніше, пише, як і всі іменники в німецькій мові), — але саме так піднесено воно звучить, принаймні мені. Вона — та єдина, яка зцілюватиме і згладжуватиме всі його конфлікти зі світом, а ще допоможе витримати головну колізію — між своїм обличчям і маскою, яка насправді захищає його від того-таки світу.
Врешті, невипадково її звати Марі: в образі дівчини злегка «просвічує» і Діва Марія — непорочна жона, до якої не чіпляється жоден бруд і жодна нечиста думка. Втім, до Богородиці, як відомо, можна молитися або обожнювати її. Але важко уявити буденне співжиття з нею.
Обкладинка українського видання. Авторка дизайну обкладинки й мокапів — Леся Ковпак. Ілюстрацію надає видавництво «Крапки»
Зворотний бік Гансової зворушливої щирості — інфантильність і майже дитинність. Він не має ані сексуального, ані життєвого досвіду, починаючи стосунки з Марі, тож, хоч і старший від неї за віком, виявляється ще менш готовим до життєвих випробувань. І особливо показова його безпорадність після того, як у дівчини стається перший викидень.
Проте в світі роману, де маємо цілу галерею персонажів — «поважних» католиків, саме Ганс видається носієм справжніх, а не вдаваних християнських чеснот. Він — не лукавий і не пристосуванець (саме тому він, зрештою, так опирається церковному шлюбу: навіщо йому вдавати, якщо він не вірить у Бога?) Адже й без шлюбу він одразу ставиться до Марі як до дружини, а не коханки. Він вірить, що обрав її на все життя. І думка про дітей його теж не лякає. Ганс беззаперечно вірний (на відміну, наприклад, від батька, який шукає втіху в обіймах коханки-утриманки) і сам називає себе протилежністю Генріха VIII: якщо той був полігамним католиком, то він, мовляв, — моногамний атеїст. Саме тому він так болісно переживає «зраду» Марі. А ще береже пам’ять про сестру (як і про хлопця з притулку, який випадково загинув під час війни через необачність Гансового однокласника — нині теж шанованого католика). Так, якщо в його системі цінностей і є гріхи, то забуття напевно стоїть у цьому ряду одним із перших.
Роксоляна Свято
